Я можу перемовитися з тобою хвильку?
Не хвилюйся за мене, сказав Бенні. Мені зараз гарно, як ото після того, коли довго терпів, а тоді помочився. Такий собі ґречний чувачок.
Расті, ходімо до холу? спитала Джинні. На хлопця вона й оком не скинула.
Бенні, я скоро повернуся. Сиди спокійно, розслабляйся.
Без проблем. Прохлаблятимуся.
Расті пішов услід за Джинні.
Ургентна пора? спитав він. Позаду Джинні в пронизаній сонцем почекальні сиділа, похмуро втупившись у книжку з ефектною красунею на обкладинці, мати Бенні.
Джинні кивнула.
На сто дев'ятнадцятому, біля межі з Таркер Міллом. І ще одна аварія, на іншій межіМоттонській, але я чула, ніби там усі ЗПЧП. Загиблі під час пригоди. Зіткнення вантажівки з літаком. Літак намагався приземлитися.
Ти глузуєш із мене?
Елва Дрейк підняла голову, позирнувши в їхній бік, і знову занурилася в читання книжечки в яскравій паперовій обкладинці. А може, вона просто тупилася в неї, сама тим часом гадаючи, чи підтримуватиме фінансово її чоловік до досягнення Бенні вісімнадцятиріччя.
Це гарантовано серйозна ситуація, без дурні,запевнила його Джинні. Я отримала повідомлення ще й про інші аварії
Чудасія.
і чоловік на тому шосе, що перетинає межу з Таркером, ще живий. Водій фургона, здається. Кажуть різне. А Твіч чекає.
Ти закінчиш із хлопцем?
Авжеж, а ти їдь.
А доктор Пейберн?
Він відвідував своїх пацієнтів у меморіальному шпиталі Стівенса. (То була лікарня, що обслуговувала Норвей і Саут-Періс.) Уже в дорозі сюди. Рушай, Расті.
Він затримався на хвильку сказати місіс Дрейк, що з Бенні все гаразд. Елва не вельми зраділа цій новині, як йому здалося, але подякувала. Дагі ТвічелТвічсидів на бампері старенької машини швидкої допомоги, заміну котрій всіляко уникали купувати Джим Ренні з його товаришами-виборними, і, гріючись на сонечку, курив. У руці він тримав портативну радіостанцію Сі-Бі, з якої лунали жваві балачки: голоси, наскакуючи один на інший, підстрибували, мов кукурудзинки на пательні.
Викинь оту свою канцерогенну гидоту та поїхали, сказав Расті. Ти ж знаєш, куди нам треба?
Твіч стрельнув убік недопалком. Попри його прізвисько, він був найспокійнішим санітаром з усіх, кого знав Расті, а це немало.
Я знаю, що Джин-Джин тобі сказаламежа між Таркером і Честером, так?
Так. Якийсь фургон перекинувся.
Ну, а тепер плани змінилися. Нам треба в інший бік. Він показав на південь, де здіймався товстий стовп диму. Ти ніколи не мріяв побачити місце авіакатастрофи?
Я бачив. На військовій службі. Двоє хлопців. Те, що від них залишилося, можна було намазувати на хліб. Мені цього достатньо, то ти тут новачок. Джинні каже, там усі загинули, так навіщо
Може, так, а може, й ні,відповів Твіч. Але тепер там ще поліг і Перкінс, хоча, можливо, він іще живий.
Шеф Перкінс?
Саме він. Гадаю, перспективи нікудишні, якщо серцевий стимулятор йому вибухнув крізь груди геть назовнітак повідомив Пітер Рендолфале ж він шеф поліції. Відважний вождь.
Твіче, друже, стимулятор не може вибухнути таким чином. Це абсолютно неможливо.
Тоді, можливо, він іще живий і від нас буде якась користь, сказав Твіч. На півдорозі до кабіни він дістав сигарети.
У машині ти палити не будеш, застеріг Расті.
Твіч сумно поглянув на нього.
Якщо не поділишся, звісно.
Твіч зітхнув і вручив йому пачку.
А, «Марлборо», промовив Расті. Мій найулюбленіший сорт дурі.
