Абсолютно. Твоє здоровя, Ґеральте!
І твоє, Нівеллене.
Як тобі вино? Зауважив, що воно з винограду, а не з яблук? Але якщо тобі не смакує, начарую інше.
Дякую, непогане. Магічні здібності маєш від народження?
Ні. Тільки з того часу, як оце в мене виросло. Морда, значить. Сам не знаю, звідки то взялося, але дім виконує, що собі захочу. Нічого серйозного, умію начаровувати їдло, питво, одяг, чисту постіль, гарячу воду, мило. Будь-яка баба зуміє те саме й без чарів. Відчиняю і зачиняю вікна й двері. Запалюю вогонь. Нічого серйозного.
І тощось. А ту морду, як ти кажеш, здавна маєш?
Дванадцять років.
Як то сталося?
А тебе воно обходить? Налий собі ще.
Охоче. Мене воно не обходить, питаю з цікавості.
Причина зрозуміла й прийнятна, гучно розсміялося чудовисько. Але я її не прийму. Ніц тобі до тогоі крапка. Утім, щоб хоча б частково заспокоїти твою цікавість, покажу тобі, як я виглядав раніше. Поглянь, он, там, на портрети. Перший, як дивитися від каміна, то мій татусь. Другийодна зараза знає хто. А третійце я. Бачиш?
З-під пилюки й павутиння, з портрету дивився водянистими очима такий собі товстунчик із пухким, смутним і прищавим обличчям. Ґеральт, якому відома була поширена серед портретистів схильність робити компліменти клієнтам, сумно покивав.
Бачиш? повторив Нівеллен, вишкіривши ікла.
Бачу.
Хто ти такий?
Не розумію.
Не розумієш? Чудовисько підвело голову, баньки в нього загорілися, неначе в кота. Мій портрет, гостю, висить поза світлом свічок. Я його бачу, але я не людина. Принаймні, не в цю мить. Людина, аби оглянути портрет, встала б і підійшла ближче, напевно, мусила б узяти підсвічник. Ти того не зробив. Висновок простий. Але я питаю відверто: ти людина?
Ґеральт не відвів погляду.
Якщо ти так ставиш питання, відповів він по хвильці мовчання, то не до кінця.
Ага. Хіба це не буде нетактовно, якщо я запитаю, ким ти, в такому разі, є?
Відьмаком.
Ага, повторив Нівеллен за хвилину. Якщо я добре памятаю, відьмаки в цікавий спосіб заробляють собі на життя. За плату вбивають потвор.
Ти добре памятаєш.
Знову запала тиша. Вогники свічок пульсували, били вгору тонкими вусиками вогню, віддзеркалювалися у різьбленому кришталю бокалів, у каскадах воску, що стікав по свічникові.
Нівеллен сидів нерухомо, злегка рухаючи гігантськими вухами.
Уявімо, сказав він нарешті,що ти встигнеш витягти меча раніше, ніж я до тебе доскочу. Уявімо, що навіть устигнеш мене рубанути. При моїй вазі мене це не затримає, звалю тебе з ніг самою інерцією. А потім усе вже вирішать зуби. Як вважаєш, відьмаче, хто з нас двох має більший шанс, якщо дійде до перегризання горлянок?
Ґеральт, притримуючи великим пальцем оловяну кришечку карафи, налив собі вина, відпив, відкинувся на спинку стільця. Дивився на чудовисько усміхаючись, і усмішка та була винятково паскудною.
Та-а-ак, протяжно сказав Нівеллен, длубаючись пазуром у кутку пащі.Треба визнати, ти вмієш відповідати на запитання, не вживаючи багацько слів. Цікаво, як ти впораєшся із наступним, яке я тобі поставлю. Хто за мене заплатив?
Ніхто. Я тут випадково.
Чи ти не брешеш?
Не маю звички брехати.
А які маєш звички? Мені розповідали про відьмаків. Я запамятав, що відьмаки крадуть малих дітей, яких потім годують магічними зіллями. Ті, хто те переживе, самі стають відьмаками, чаклунами із нелюдськими здібностями. Їх учать вбивати, викорінюють із них усілякі людські почуття та інстинкти. Роблять із них потвор, які мають убивати інших потвор. Чув я, як казали, що саме час, щоби хтось почав полювати на відьмаків. Бо потвор усе менше, а відьмаківбільше. Зїж куріпку, поки вона не вистигла.
Нівеллен і собі взяв з миски куріпку, вклав її цілу в пащу і схрумкав, наче сухарик, тріскочучи чавленими між зубами кістками.
Чому ти нічого не кажеш? запитав нерозбірливо, ковтаючи. Що з того, що про вас кажуть, є правдою?
Майже нічого.
А що є брехнею?
Те, що потвор все менше.
Факт. Їх чимало, вишкірив ікла Нівеллен. Одна, власне, сидить перед тобою й роздумує, чи добре зробила, запросивши тебе. Мені відразу не сподобався твій цеховий знак, гостю.
Тиніяка не потвора, Нівеллене, сухо сказав відьмак.
