Поряд із фонтаном, на тому, що колись дуже давно було клумбою, ріс кущ троянди. Нічим, окрім кольору квіток, кущ той не відрізнявся від інших трояндових кущів, які Ґеральту доводилося бачити. Квіти були винятковимимали колір індиго, із легким відтінком пурпурового на кінчиках деяких пелюсток. Відьмак торкнувся однієї, наблизив обличчя й понюхав. У квітки був типовий трояндовий запах, але інтенсивніший.
Двері особнякуй одночасно усі віконницііз тріском розчинилися. Ґеральт різко підняв голову. Алейкою, скрегочучи гравієм, просто на нього перло чудисько.
Права рука відьмака блискавично злетіла вгору, над праве плече, а ліва, тієї ж миті, міцно смикнула ремінець на грудях, через що руківя меча саме вскочило у долоню. Клинок, із сичанням вилетівши із піхов, описав коротке сяюче півколо й завмер вістрям до атакуючої бестії. Чудовисько, побачивши меч, загальмувало й зупинилося. Гравій бризнув на всі боки.
Відьмак не ворухнувся.
Страшидло було людиноподібним, одягненим у підлатаний, але доброго ґатунку одяг, не позбавлений витончених, хоча й абсолютно нефункціональних оздоблень. Людиноподібність, утім, не сягала вище брудного плісированого комірабо над ними здіймалася гігантська, неначе у ведмедя, кудлата макітра із величезними вухами, парою диких витрішок і страшезною пащекою, повною кривих іклів, у якій, наче вогонь, миготав червоний язицюра.
Геть звідси, смертний! гарикнуло чудовисько, махаючи лапами, але не рухаючись із місця. Бо я тебе зжеру! На шматки роздеру!
Відьмак не рухався і не опускав меча.
Ти оглух? Геть звідси! вереснуло страшидло, після чого видало звук, що був чимось середнім між кувіканням вепра й ревом оленя-самця. Усі віконниці загрюкали й загупали, струшуючи бруд і штукатурку з підвіконь. Ні відьмак, ні потвора не рухалися.
Біжи, поки цілий! заревіло страшидло, але наче менш упевнено. Бо як ні, то
То що? перервав його Ґеральт.
Чудовисько різко засопіло, схиливши набік потворну голову.
Гляньте, який сміливець, промовило спокійно, шкірячи ікла та скоса глипаючи на Ґеральта. Опусти оте залізяччя, як твоя ласка. Може, ти не дотумкав, що перебуваєш на подвірї мого власного дому? А може, там, звідки ти заявився, є звичай погрожувати господарю мечем на його власному подвірї?
Є,підтвердив Ґеральт. Але тільки господарю, який вітає гостей ревінням і обіцяє роздерти їх на шматки.
А, зараза, захвилювалося чудовисько. Він ще мене ображати стане, приблуда. Гість знайшовся! Пхається на подвіря, нищить чужі квіти, хазяйнує тут і думає, що ото винесуть йому хліб-сіль. Тьфу!
Страшидло сплюнуло й стулило пащу. Нижні ікла лишилися зверху, роблячи його схожим на вепра.
І що? вимовив відьмак за мить, опускаючи меча. Будемо отак стояти?
А що пропонуєш? Лягти? пирхнуло чудовисько. Сховай оте залізяччя, кажу.
Відьмак вправно засунув зброю у піхви на спині, не опускаючи руки, погладив голівку руківя, що стирчало над плечем.
Волів би я, сказав він, щоби ти не робив занадто різких рухів. Цей меч завжди можна вийняти, до того ж скоріше, ніж ти думаєш.
Я бачив, харкнуло чудовисько. Якби не це, то ти давно вже був би за брамою, зі слідом мого каблука на сраці. Чого хочеш? Звідки ти тут узявся?
Заблукав, збрехав відьмак.
Заблукав, повторило чудовисько, кривлячи пащеку у грізній гримасі.Ну так виблукайся. За браму, значить. Настав ліве вухо на сонце, тримай так, і хутко повернешся на тракт. Ну, чого чекаєш?
Вода тут є? запитав спокійно Ґеральт. Конячка в мене зажохлася. Я також, якщо ти не заперечуєш.
Чудовисько переступило з ноги на ногу, пошкребло за вухом.
Слухай-но, ти, сказало. Чи ти мене насправді не боїшся?
А маю?
Чудовисько роззирнулося, хрюкнуло, розмашисто підтягнуло широкі штани.
А, зараза, що там я. Гість у дім. Не щодня трапляється хтось, хто при мені не втікає чи не зомліває. Ну добре. Якщо ти стомлений, але поштивий подорожнійзапрошую тебе усередину. Якщо ж ти розбійник або ж злодій, застерігаю: дім цей виконує мої накази. Усередині цих стін розпоряджаюся я!