Ти мене вбиваєш, відгукнувся Твіч.
5
Вони проскочили на червоне світло в центрі міста на Y-подібному перехресті, де шосе 117 вливалося в шосе 119, під виючою сиреною, обидва з сигаретами в зубах, як ті чорти (вікна навстіж, за звичним стандартом), слухаючи, про що там люди теревенять по радіо. Расті мало що з тих балачок розумів, одне лиш знаючи напевно: працювати йому доведеться допізна.
Друже, я не знаю, що там трапилося, промовив Твіч. Хоча ми точно побачимо справжню авіакатастрофу. Тобто місце катастрофи, але де вже нам кривити писки біля чужої миски.
Твіче, ти просто якийсь собака скажений.
Рух був жвавий, люди здебільшого теж їхали в південному напрямку. У когось там, напевне, були якісь справи, але Расті подумав, що більшість із них, як ті мухи в людській подобі, летять на запах крові. Твіч без проблем обігнав за раз вервечку з чотирьох машин; на зустрічній смузі шосе 119, що вела на північ, було на диво порожньо.
Глянь! показав Твіч. Гвинтокрил телевізійників! Великий Расті, нас покажуть у шестигодинних новинах! Героїчні санітари борються за
Але на цьому місці політ фантазії Дагі Твічела обірвався. Попередунад місцем катастрофи, вирішив Растівертоліт шпортнувся. Расті встиг побачити на його борту номер 13 й емблему-око Сі-Бі-Ес. А вже наступної миті він вибухнув, пролившись вогняним дощем з безхмарного полуденного неба.
Боже-Ісусе, пробач! Я цього зовсім не хотів! скрикнув Твіч, а слідом, якось зовсім по-дитячому, від чого навіть серце шокованого Расті здригнулося. Оті мої слова я беру назад!
6
Мушу вже повертатися, сказав Джендрон. Знявши з голови картуз Морських Псів, він витер ним собі закривавлене, закопчене, бліде обличчя. Ніс у нього так розпух, що став схожим на пучку великого пальця якогось велета. Очі дивилися з-посеред двох темних плям. Вибач, але в мене скажено болить шнобель ну, і я вже не такий молодий, як колись. А ще
Він здійняв руки вгору, та тут же їх і впустив. Вони стояли один проти одного, і Барбі обняв би цього дядька, поплескав би його по спині, якби була така можливість.
Збентежений до глибини основ, чи не так? спитав він Джендрона.
Джендрон реготнув.
Той вертоліт став останньою краплею.
І вони разом подивилися в бік нового стовпа диму.
Барбі з Джендроном пішли від шосе 117 після того, як упевнилися, що там уже є кому надати допомогу Ельзі Ендрюс, єдиній, хто вижила в тій аварії. Вона принаймні не скидалася на тяжко поранену, хоча була явно приголомшена загибеллю своєї подруги.
Тоді вертайся. Повільно. Не поспішай. Відпочивай по дорозі, як відчуєш втому.
А ти далі?
Так.
Усе ще гадаєш, що зможеш знайти кінець цієї штуки?
Барбі якусь хвилинку помовчав. Спершу він не мав щодо цього сумнівів, але тепер
Маю таку надію, врешті відповів він.
Ну тоді хай тобі щастить. Джендрон махнув Барбі картузом, перш ніж надіти його на голову. А я надіюся потиснути тобі руку раніше, ніж скінчиться цей день.
І я тобі теж, сказав Барбі й замовк, задумався. Можеш зробити мені послугу, коли дістанешся до свого мобільного?
Звісно.
Зателефонуй до армійської бази у Форті Беннінг. Поклич офіцера зв'язку і скажи йому, що маєш справу до полковника Джеймса О. Кокса. Скажи, що це терміново, що ти дзвониш на прохання капітана Дейла Барбари. Запам'ятаєш?
Дейл Барбараце ти. Джеймс Коксце він. Запам'ятав.
Якщо ти до нього додзвонишся Я не певен, що тобі пощастить, але якщо розкажи йому, що тут відбувається. Скажи йому, що, коли ніхто ще не зв'язався зі Службою нацбезпеки, він буде першим. Можеш це зробити?