А, зараза, це щось нове. Тож, як на тебе, ким я є? Киселем із журавлини? Табунцем диких гусей, що відлітають у вирій смутним листопадовим ранком? Ні? То, може, цнотою, втраченою біля джерела цицкатою донькою мірошника? Ну, Ґеральте, скажи мені, ким я є. Не бачиш, я аж трясуся від цікавості?
Ти не потвора. Інакше ти не зміг би торкатися цієї срібної таці. І вже у жодному разі не взяв би до рук мій медальйон.
Ха! заревів Нівеллен так, що полумя свічок на мить зробилося горизонтальним. Сьогодні, схоже, день розкриття великих і страшних таємниць! Зараз я довідаюся, що ці вуха виросли в мене, бо дитиною я не любив вівсянку на молоці!
Ні, Нівеллене, спокійно відказав Ґеральт. Це сталося через накладене прокляття. Я впевнений, що ти знаєш, хто те прокляття наклав.
А якщо й знаю, то що?
Прокляття можна зняти. У більшості випадків.
І ти, як відьмак, вочевидь умієш прокляття знімати. У більшості випадків?
Умію. Хочеш, щоб я спробував?
Ні. Не хочу.
Чудовисько роззявило пащу й звісило червоного язицюру, довжиною на дві пяді.
Сторопів, га?
Сторопів, признався Ґеральт.
Чудовисько захихотіло, розвалившись у кріслі.
Я знав, що сторопієш, сказало. Налий собі ще, сядь зручніше. Оповім тобі всю історію. Відьмак ти чи ні, а в тебе з очей добро визирає, а я маю бажання погомоніти. Налий собі.
Уже нема чого.
А, зараза. Чудовисько хекнуло, після чого знову луснуло лаписьком об стіл. Поряд із двома порожніми карафами зявився, невідомо звідки, чималий глиняний глек у вербовому кошику. Нівеллен зубами здер воскову печатку.
Як ти, напевне, помітив, почав він, наливаючи, місцевість тут досить безлюдна. До найближчих людських осельчималий шмат дороги. Бо, бач, мій татуньо й мій дідуньо свого часу не давали зайвих приводів для любові ані сусідам, ані купцям, які їздили трактом. Кожен, хто сюди діставався, у кращому разі втрачав свій скарб, якщо татусь помічав його з вежі. А пара найближчих поселень згоріли, коли татусь вирішив, що спізнилися вони із даниною. Мало хто любив мого татуся. Крім мене, природно. Страшно я плакав, коли одного разу привезли на возі те, що залишилося з мого татуся після удару дворучника. Дідуньо тоді активним розбоєм вже не займався, бо з того дня, коли отримав по черепу залізним моргенштерном, жахливо заїкався, слинив і рідко коли вчасно встигав до вбиральні. Так воно й вийшло, що як спадкоємець повинен я був водити дружину.
Молодий я тоді був, продовжував Нівеллен, справжній молокосос, тож хлопці з дружини крутили мною, як хотіли. Я командував ними, як можеш здогадатися, так само, як товсте порося може командувати вовчою зграєю. Ми швидко стали коїти такі речі, яких татусь, якби був він живим, ніколи б не дозволив. До дідька подробиці, перейду відразу до справи. Одного дня помандрували ми аж до Ґеліболю, під Мірт, та пограбували храм. На додачу була там і молода жриця.
Що то був за храм, Нівеллене?
А зараза його знає, Ґеральте. Але мусив то бути недобрий храм. На олтарі там, як пригадую, лежали черепи й маслаки, горіло зелене полумя. Смерділо як нещастя. Але до справи. Хлопці знерухомили жрицю й обдерли з неї шати, після чого сказали, що я мушу змужніти. Ну я і змужнів, дурний шмаркач. Під час змужніння жриця наплювала мені у пику і щось прокричала.
Що?
Що я потвора у людській шкірі, що буду потворою у потворній, щось про любов, про кров, не памятаю. Кинджальчик, маленький такий, мала хіба, захований у волоссі. Вбила себе, а тоді Ми втекли звідти, Ґеральте, кажу тобі, мало коней не позаганявши. Недобрий то був храм.
Розказуй далі.
Далі було так, як сказала жриця. За кілька днів прокидаюся я вранці, а слуги, як мене побачать, у крик і дременули геть. Я до люстра Знаєш, Ґеральте, запанікував я, якийсь напад у мене стався, памятаю все наче крізь туман. Коротше, були трупи. Кілька. Користався тим, що траплялося під руку, а зробився я раптом дуже сильним. А дім допомагав мені, як міг: грюкали двері, літав у повітрі реманент, вогонь палав. Хто зумівтой утік з переляку, тітонька, кузина, парубки з дружини, та що тамвтекли навіть пси, виючи й підібгавши хвости. Утекла моя кицька Глитайка. Зі страху шляк трафив навіть папугу тітоньки. Скоро я лишився сам-один, ревучи, виючи, шаліючи, бючи що під руку трапитьсяголовним чином дзеркала.