Це трапилося зовсім не о першій, а на доволі значний шмат часу раніше, промовив хтось.
А то правда про Майру Еванс? запитав ще хтось. Вона насправді померла?
Так, підтвердив Ферналд Бові. Старшим братом Ферна був Стюарт Бові, єдиний трунар у Міллі. І Ферн йому вряди-годи допомагав, коли був тверезий, от і сьогодні він виглядав тверезим. Бентежно тверезим. А теперка всі взяли й замовкли, я хочу послухати.
Барбі також хотів послухати, бо Вульфі саме говорив на ту тему, яка найбільше хвилювала Барбі, і говорив він саме те, що хотів почути Барбі: повітряний простір над Честер Міллом оголошено зоною, забороненою для польотів. Фактично, весь Західний Мейн і східний Нью-Гемпшир, від Люїстона-Оберна до Північного Конвея став такою зоною. Президента було поінформовано. І вперше за останні дев'ять років колір Бюлетеня національної безпеки підскочив вище помаранчевого.
Проходячи повз стіл Джулії Шамвей, хазяйки й редакторки «Демократа», Барбі зауважив, як вона стрельнула на нього оком. А слідом і скупа, потаємна напівусмішка, що була її особливим, ледь не фірмовим знаком, майнула на її обличчі.
Схоже на те, що Честер Мілл не бажає вас відпускати, містере Барбара.
Схоже, що так, погодився він. Те, що вона знала про його відхід звідсиі з якої саме причинине здивувало Барбару. Він достатньо часу прожив у Міллі, аби розуміти, що Джулія Шамвей знає все, про що тут варто знати.
Розі помітила його, якраз коли збиралася розставляти на чотиримісному столику, довкола якого згромадилися шість клієнтів, квасолю з сосисками (плюс обсмалені рештки чогось, що колись, певне, було шматками свинини). Тримаючи по дві тарілки в кожній руці й ще парочку на згинах ліктів, вона заціпеніла з виряченими очима. А тоді посміхнулася. Ця її усмішка була сповнена непідробного щастя й почуття полегшення, і серце його зраділо.
«Отаке-то воно, повернення до милого дому, подумалось йому. Хай мене чорти візьмуть, якщо це не так».
Та невже це ти, Дейле Барбара, я й подумати не могла, що побачу тебе колись знову!
Мій фартух ще живий? спитав Барбі трохи сором'язливо.
Врешті-решт Розі прийняла його, дала йому роботуякомусь приблуді з кількома написаними ручкою рекомендаціями в наплічнику. І потім сказала, що цілком розуміє його намір залишити місто, татусь Джуніора Ренні не той чолов'яга, котрого варто мати своїм ворогом, але в Барбі все одно було відчуття, ніби він покинув її в біді.
Розі сяк-так примостила на стіл тарілки й поспішила до Барбі. Їй, невисокій огрядній жіночці, довелося стати навшпиньки, щоб його обняти, але вона з цим впоралась.
Я така рада тебе бачити! прошепотіла вона.
Барбі теж її обняв і поцілував у тім'я.
Великий Джим і Джуніор не зрадіють, промовив він. Але жодного з Ренні, принаймні зараз, не було тут; уже за одне це можна бути вдячним. Барбі усвідомив, що на якусь хвилину інтерес до його особи тутешніх завсідників переважив навіть природну цікавість до показу їхнього міста на національному телеканалі.
Великий Джим Ренні може тільки відсмоктати в мене! відповіла вона. Барбі розсміявся, потішений такою лютістю, але задоволений її потайністювона все говорила пошепки. А я думала, ти поїхав собі геть!
Та мало не вибрався, але трохи запізно вирушив.
А ти бачив оте все?
Так. Розповім пізніше.
Він розімкнув обійми, продовжуючи її тримати на відстані простягнутих рук, і подумав: «От якби ти була років на десять молодшою, Розі чи хоча б на п'ять»
То я можу знову отримати свій фартух?
Вона витерла собі кутики очей і кивнула.
