Полиця була розташована над найвищою дошкою, саме на такій висоті, щоб людина, якщо сидить, не билася головою. На полиці була Джералдова склянка води, кілька книжок у мяких палітурках, залишених тут ще з літа, а з її бокуневелика купка косметики. Вона також залишилася тут із минулого літа, і Джессі припускала, що там уже давно все висохло. Також дуже прикро: ніщо не здатне розвеселити прикуту кайданками жінку настільки успішно, як румяна «Кантрі Морнінґ Роуз». Так у всіх жіночих журналах пишуть.
Джессі повільно піднесла руки, тримаючи їх під невеликим кутом, щоб кулаками не наштовхнутися на нижній бік полиці. Вона тримала голову закинутою, щоб бачити, що відбувається на іншому кінці ланцюгів. Інші браслети були пристебнуті навколо стовпців між другою і третьою дошками. Коли вона підняла кулаки, ніби лежачи виважувала невидиму штангу, наручники посунулися по стовпці, доки не досягли наступної дошки вгорі. Якщо Джессі вдасться вибити ту дошку, а тоді наступну, то вона зможе просто зняти наручники зі стовпців. Вуаля.
«Напевно, це надто добре, щоб бути правдою, мала, і надто просто, щоб бути правдою, але все одно можеш спробувати. Якщо не вийде, хоч якось убєш час».
Джессі обхопила різьблену горизонтальну дошку, що наразі перешкоджала висхідному пересуванню наручників, зачеплених на стовпцях. Глибоко вдихнула, стиснула і смикнула. Одного різкого руху вистачило, щоб зрозуміти, що цей шлях також заблоковано. То було наче витягувати стяжний прогонич із цементної стіни. Вона не відчула навіть міліметрового руху.
«Я можу хоч десять років смикати ту хріновину і навіть трішки не зрушу її, не кажучи вже про те, щоб відірвати від стовпців», подумала Джессі й опустила руки до попередньої звислої на кайданках позиції над ліжком. З рота вирвався відчайдушний короткий крик. Їй він здався карканням спраглої ворони.
Що я робитиму? запитала вона в мерехтіння на стелі й нарешті пустила розпачливі сльози переляку. Просто якого дідька я робитиму?
Ніби даючи відповідь на її запитання, знову загавкав собака, і цього разу він був так близько, що Джессі аж вереснула зі страху. Узагалі, судячи зі звуку, тварина стояла одразу під східним вікном, на підїзній доріжці.
5
Собака був не на підїзній доріжці, а ближче. Тінь, що простягалася на асфальті ледь не до переднього бампера «мерседеса», означала, що тварина на задньому ґанку. Довга повзуча тінь виглядала так, наче належить якомусь покрученому монструозному псу, і Джессі вона одразу не сподобалася.
«Не будь, бляха, дурною, вилаяла вона себе. Тінь лише здається такою, бо сідає сонце. А тепер, дівчино, розтули рота й трохи покричизрештою, пес не обовязково бродячий».
І то правда. Десь там на горизонті може бути й господар, але Джессі не покладала на це особливих надій. Вона подумала, що собаку привабила до задньої тераси вкрита дротом сміттєва урна одразу біля дверей. Джералд іноді називав цю гарненьку маленьку конструкцію з кедровою дранкою зверху та подвійними застібками кришки їхнім магнітом для єнотів. Цього разу замість єнота вона привабила пса, і то бродячого, майже стовідсотково. Недогодовану сіромашну шавку.
І все ж спробувати потрібно.
Ей! закричала вона. Ей! Там хтось є? Мені потрібна допомога! Є там хтось?
Собака вмить припинив гавкати. Його павуча спотворена тінь смикнулася, обернулася, почала відступати а тоді спинилася. Дорогою з Портленда вони з Джералдом зїли по сендвічу-субмарині, великих і жирних, з салямі й сиром, і перше, що Джессі зробила по прибутті, це зібрала залишки та обгортки й викинула їх у сміттярку. Мабуть, пса сюди привабив саме потужний запах жиру й мяса, і саме цей запах стримав його від того, щоб чкурнути назад у ліс від звуку її голосу. Той запах був сильнішим за імпульси здичавілого серця.
