Не бачу підстав, аби Ґеральт із Рівії відповідав за наслідки розбещеності тутешніх чарівників і друїдів, перебила жриця. З якого це часу Гереварда цікавлять думки тих чи інших?
Годі дискусій, задрав підборіддя Фальвік. Чи я висловився недостатньо ясно, шановна Неннеке? Тоді скажу так ясно, що ясніше вже нікуди: ані князь Геревард, ані капітул ордену не бажають жодного дня терпіти в Елландері відьмака Ґеральта з Рівії, відомого як Блавікенський Різник.
Тут не Елландер! Жриця підхопилася з крісла. Тутхрам Мелітеле! А я, Неннеке, головна жриця Мелітеле, ані хвилини більше не бажаю терпіти на території храму ваші особи, панове!
Пане Фальвіку, тихо озвався відьмак. Дослухайтеся до голосу розуму. Я не бажаю неприємностей, та й вам, здається, вони також не дуже потрібні. Я полишу цю місцевість найпізніше за три дні. Ні, Неннеке, мовчи, прошу. Мені все одно час у дорогу. Три дні, пане граф. Я не прошу про більше.
І правильно, що не просиш, мовила жриця раніше, ніж Фальвік устиг зреагувати. Ви чули, хлопці? Відьмак залишиться тут на три дні, бо таке його бажання. А я, жриця Великої Мелітеле, стану приймати його у себе ці три дні, бо таке моє бажання. Перекажіть це Гереварду. Ні, не Гереварду. Перекажіть це його дружині, шляхетній Ермеллі, додавши, що коли вона й надалі зацікавлена в безперервному отриманні афродизіаків з моєї аптеки, то нехай краще заспокоїть свого герцога. Нехай стримає його настрої та примхи, що все більше набувають ознак маразму.
Годі! тонко крикнув Тай, зірвавшись на фальцет. Не бажаю слухати, як якась шарлатанка зневажає мого сеньйора і його дружину! Не потерплю такої образи! Відтепер тут правитиме тільки орден Білої Троянди й настане кінець вашому лігву пітьми й забобонів! А я, лицар Білої Троянди
Слухай-но, шмаркачу, перервав його Ґеральт, паскудно посміхаючись. Припни свого язичка. Ти говориш із жінкою, яку належить шанувати. Особливо рицареві Білої Троянди. Щоправда, аби ним стати, віднедавна треба тільки сплатити до скарбниці капітули тисячу новіґрадських крон, тому орден і виповнився синами лихварів і кравців, проте якісь традиції, певно, ще у вас затрималися. Чи, може, я помиляюся?
Тай зблід і потягнувся до боку.
Пане Фальвіку, сказав Ґеральт, не перестаючи посміхатися. Якщо він витягне меча, то я його відберу й відлупцюю молокососа плазом по сраці. А потім вибю ним двері.
Тай тремтячими руками витягнув з-за пояса залізну рукавичку і з брязкотом жбурнув її на підлогу до ніг відьмака.
Приниження ордену я змию твоєю кровю, виродку! крикнув. На витоптаній землі! Виходь на подвіря!
У тебе щось упало, синку, спокійно сказала Неннеке. Тож підніми, тут не можна смітити, тут храм. Фальвіку, забери звідси цього йолопа, бо станеться лихо. Ти знаєш, що маєш переказати Геревардові. Утім, я напишу йому особистого листа, бо ви, як посланці, не справляєте враження гідних довіри. Геть звідси. Знайдете вихід самі, сподіваюся?
Фальвік, стримуючи оскаженілого Тая залізною хваткою, уклонився, хруснувши обладунком. Потім глянув в очі відьмакові. Відьмак не посміхався. Фальвік закинув на плече карміновий плащ.
Це був не останній наш візит, шановна Неннеке, сказав він. Ми сюди повернемося.
Саме цього я і боюся, холодно відповіла жриця. З усім несхваленням з мого боку.
Менше зло
І
Як завжди, першими його помітили діти й коти. Смугастий котяра, який спав на нагрітому сонцем штабелі дров, здригнувся, підняв круглу голову, притис вуха, пирхнув і чмихнув у кропиву. Трилітній Драґомір, син рибалки Тріґлі, котрий на порозі хати докладав усіх зусиль, аби ще сильніше виквацяти виквацяну вже сорочку, розкричався, не зводячи повних сліз очей з вершника, який проїздив повз нього.
Відьмак їхав поволі, не намагаючись випередити віз із сіном, що зайняв усю вуличку. За ним, витягуючи шию і щомиті міцно натягуючи мотузку, трюхкотів навючений віслюк, привязаний до луки сідла. Окрім звичайних вюків довговухий тягнув на спині чимале щось, замотане у попону. Сіро-білий бік віслюка вкривали темні смуги засохлої крові.
