Тим краще, подумав він, йдучи у бік входу до крипти, який чорнів на підлозі, наче величезна калюжа. Тим краще, тим більший удар отримала сама стриґа. Це дасть йому трохи більше часу на подальші дії, поки бестія опритомніє від шоку. Відьмак сумнівався, що його вистачило б ще на одне таке зусилля. Дія еліксирів слабшала, а до світанку було ще далеко. Стриґа не повинна дістатися до крипти до зорі, інакше усі його попередні зусилля підуть намарне.
Він спустився сходами. Крипта була невеличка й містила три камяні саркофаги. На першому від входу кришку було наполовину відсунуто. Ґеральт витяг з-за пазухи третій флакончик і швидко випив його вміст, увійшов у саркофаг і влігся. Як і очікував, той був подвійнимдля матері й доньки. Тільки він насунув кришку, згори знову почулося ревіння стриґи. Ґеральт ліг горілиць поруч із муміфікованим трупом Адди, а на плиті зсередини накреслив Знак Ирден. На груди собі поклав меча й поставив маленьку клепсидру, наповнену фосфоризуючим піском. Схрестив руки. Він уже не чув криків стриґи, котра бешкетувала у замку. Перестав чути будь-що, бо вороняче око й чистотіл почали діяти.
VІІ
Коли Ґеральт розплющив очі, пісок у клепсидрі пересипався вже до кінця, і це означало, що летаргія була навіть довшою, ніж належало. Нашорошив вуха й нічого не почув. Його почуття вже нормалізувалися. Він узяв у руку меча, провів долонею по кришці саркофагу, пробубонівши формулу, після чого легенько, на півпальця, відсунув плиту.
Тиша.
Він відсунув покришку більше, сів, тримаючи зброю напоготові й вистромивши голову над саркофагом. У крипті було темно, але відьмак знав, що надворірозвиднюється. Він викресав вогонь, запалив мініатюрний каганець й підняв його, породжуючи на стінах крипти дивні тіні.
Порожньо.
Він видерся із саркофагуусе боліло, задеревяніле, було зимно. І тоді він помітив її. Лежала горілиць біля саркофагу, гола й непритомна.
Була, скоріше, бридкою. Худенька, із малими гострими груденятами, брудна. Волоссясвітло-рудесягало їй майже до поясу. Поставивши каганець на кришці саркофагу, він сів навпочіпки й нахилився. Губи вона мала бліді, на вилицічималий синяк від його удару. Ґеральт зняв рукавички, відклав меч і безцеремонно задер їй пальцем верхню губу. Зуби були нормальні. Потягнувся до її руки, заплутаної у скуйовдженому волоссі. Ще до того, як намацав долоню, побачив розплющені очі. Але пізно.
Вона хльоснула його пазурами по шиї, розітнула глибоко, кров бризнула їй на обличчя. Завила, цілячи другою рукою в очі. Він упав на неї, перехоплюючи запястки обох рук, притискаючи їх до підлоги. Вона клацнула зубамивже закороткимибіля його лиця. Він ударив її лобом в обличчя, притис сильніше. Вона вже не мала колишньої сили, тільки звивалася під ним, вила, випльовуючи кровйого кров, що заливала їй рота. Кров витікала швидко. Не було часу. Відьмак вилаявся і міцно вкусив її за шию, зразу за вухом, упяв зуби й стискав їх, допоки нелюдське виття не змінилося на тоненький, розпачливий крик, а потімна придушений схлип, плач скривдженої чотирнадцятирічної дівчинки.
Він відпустив її, коли перестала рухатися, устав на коліна, висмикнув з кишені на рукаві шмат полотна й притис його до шиї. Намацав меч, який лежав поруч, приклав непритомній дівчині вістрям до горла і схилився над її долонями. Нігті були брудні, поламані, закривавлені, але нормальні. Геть нормальні.
Відьмак насилу встав. Через вхід до крипти вже вповзала липко-мокра сірість світанку. Він рушив до східців, але похитнувся і важко осів на підлогу. Через набрякле вже полотно кров лилась йому по руці й стікала в рукав. Він розстебнув каптан, роздер сорочку, рвав, дер на шмаття і мотав його навколо шиї, знаючи, що часу в нього обмаль, що зараз він зомліє
Встиг. І зомлів.
У Визімі, над озером, півень, розпушивши піря у холодній вогкості, хрипко проспівав утретє.
VІІІ
Він побачив білені стіни й балки стелі кімнатки над гауптвахтою. Ворухнув головою, кривлячись від болю, застогнав. Шию мав перевязану, грубезно, солідно, управно.