Він підняв волохату лапу. Усі віконниці знову загупали об стіну, а в камяному горлі дельфіна щось глухо загурчало.
Запрошую, повторило чудовисько.
Ґеральт не ворухнувся, дивлячись на нього допитливо.
Сам живеш?
А тебе обходить, із ким я живу? гнівно відказало страшидло, роззявляючи пащу, а тоді голосно зареготало. Ага, розумію. Певне, йдеться тобі про те, чи маю я сорок пахолків, так само вродливих, як і я. Не маю. Ну то як, скористаєшся запрошенням, даним від щирого, зараза, серця? Як ні, тоді брамаондечки, за твоїм задом!
Ґеральт злегка вклонився.
Запрошення приймаю, сказав він формально. Закону гостинності не порушу.
Мій дімтвій дім, відповіло страшидло так само формально, хоча й трохи недбало. Туди, гостю. А коня давай сюди, до криниці.
Особняк і зсередини аж благав про ґрунтовний ремонт, проте було тут у міру чисто й доглянуто. Меблі, напевно, зроблені були добрими ремісниками, навіть якщо це сталося дуже давно. У повітрі висів гострий запах пилу. Було темно.
Світло! ревнуло чудовисько, і скіпка, заткнута у залізний держак, одразу вибухнула полумям і кіптявою.
Непогано, сказав відьмак.
Чудовисько зареготало.
Й тільки? Бачу, аби чим тебе й справді не здивуєш. Я казав тобі, що дім виконує мої накази. Сюди, прошу. Зважай, сходи круті. Світло!
На сходах чудисько повернуло голову.
А що то теліпається у тебе на шиї, гостю? Що воно таке?
Подивися.
Істота взяла медальйон у лапу, піднесла до очей, легенько натягуючи ланцюжок на шиї Ґеральта.
Недоброзичливий вираз обличчя у того звіра. Що воно таке?
Цеховий знак.
Ага, напевне, ти зайнятий виготовленням намордників. Сюди, прошу. Світло!
Середину великої кімнати, повністю позбавленої вікон, займав величезний дубовий стіл, повністю порожній, якщо не зважати на великий підсвічник з позеленілої міді, укритої фестонами застиглого воску. На чергову команду чудовиська свічки загорілися, замигтіли, трохи розганяючи темряву.
Одна зі стін кімнати була завішена зброєювисіли тут композиції із круглих щитів, схрещених протазанів, рогатин і ґвізарм, важких кончарів і сокир. Половину протилежної стіни займала топка величезного каміну, над яким виднілися шеренги полущених та облізлих портретів. Стіна навпроти входу заповнена була мисливськими трофеямисохаті лосі й розлогі роги оленів кидали довгі тіні на вишкірені голови вепрів, ведмедів і рисей, на кошлаті та пошарпані крила опудал орлів та шулік. Центральней почеснемісце займала побуріла, попсована, із вилізлою тирсою, макітра скельного дракона. Ґеральт підійшов ближче.
Уполював його мій дідуньо, сказало страшидло, кидаючи у жерло каміну величезну колоду. То був, думаю, останній у цій місцевості, який дав себе вполювати. Сідай, госте. Ти, певно, голодний?
Відмовлятися не стану, господарю.
Чудовисько усілося за стіл, опустило голову, схрестило на череві волохаті лапи, з хвилину щось бурмотіло, крутячи млинок гігантськими палюхами, після чого ревнуло стиха, гепнувши лапою об стіл. Полумиски й тарілки дзенькнули срібно та оловяно, кришталево задзвонили бокали. Запахло печивом, часником, майораном і мускатним горіхом. Ґеральт не виказав здивування.
Так, потерло лапи чудовисько. Це ж краще за слуг, ні? Пригощайся, гостю. Тутпулярка, тут шинка з вепра, тут паштет з Не знаю, з чого. З чогось. Отутрябчики. Ні, зараза, куріпки. Переплутав закляття. Їж, їж. Це порядне, справжнє їдло, не бійся.
Не боюся. Ґеральт розірвав пулярку на дві частини.
Я й забув, пирхнуло чудовисько, що ти не з лякливих. А, скажімо, звати тебе як?
Ґеральт. А тебе, господарю?
Нівеллен. Але в цих місцях кличуть мене Виродок або Іклач. І лякають мною дітей. Чудисько влило собі у горло вміст величезного бокалу, після чого занурило пальчиська у паштет й вигрібло із миски десь із половину заразом.
Лякають дітей, повторив Ґеральт із повним ротом. Напевне, безпідставно?