Будь ласка, надінь його. Прибери звідти Енсона, поки він нас усіх тут не вигубив.
Барбі віддав їй честь, прослизнув коридорчиком до кухні й послав Енсона Вілера за шинквас розібратися там із замовленнями і прибратися, поки Розі не покличе його собі на допомогу в головну залу. Відступаючись від плити, Енсон зітхнув із полегшенням. Перш ніж піти за стійку, він обома руками потиснув Барбі праву долоню.
Слава Богу, чоловіче. Я ніколи не бачив такої гарячки, я просто розгубився.
Не переживай. Ми готові нагодувати п'ять тисяч.
Енсон, аж ніяк не бібліїст, подивився на нього нерозуміюче:
Га?
Не звертай уваги, то я так.
Теленькнув дзвоник, що висів у кутку кухонного закапелка.
Виконуйте замовлення! гукнула Розі.
Скоріше, ніж прочитати папірець, Барбі вхопив кописткуна грилі коїлося казна-що, як завжди, коли Енсону доводилося займатися катастрофічним процесом із залученням вогню, який він чомусь називав кухарством, тут же накинув на шию шлейку фартуха, зав'язав його на собі ззаду і зазирнув до шафки біля мийки. Там було повно бейсбольних картузів, що слугували усім мавпам, котрі поралися в «Троянді-Шипшині» біля грилю, за шеф-кухарські ковпаки. Він вибрав картуз з емблемою «Морських Псів» на честь Пола Джендрона (котрий тепер перебуває в обіймах своїх найрідніших і найдорожчих, як сподівався Барбі), задом наперед нацупив його собі на голову і хруснув пальцями.
А вже тоді зазирнув у перший папірець і взявся до роботи.
2
О чверть по дев'ятій, більш як на годину пізніше за звичайний для суботи час закриття, Розі випровадила останніх гостей. Барбі замкнув двері й перевернув табличку з ВІДЧИНЕНО на ЗАЧИНЕНО. Провів поглядом тих з півдесятка останніх клієнтів, що перетнули вулицю в напрямку міського майдану, де вже стояли, балакаючи між собою, чоловік п'ятдесят. Погляди їхні були спрямовані на південь, де понад 119-м шосе зависла велика куля потужного світла. Не телевізійного світла, міркував Барбі; то армійські підрозділи створюють там охоронний периметр. А як інакше охороняти периметр уночі? Авжеж, виставивши вартових і освітивши мертву зону, звісно. Мертва зона. Йому не подобалося, як звучить цей термін.
Натомість Мейн-стрит виглядала незвично темною. Електричні вогні сяяли в деяких будинкахтих, де працювали генератори, а також, підживлювані акумуляторами, світилися аварійні вогні в універмазі Берпі, у «Паливі & Бакалії», у крамниці «Нові & Уживані книги», у «Фуд-Сіті» біля підніжжя міського пагорба та в півдюжині інших закладів, але вуличні ліхтарі вздовж Мейн-стрит стояли темні, а в більшості вікон других поверхів, де розташувалися помешкання, горіли свічки.
Розі сіла до столу посеред зали і запалила сигарету (недозволено в громадських приміщеннях, але Барбі нікому не викаже). Стягнувши з голови сіточку, під якою трималася її зачіска, вона змучено посміхнулася до Барбі, котрий і собі присів напроти неї. Позаду них Енсон шарував шинквас, теж нарешті розпустивши своє довге волосся, заховане до того під картузом «Ред Сокс».
Я гадала, що Четвертого липнято важка робота, але сьогодні було гірше, промовила Розі. Якби не ти, я б скоцюрбилася в куточку і скиглила: «Де моя матуся?»
Там була якась блондинка в «Ф-150», промовив Барбі, посміхаючись власному спогаду. Вона мало не взялася мене підвезти. Аби так сталося, я б, можливо, й вибрався. З іншого боку, зі мною могло трапитися те саме, що з Чаком Томпсоном і тією жінкою, котра була з ним у літаку.
Ім'я Томпсона згадувалося в репортажі Сі-Ен-Ен; жінка ще залишалася не ідентифікованою.