Допоможіть! закричала Джессі, і якась частина розуму спробувала попередити її, що, можливо, кричатице помилка, що вона лише надірве собі горло й захоче пити ще сильніше, але в цього обережного раціонального голосу не було жодного шансу. Вона вловила сморід власного страху, сильний і непереборний, наче запах залишків сендвіча для собаки, і цей дух швидко спричинив у ній не просто паніку, а якесь тимчасове божевілля. ДОПОМОЖІТЬ! ДОПОМОЖІТЬ, ХТО-НЕБУДЬ! ДОПОМОЖІТЬ! ДОПОМОЖІТЬ! ДОПОМОЖІІІІІТЬ!
Зрештою голос зламався, і Джессі повернула голову праворуч, наскільки могла, волосся прилипло до щік і чола пітними пасами й ґудзами, а очі випнулися. Страх, що її знайдуть голою й прикутою до ліжка поруч із мертвим чоловіком на підлозі, припинив бути навіть випадковим чинником її мислення. Цей новий напад паніки був наче якесь дивне психічне затемненнявін відфільтрував яскраве світло розважливості й надії та показав їй найгірші варіанти: голод, божевілля від спраги, конвульсії, смерть. Вона не Гезер Локлір і не Вікторія Прінсіпал, і це не якийсь саспенс-фільм, створений спеціально для телебачення в кабельній мережі США. Немає камер, немає прожекторів, немає режисера, що скаже «Знято». Це відбувається, і якщо допомога не прийде, це може відбуватися й далі, доки Джессі не припинить існувати як форма життя. Притьмом не переймаючись умовами свого обмеження волі, вона дійшла такої точки, що привітала б навіть Морі Повіча й усю знімальну команду «Поточної події» сльозами вдячності.
Але на ошалілі крики ніхто не відповівжодного доглядача, який би приїхав перевірити, як там його будиночок на озері, жодного місцевого роззяви, що забрів би сюди зі своїм псом (і, ймовірно, у пошуках сусідів, які серед шепоту сосон вирощують трішки марихуани), і, безсумнівно, жодного Морі Повіча. Була лише довга, химерно осоружна тінь, яка викликала в уяві Джессі образ якогось дивного собакопавука, що балансує на чотирьох тонких пропасних ніжках. Джессі глибоко й трепетно вдихнула та спробувала знову взяти під контроль свій норовливий розум. Горло палало сухістю, ніс був закладений і мокрий від сліз.
«І що тепер?»
Вона не знала. У голові пульсувало розчарування, поки що завелике, щоб вона могла дозволити собі ще якісь конструктивні думки. Єдине, у чому Джессі була цілком упевнена, це те, що на пса можна взагалі не зважати. Він просто трохи постоїть там на ґанку, а тоді піде геть, коли зрозуміє, що річ, яка привабила його, недосяжна. Джессі тихо й сумно простогнала, заплющила очі. З-під вій просочилися сльози й повільно скотилися по щоках. На пополудневому сонці вони скидалися на краплини золота.
«І що тепер? знову запитала вона. Надворі носився вітер, від чого сосни шепотіли, а двері гупали. Що тепер, Господинько? Що тепер, Рут? Що тепер, ви, всі можливі НЛО й лакузи різномасті? Хоч хтось із васіз нас має якісь ідеї? Я хочу пити, я хочу пісяти, мій чоловік мертвий, і єдине товариство для менеприблудний лісовий пес, чиїм поняттям раю є залишки сендвіча з трьома сирами й генуезькою салямі з ґоргемського Аматос. Невдовзі він вирішить, що запахєдиний доступний для нього вид раю, після чого відступить. То що тепер?»
Без відповіді. Усі внутрішні голоси замовкли. Це погановони складали їй хоч якусь компанію, але паніка також зникла, залишивши по собі присмак важких металів, і це добре.
«Я трохи посплю, подумала Джессі, вражена тим, що дійсно може зробити це, якщо захоче. Я трішки посплю, а коли прокинуся, можливо, матиму якісь ідеї. Як мінімум, трохи відійду від страху».
Тонкі лінії напруження в кутиках заплющених очей і дві помітніші риски під бровами почали розгладжуватися. Вона відчула, як поринає в дрімоту. Джессі відпустила себе в бік цього притулку від турботи про себе з відчуттями полегшення й вдячності. Коли вітер подув цього разу, шквал здавався далеким, а невтомне грюкання дверейще віддаленішим: грюк-грюк, грюк-грюк, грюк.
Дихання, що поглиблювалося й сповільнювалося, поки Джессі засинала, раптом спинилося. Очі розчахнулися. Єдиною емоцією, яку вона усвідомлювала в ту першу мить дезорієнтації після відриву від сну, була якась бентежна досада: їй майже вдалося, їтить, а тоді ті срані двері
А що ті срані двері? Що з ними?