Джендрон кивнув.
Зроблю, якщо додзвонюся. Щасти тобі, солдате.
Барбі радо обійшовся б без такого звертання, але натомість торкнувся пальцем свого чола. А тоді рушив далі шукати те, чого знайти вже не сподівався.
7
Він знайшов лісову дорогу, яка йшла приблизно вздовж бар'єра. Забута, заросла просіка, та все ж таки рухатись нею було легше, ніж продиратися крізь суцільні чагарі. Час від часу він завертав на захід, перевіряючи, чи на місці стіна, що відокремила Честер Мілл від зовнішнього світу. І щоразу вона була на місці.
Діставшись туди, де шосе 119 прощалося з Честером, переходячи на територію братського Таркера, він зупинився. Якийсь добрий самарянин по той бік бар'єра вже відвіз водія перекинутого фургона, але сам автомобіль так і залишився лежати, блокуючи дорогу, немов велика мертва тварина. Задні двері від удару розчахнулися навстіж. Асфальт було всіяно солодощами: «Хо-Хо», «Девіл Догзами», «Рінг Дінгами», «Твінкі» й арахісовими крекерами. Юнак у майці з портретом Джорджа Стрейта сидів на пеньку і їв ті самі крекери. В одній руці він тримав мобільний телефон. Він подивився на Барбі.
Йо, ти прийшов з Він показав рукою кудись за спину Барбі. Виглядав він утомленим, безрадісним, стривоженим.
З іншого кінця міста, підтвердив Барбі. Ага.
Невидима стіна тягнеться всюди? Кордон запечатано?
Так.
Юнак кивнув і натиснув кнопку на своєму телефоні.
Дасті? Ти там? трохи послухавши, він промовив. Окей. І вимкнув телефон. Ми з моїм другом Дасті почали східніше звідси. Розділилися. Він пішов у південному напрямку. Підтримуємо телефонний зв'язок. Шукаємо прохід. Він зараз там, де впав гелікоптер. Каже, там уже повно народу.
Барбі й не сумнівався.
Ніде нема щілини з твого боку?
Юнак похитав головою. Більше не сказав нічого, та й навіщо. Вони могли й проминути щілину, діри розміром з двері або вікна можливі, гадав Барбі, але дедалі більше в цьому сумнівався.
Тепер вирішив, що місто ізольовано цілком.
МИ ВСІ ПІДТРИМУЄМО НАШУ КОМАНДУ
1
Подолавши відстань десь зо три милі, Барбі повернувся по 119-му шосе назад до центру міста. Дістався туди близько шостої вечора. Мейн-стрит зяяла порожнечею, оживлюваною лише гудінням генераторів, котрих працювало там кілька десятків, судячи зі звуку. Світлофор на перехресті шосе 119 і 117 не працював, але «Троянда-Шипшина» сяяла світлом і була заповнена вщент. Крізь велику фасадну вітрину Барбі не побачив жодного вільного столика. Проте, зайшовши досередини, не почув звичайних гучних балачок: про політику, «Ред Сокс», місцеву економіку, «Патріотів», новопридбані легковики й пікапи, про «Селтикс» і ціни на пальне, про «Брунз» та новопридбані інструменти й обладнання, про «Вайлдкетс» міст-близнюків. І звісно ж, ніякого сміху там теж не було чутно.
Усі погляди були прикуті до телевізора над стійкою. З тим почуттям недовіри й дезорієнтації, що властиве людям, котрі особисто побували на місці великої катастрофи, Барбі побачив на екрані телеведучого Сі-Ен-Ен Андерсона Купера, той стояв на шосе 119, а позаду нього все ще тліла махина розбитого лісовоза.
Клієнтів за столами обслуговувала сама Розі, раз у раз кидаючись до шинкваса по готові замовлення. З-під сіточки на голові вибилося й теліпалося біля обличчя її розкуйовджене волосся. Вигляд вона мала втомлений, знесилений. Територією шинкваса від четвертої дня і до закриття мусила б опікуватися Ейнджі Маккейн, але ніяких ознак її Барбі наразі не помітив. Можливо, вона перебувала поза межами міста, коли замкнувся бар'єр. Якщо причина в цім, за стійку вона повернеться ще не скоро.
