Він кинувся до спальні. Жужкнув домофон. Ричард, що вже на три чверті вбрався у свій найкращий костюм, кинувся до слухавки.
Ричарде? Це Джесика. Сподіваюсь, ти вже готовий.
О! Так. Зараз зійду.
Він натягнув пальто й вибіг геть, грюкнувши дверима. Джесика чекала на нього в низу сходів. Вона завжди чекала там. Джесика не любила Ричардової квартири: у ній вона почувалася до незручності по-жіночому. Завжди була ймовірність знайти пару Ричардового спіднього, гм, де завгодно, не кажучи вже про мандрівні кавалки засохлої зубної пасти на раковині у ваннійні, такі місця були не для неї.
Джесика була прекрасна; настільки прекрасна, що Ричард часом ловив себе на тому, що просто глипав на неї й роздумував, як так сталося, що вони разом. І коли вони кохалисящо вони робили в квартирі Джесики в колишній стайні нині модного Кенсинтона, на її мідному ліжку з хрусткими білими простирадлами (бо батьки Джесики колись сказали їй, що пухові ковдрице декадентство) то в темряві опісля вона обіймала його дуже міцно, її довгі каштанові кучері спадали на його груди, і вона шепотіла, як сильно його любить, а він казав їй, що теж її любить і хоче завжди бути з нею, і обоє вірили, що так і було.
Щоб я був здоровий, містере Вандемар. Вона сповільнюється.
Таки сповільнюється, містере Круп.
Мабуть, швидко втрачає кров, містере Ве.
Прекрасну кров, містере Ка. Прекрасну червону вологу.
Вже недовго лишилося.
Клацрозкрився з порожнім, холодним і темним звуком викидний ніж.
Ричарде? Що ти робиш? спитала Джесика.
Нічого, Джесико.
Ти ж не забув знову ключі, правда?
Ні, Джесико. Ричард перестав плескати по одягу і глибоко запхнув руки в кишені пальта.
Дивись же, коли зустрінемо сьогодні містера Стоктона, сказала Джесика, ти мусиш затямити, що це не просто дуже важлива людина. Це також ціла корпорація в одній особі.
Не можу дочекатися, зітхнув Ричард.
Що ти сказав, Ричарде?
Не можу дочекатися, відповів він, додавши ентузіазму.
Ох, крокуй живіше, сказала Джесика, що починала поширювати навколо ауру того, що в менш гідній жінці можна було назвати нервами. Не можна змушувати містера Стоктона чекати.
Точно, Джесі.
Не називай мене так, Ричарде. Я терпіти не можу пестливих імен. Вони такі принизливі.
Дріб'язку зайвого нема?
Чоловік сидів під дверима будинку. Бороду він мав рудо-сиву, а очі запалі й темні. Зроблений від руки напис на картоні, що звисав на обсмаленому шнурку з його шиї й лежав на грудях, повідомляв усіх, хто мав очі й умів читати, що чоловік був безпритульним і голодним. Це було видно й без напису; Ричардова рука, що вже лежала в кишені, заходилася шукати монету.
Ричарде. Ми не маємо часу, сказала Джесика, що жертвувала гроші на благодійність й інвестувала етично. Слухай, я дуже хочу, щоб ти справив хороше враження як наречений. Майбутньому партнеру життєво важливо справити хороше враження. Її обличчя змінилося, вона на мить обійняла Ричарда й сказала:О Ричарде. Я справді тебе люблю. Ти ж знаєш це, чи не так?
І Ричард кивнув, бо знав.
Джесика глянула на годинника й пішла швидше. Ричард потай кинув монетку назад у бік чоловіка у дверях, що впіймав її однією замурзаною рукою.
З замовленням столика клопотів не було? спитала Джесика.
Та, Ричард не дуже вмів брехати у відповідь на пряме питання.
Вона помилилася у виборікоридор закінчувався глухою стіною. Зазвичай це навряд чи спинило б її, але вона була така втомлена, така голодна, в неї так усе боліло Вона прихилилася до стіни, відчуваючи щокою тверду цеглу. Вона дихала ковтками, гикала й шморгала носом. Рука змерзла, а ліва долоня заніміла. Йти далі вона не могла, і світ почав здаватися їй дуже віддаленим. Їй хотілося зупинитися, лягти на підлогу й проспати сотню років.
Благословіть мою маленьку чорну душу. Містере Вандемар, ви бачите те, що бачу я? голос був тихим і недалеким: певно, вони підійшли до неї ближче, ніж їй здавалося. Що тут у нас? Те, що буде
За хвилину мертве, містере Круп, мовив бляклий голос над нею.