Але Розі її знала.
Це Клодетт Сендерс. Я майже цілком певна, що вона. Доді мені вчора казала, що в її матері сьогодні тренувальний політ.
Між ними на столі стояла тарілка з чипсами. Барбі було знову потягнувся до тарілки. Та раптом завмер. Йому перехотілося картоплі. Нічого йому більше не хотілося. І червона калюжка на березі тарілки тепер більше скидалася на кров, ніж на кетчуп. Так ось чому Доді не прийшла.
Розі знизала плечима.
Можливо. Точно не можу сказати. Я не отримувала від неї звістки. Та й не очікувала, телефони ж не працюють.
Барбі вирішив, що вона має на увазі дротові лінії, але навіть з кухні він чув, як люди скаржилися на те, як важко кудись додзвонитися по мобільних. Більшість погоджувалися з думкою, що це через те, що ними користуються всі одночасно, таким чином блокуючи частоти. Дехто вважав, що навала телевізійниківлибонь, сотні їх зараз навколо міста, і всі озброєні «Нокіями», «Моторолами», «Ай-фонами», «Блек-Беррі»створює цю проблему. Барбі мав песимістичніші підозри: ситуація вже під контролем служб нацбезпеки, і це в той час, коли вся країна параноїдально боїться терористів. Декому ще вдавалося іноді кудись додзвонитися, але що глибше в ніч, то рідше й рідше.
Звісно, сказала Розі. Доді могла, як це на неї схоже, просто забити на роботу, а натомість завіятися собі в Оберн, погуляти по тамтешніх крамницях.
А містер Сендерс знає, що в тім літаку була Клодетт?
Не можу сказати напевно, але я б вельми здивувалася, аби він зараз про це ще не знав. І вона проспівала тихим, але милозвучним голоском: «Це маленьке місто, синку, мусиш розуміти».
Барбі кволо посміхнувся і підхопив: «Ми одна команда, і нам у ньому жити».
Це була стара пісня Джеймса Макмертрі, яка минулого літа незбагненним чином знову на два місяці стала модною на парочці радіостанцій формату кантрі & вестерн. Ясно, що її не крутили на частоті РНГХ; Джеймс Макмертрі не належав до того сорту артистів, яких підтримувало «Радіо Ісус».
Розі показала на тарілку.
Ти ще будеш їсти?
Ні. Апетит пропав.
Барбі не відчував великої любові ані до повсякчас усміхненого Енді Сендерса, ні до дурепи Доді, котра майже напевне допомагала своїй подружці Ейнджі поширювати ті плітки, котрі й призвели його до неприємностей біля «Діппера», але сама думка про те, що ті рештки тіла (ногу в зеленій холоші побачив він внутрішнім зором) належали її матері дружині першого виборного
У мене теж, сказала Розі і втопила свою сигарету в кетчупі. Та погасла зі звуком пфссс, і якусь мить Барбі був певен, що він ось-ось виригає. Відвернувши голову, він втупився у вітрину, хоча звідси не можна було побачити, що робиться на Мейн-стрит. Звідси вулиця виглядала геть темною.
Президент виступить опівночі,оголосив від шинкваса Енсон. Позаду нього почав протяжно, з натугою стогнати посудомийний апарат. Барбі сяйнула в голові думка, що старий трудяга «Гобарт», мабуть, допрацьовує свою останню зміну, принаймні на якийсь період часу. Він мусить переконати в цьому Розі. Вона може опиратися, але зрештою зрозуміє доцільність цих кроків. Розі метка, практична жінка.
«Мати Доді Сендерс. Господи. А чи були інші варіанти?»
Він усвідомив, що варіанти могли бути не набагато кращими. Замість місіс Сендерс, у літаку майже напевне сидів би хтось інший зі знайомих йому людей. Це маленьке місто, синку, мусиш розуміти.
Сьогодні я обійдуся без Президента, сказала Розі. Доведеться йому благословляти Америку без мене. П'ята година настає рано.