Роль кухаря виконував Енсон Вілер (Розі зазвичай називала його просто «хлопчик», хоча цьому хлопчикові було десь близько двадцяти п'яти), і Барбі побоювався навіть уявити собі, що зварганить Енс, якщо йому доведеться готувати щось складніше за квасолю з сосисками, традиційну суботню страву в «Троянді-Шипшині». Горе тому чоловіку чи дівчині, котрим здумається замовити щось легше за ядерну яєчню у виконанні Енсона. Та вже добре, що хоч він зараз тут є, бо, на додаток до відсутності Ейнджі, у закладі також не спостерігалося й Доді Сендерс. Хоча цій лепеті, щоби прогуляти роботу, не потрібна ніяка катастрофа. Ні, вона не була ледаркою, просто легко знаджувалася. А якщо згадати розумові здібності трясця її матері, що тут можна сказати? Її батькоміський перший виборний Енді Сендерсніколи не зміг би претендувати на членство в Менса, але поряд зі своєю дочкою він виглядав справжнім Альбертом Айнштайном.
У телевізорі позаду Андерсона Купера сідали гелікоптери, роздмухуючи елегантно укладене біляве волосся диктора, ледь не заглушаючи його голос. Гвинтокрили скидалися на «мостильників». Барбі на таких відкатав своє в Іраку. Аж ось у кадр ввійшов армійський офіцер, накрив долонею в рукавичці мікрофон телевізійника і щось проказав йому на вухо.
Люди в «Троянді-Шипшині» загомоніли. Барбі зрозумів їхню тривогу. Він сам її відчув. Коли людина у формі без усякого «з вашого дозволу» перекриває мікрофон знаменитому телерепортеру, вже ясно, що це кінець світу.
Армієцьполковник, але не його полковник, якби Барбі побачив там Кокса, почуття ментальної дезорієнтації в нього стало б абсолютнимдоговорив своє. Полишаючи мікрофон, його рукавичка видала звук «хрруп». З тим же незбагненним лицем він вийшов з кадру. Барбі впізнав вираз обличчя типового армійського дубаря.
Купер продовжив репортаж.
Пресі наказано відсунутися на півмилі назад, до місця, яке називається Придорожня крамниця Реймонда.
Почувши таке, клієнти знову загомоніли. Тут усі знали крамницю Реймонда в Моттоні, де у вітрині висів напис: ХОЛОДНЕ ПИВО ГАРЯЧІ СЕНДВІЧІ СВІЖА НАЖИВКА.
Цю територію, на відстані трохи менше сотні ярдів від того, що ми називаємо бар'єромпоки нема кращого терміна, оголошено зоною під контролем сил національної безпеки. Ми продовжимо наш репортаж одразу, як тільки зможемо, а наразі я передаю слово Вашингтону, Вульфе.
Під картинкою з місця події йшов напис по червоній смузі: НАДЗВИЧАЙНІ НОВИНИ. ЗАБЛОКОВАНЕ МІСТО В МЕЙНІ. ТАЄМНИЦЯ ПОГЛИБЛЮЄТЬСЯ. А в правому верхньому куті екрана блимало червоне слово-попередження для батьків малих телеглядачів: ЖОРСТОКО, немов неоновий знак на якійсь таверні. «Ковтніть жорстокого пива», подумав Барбі й мало не розсміявся.
У кадрі замість Андерсона Купера з'явився Вульф Бліцер. Розі була фанаткою Бліцера й нікому не дозволяла перемикати телевізор на щось інше, коли в буденному надвечір'ї починався «Ситуативний простір», вона називала його «мій Вульфі». Цього вечора на Вульфі була краватка, але пов'язана незграбно, і Барбі подумав, що решта його одягу виглядає підозріло схожою на той, який вдягають люди, коли пораються у себе в садочку.
Нагадую про перебіг нашої події,почав Розин Вулфі. Сьогодні після полудня, приблизно о першій годині