Лежи, чарівнику, сказав Велерад. Лежи, не ворушись.
Мій меч
Так, так. Безумовно, твій срібний відьмачий меч найважливіший. Він тут, не бійся. І меч, і скринька. І три тисячі оренів. Так, так, нічого не говори. То я старий дурень, а тимудрий відьмак. Фольтест повторює те вже другий день.
Другий
Атож, другий. Нівроку вона розпанахала тобі шию, видко було все, що ти там маєш усередині. Втратив ти чимало крові. На щастя, ми погнали до замку одразу після третіх півнів. У Визімі ніхто в ту ніч не спав. Не могли. Страшезний ви там ґвалт здійняли. Тебе моя балаканина не стомлює?
Прин цеса?
Принцеса як принцеса. Худа. І якась дурнувата. Рюмсає безперестанно. І сцить у ліжко. Але Фольтест говорить, що це зміниться. Сподіваюся, не на гірше, га, Ґеральте?
Відьмак заплющив очі.
Добре, йду вже. Велерад встав. Відпочивай. Ґеральте? Перш ніж піду, скажи, навіщо ти хотів її загризти? Га? Ґеральте?
Відьмак спав.
Голос розуму-2
І
Ґеральте.
Він підвів голову, вирваний зі сну. Сонце стояло високо й наполегливо просочувалося крізь віконниці сліпучо-золотими плямами, нишпорячи по кімнаті щупальцями світла. Відьмак заслонив очі долонею, зайвим, рефлекторним жестом, якого ніяк не міг позбутися, адже достатньо звузити зіниці у вертикальні шпарини.
Уже пізно, сказала Неннеке, відчиняючи віконниці.Ви заспалися. Іоло, щезни звідси. Тебе вже тут немає.
Дівчина різко сіла, звісилася з ліжка, піднімаючи опанчу з підлоги. На плечі, на тому місці, де ще мить тому були її вуста, Ґеральт відчував цівку холонучої слини.
Зачекай, сказав він нерішуче. Вона глянула на нього й швидко відвернулася.
Вона змінилася. Уже не мала в собі нічого від русалки, нічого від сяючої ромашкової примари, якою була на світанку. Очі її були сині, а не чорні. І була вона веснянкуватана носі, по декольте, на руках. Ластовиння те було чарівне, пасувало до її шкіри й рудуватого волосся. Але він не бачив їх тоді, на світанку, коли вона була його сном. Із соромом та прикрістю він зрозумівте, що він відчуває, це жаль до неї, жаль за тим, що вона не лишилася маренням. І що він ніколи собі не вибачить того жалю.
Зачекай, повторив він. Іоло Я хотів
Не розмовляй із нею, Ґеральте, сказала Неннеке. Вона все одно тобі не відповість. Щезни звідси, Іоло. Поспіши, дитинко.
Дівчина, загорнувшись в опанчу, почовгала у бік дверей, шльопаючи по підлозі босоніж: збентежена, зарумянена, незграбна. Нічим не нагадувала вже
Йеннефер.
Неннеке, сказав він, потягшись за сорочкою. Сподіваюся, ти не маєш претензій Може не станеш її карати.
Дурненький, пирхнула жриця, підходячи до ложа. Ти забув, де ти є. Це не пустинь, не монастир. Це храм Мелітеле. Наша богиня не забороняє жрицям нічого. Майже.
Ти заборонила їй до мене озиватися.
Я не заборонила, а звернула увагу на безглуздість. Іола мовчить.
Що?
Мовчить, бо взяла таку обітницю. То різновид відмови, завдяки якій А, та що я буду тобі пояснювати, все одно не зрозумієш, навіть не спробуєш зрозуміти. Мені відомі твої погляди на релігію. Ні, не вдягайся ще. Хочу перевірити, як гоїться твоя шия.
Вона всілася на краю ліжка й вправно розмотала лляний бандаж, що щільно обмотував шию відьмака. Той скривився від болю.
Одразу після його прибуття в Елландер Неннеке позбулася паскудних грубих швів із шевської дратви, якою зашили його у Визімі, розкрила рану й перевязала знову. Результат був очевиднимдо храму він приїхав майже здоровим, ну, може, трохи негнучким. Тепер знову був хворим і недужим. Але він не протестував. Знав жрицю довгі роки, знав, наскільки колосальні її знання про лікування і наскільки багатою і всеохопною аптекою вона володіє. Зцілення у храмі Мелітеле могло піти йому виключно на користь.
Неннеке обмацала рану, промила її і почала лаятися. Він знав уже те напамять, бо почала з першого дня і не забувала сварити кожного разу, скільки бачила згадку від пазурів принцеси з Визіма.