По недільних ранках «Троянда-Шипшина» відкривалася не раніше від сьомої, але ж треба все завчасно зготувати. Завжди ці приготування. А в неділю до них належав і цинамоновий рулет.
А ви, хлопці, якщо вам охота, можете залишатися й дивитися. Тільки не забудьте міцно все тут замкнути, коли звідси йтимете. І спереду, і ззаду, вона почала підводитись.
Розі, нам треба побалакати щодо завтрашнього дня, затримав її Барбі.
Дурниці, завтра буде інший день. А зараз попустися, Барбі. На все свій час. Проте вона, либонь, помітила щось в його очах, бо знову сіла. Гаразд, чому це ти так похмуро дивишся?
Коли ти востаннє заправлялася пропаном?
Минулого тижня. У нас його майже повний запас. Це все, що тебе непокоїть?
Це було не все, але з цього почалися його запитання. «Троянда-Шипшина», підраховував Барбі, має два з'єднані між собою баки. Кожен бак вміщує чи то триста п'ятдесят, чи триста двадцять п'ять галонів, точно він не пам'ятав скільки. Завтра треба перевірити, але якщо Розі має рацію, вона зараз має понад шістсот галонів газу. Це добре. Хоч якась удача на тлі показово нещасного дня для всього міста в цілому. Та нам не знати, які ще нещастя можуть чекати попереду. А шість сотень галонів пропану не вічні.
Яка норма вигоряння? спитав він у неї. Ти собі уявляєш?
А яке це має значення?
Бо зараз твій заклад живиться від генератора. Освітлення, печі, холодильники, насоси. Й обігрівач, якщо сьогодні вночі похолоднішає, також увімкнеться. А генер, щоб усе це підтримувати, добряче жере пропан.
Якусь хвильку вони мовчали, прислухаючись до рівного гудіння майже нового генератора «Хонда» позаду ресторану.
Підійшов і сів біля них Енсон Вілер.
На шістдесяти відсотках потужності генер висмоктує два галони пропану за годину, сказав він.
Звідки ти знаєш? спитав Барбі.
Прочитав на шильдику. А коли тягне все на собі, як от сьогодні від полудня, коли вимкнулась електрика, він, мабуть, вижирає і всі три галони. А може, й трохи більше.
Реакція Розі була миттєвою.
Енсі, вимкни все світло, тільки в кухні залиш. Зараз же. І термостат обігрівача перемкни на п'ятдесят. Вона подумала. Ні, вимкни його зовсім.
Барбі усміхнувся, показавши їй великого пальця. Вона второпала. Не кожен у Міллі здатен був на це. Не кожному в Міллі вистачило б розуму.
Гаразд. Проте Енсон виглядав збентеженим. То ти гадаєш, що до завтрашнього ранку чи принаймні до полудня?
По телевізору збирається особисто виступити Президент Сполучених Штатів, нагадав Барбі. Опівночі. На які думки тебе це наштовхує, Енсі?
Я думаю, таки треба вимкнути світло, відповів той.
І термостат, не забудь, нагадала йому Розі. Хлопець пішов, і вона звернулася до Барбі:Те саме я зроблю і в себе, як піднімуся нагору. Удовиця вже більше десяти років, вона жила над своїм рестораном.
Барбі кивнув. Перевернувши одну з паперових серветок-підстилок («Чи відвідували ви 20 визначних природних місцин штату Мейн?»), він щось вираховував на її зворотному боці. З того моменту, як постав бар'єр, згоріло від двадцяти семи до тридцяти галонів пропану. Отже, в залишку маємо п'ятсот сімдесят. Якщо Розі зможе зменшити його споживання до двадцяти п'яти галонів на день, теоретично вона здатна протриматися три тижні. Якщо зменшити до двадцяти галонів на деньчого вона, певне, зможе досягти, якщо закриватиме заклад між сніданком і ланчем, а потім ще робитиме перерви між ланчем і вечереюпротриматися можна майже місяць.
«І цього достатньо, подумав він. Бо якщо через місяць це місто все ще буде закритим, у ньому все одно вже не залишиться чого готувати».