Віз нарешті завернув у бокову вуличку, що вела до комор і пристані, звідки віяло бризом, смолою і бичачою сечею. Ґеральт поквапив коня. Не зреагував на здушений крик торговки овочами: та вдивлялася у кістляву пазуристу лапу, що вистромилася з-під попони й погойдувалася у ритмі трюхикання віслюка. Не обернувся він і на зростаючий натовп людей, які йшли за ним, збуджені і схвильовані.
Перед будинком війта, як завжди, було повно возів. Ґеральт зіскочив із сідла, поправив меч на спині й перекинув вуздечку через деревяну коновязь. Натовп, який ішов за ним, утворив навколо віслюка півколо.
Крики війта чути було вже перед входом.
Не можна, кажу! Не можна, трясця! По-людськи не розумієш, мерзотнику?
Ґеральт увійшов. Перед війтом, низеньким і огрядним, червоним від гніву, стояв селянин, тримаючи за шию гусака. Гусак виривався.
Чого Заради всіх богів! Це ти, Ґеральте? Чи мене очі підводять? І знову, звертаючись до селюка:Забирай це, хаме! Оглух?
Балакали, белькотів селянин, косячись на гусака, шо тре дати шось вельможному, бо інакше
Хто балакав? гарикнув війт. Хто? Що я ніби що? Хабарі беру? Не можна, кажу! Геть, кажу! Привіт, Ґеральте.
Привіт, Кальдемейне.
Війт, потискаючи долоню відьмака, другою рукою хлопнув його по плечу.
Не було тебе тут десь зо два роки, Ґеральте. Що? Досі ніяк не нагрієш собі місця? Звідки прибув? А, собача срака, яка різниця звідки. Гей, хтось-бо, нумо, принесіть пива! Сідай, Ґеральте, сідай. У нас тут казна-що, бо завтра ярмарок. Що там у тебе, розповідай!
Потім. Спершу вийдемо.
Назовні натовп був уже вдвічі більшим, але вільний простір довкола віслюка не зменшувався. Ґеральт відкинув попону. Натовп охнув і відсахнувся. Кальдемейн широко роззявив рота.
На всіх богів, Ґеральте! Що воно?
Кікімора. Чи немає за неї якоїсь нагороди, пане войте?
Кальдемейн переступив з ноги на ногу, дивлячись на павукоподібне, обтягнене сухою чорною шкірою тіло, на заскліле око з вертикальною зіницею, на голчасті ікла у закривавленій пащі.
Де Звідки воно
На греблі, за чотири милі перед містечком. На болотах. Кальдемейне, там мали пропадати люди. Діти.
Ага, було таке. Але ніхто Хто міг припустити Гей, людоньки, додому, до роботи! Це не вистава! Закрий те, Ґеральте. Мухи злітаються.
У хаті війт мовчки схопив глечик пива й одним духом вихилив до дна. Важко зітхнув, шморгнув носом.
Нагороди немає,сказав похмуро. Ніхто навіть не припускав, що щось таке сидить у солоних болотах. Факт, кілька осіб пропали у тих місцях, але Мало хто по тій греблі лазив. А ти звідки там узявся? Чому не їхав головним трактом?
На головних трактах для мене непросто із заробітком, Кальдемейне.
Я й забув. Війт стримав відрижку, надувши щоки. А така ж була спокійна місцевість. Навіть хованці рідко коли сцяли бабам у молоко. І на тобі, під боком якесь страховидло. Виходить, я тобі дякувати повинен. Бо заплатития тобі за нього не заплачу. Не маю на те фондів.
Кепсько. Придалося б мені трохи грошенят, щоб перезимувати. Відьмак відсьорбнув із глечика й обтер губи від піни. Збираюся до Їспадену, але не знаю, чи встигну до того, як сніги дорогу закриють. Можу застрягнути в якомусь із містечок уздовж Лютоньського тракту.
У Блавікені довго забавлятимешся?
Трохи. Не маю часу на забавки. Зима йде.
Де зупинишся? Може, у мене? Вільна кімната є на горищі, навіщо маєш дозволяти корчмарям, тим злодіям, обдирати себе? Поговоримо, розповіси, що у великому світі чути.
Чому ж ні? Але що на те твоя Лібуша? Останнім разом я помітив, що вона мене не любить.
У моєму домі від баби голосузась. Але, між нами, не роби при ній того, що останнього разу, за вечерею.
Йдеться про те, що я кинув у щура виделкою?
Ні. Йдеться про те, що ти влучив, хоча й було темно.
Я думав, що воно буде весело.
Було. Але не роби того при Лібуші. Слухай, а та як її там Кікі