Наш замовник буде дуже щасливий.
І дівчина стягла докупи все, що мала в глибині душі, увесь біль, усі муки й страх. Вона вичерпалася, вигоріла, абсолютно виморилася. У неї не стало куди йти, не залишилося ані сили, ані часу.
Хай це будуть останні двері, які я відчиню, почала вона пошепки благати Храм і Арку. Кудись куди-небудь у безпеку а тоді вона розпачливо подумала, до когось.
І, втрачаючи свідомість, вона спробувала відчинити двері.
Коли темрява оповила її, вона ще почула з далекого коридору голос містера Крупа:
Пек і цур.
Джесика з Ричардом ішли вулицею в бік ресторану. Вона трималася за його руку і йшла так швидко, як тільки дозволяли високі підбори. Він намагався встигати за нею. Вуличні ліхтарі й вітрини зачинених крамниць підсвічували їм дорогу. Вони проминули ряд показних будинків, покинутих і самотніх, оточених високою цегляною стіною.
Ти справді хочеш сказати, що був змушений пообіцяти додаткові п'ятдесят фунтів за сьогоднішній вечір? Ти ідіот, Ричарде. В темних очах Джесики палахкотіло, вона була анітрохи не в захваті.
Вони загубили моє замовлення. І сказали, що всі столики зарезервовано.
Їхні кроки відлунювали від високих стін.
Вони, певно, посадять нас біля кухні,сказала Джесика. Або коло дверей. Ти сказав, що це для містера Стоктона?
Так, відповів Ричард.
Джесика зітхнула. Вона тягла Ричарда далі, аж раптом трохи попереду в стіні відчинилися двері. Хтось вийшов з них, похитався на ногах одну жахливу мить, а тоді повалився на бетон. Ричард здригнувся і завмер на місці. Джесика потягла його за руку.
Так от, коли говоритимеш з містером Стоктоном, стеж, щоб не перебивати його. І погоджуйся з нимвін не любить, коли з ним не погоджуються. Смійся, коли він жартуватиме. Якщо тобі буде незрозуміло, жартує він чи ні, глянь на мене. Я гм, я стукну отак пальцем.
Вони зрівнялися з людиною на хіднику. Джесика переступила через скручену фігуру. Ричард вагався.
Джесико?
Твоя правда. Він може подумати, що мені нудно, міркувала вона. Придумала, проясніла вона. Коли він жартуватиме, я торкатимуся мочки вуха.
Джесико? він не міг повірити, що вона просто ігнорує людину під їхніми ногами.
Що? їй не сподобалося, що її вирвали з її фантазії.
Поглянь.
Він вказав на хідник. Загорнута в мішкувату одежу фігура лежала ниць; Джесика взяла його за руку й притягла до себе.
О. Ясно. Якщо звертати на них увагу, Ричарде, вони тобі на голову вилізуть. У них у всіх насправді є домівки. Вона проспиться і все буде гаразд. Вона? Ричард глянув униз. То була дівчина. Джесика продовжувала:Так от, я сказала містерові Стоктону, що ми Ричард опустився на одне коліно. Ричарде? Що ти робиш?
Вона не пяна, сказав Ричард. Вона поранена. Він глянув на свої пальці.У неї кров іде.
Джесика подивилася на нього знервовано й спантеличено.
Ми запізнимося, сказала вона.
Вона поранена, чуєш?
Джесика знову глянула на дівчину на хіднику. ПріоритетиРичард їх не мав.
Ричарде. Ми спізнимося. Хтось інший тут ітиме й допоможе їй.
На обличчі дівчини засох бруд, а одяг просяк кров'ю.
Вона поранена, просто сказав він. На його обличчі з'явився вираз, якого Джесика раніше не бачила.
Ричарде, застерегла вона, а тоді трохи пом'якшала і запропонувала компроміс:Тоді набери 999 і виклич швидку. Давай, хутчіш.
Зненацька очі дівчини розплющилися, великі й білі на обличчі, про яке тільки й можна було сказати, що воно обмащене кров'ю та пилом.
Не треба лікарні, будь ласка. Вони мене там знайдуть. Заберіть мене до безпечного місця. Будь ласка, її голос був кволий.
У тебе кров тече, сказав Ричард. Він подивився, звідки вона вийшла, але стіна була глуха, а цегла в ній ціла. Він знову глянув на нерухому фігуру й спитав:
Чому не в лікарню?
Допоможіть! прошепотіла дівчина, і її очі заплющилися.
Він знову спитав:
Чому ти не хочеш їхати до лікарні?
Цього разу він взагалі не отримав відповіді.