Дременули! закінчив другий дідуган, після чого соковито й далеко сплюнув, точно влучивши у вільний простір між задами мулів. Дременули, ледь оту мандигору побачили. Один, кажуть, у штани надристав. О, дивися, дивися, синку, то він! Оночки він!
Та що ви мені тут, трохи занервував Аплегатт, засранця хочете показати? Не цікаво мені
Не теє! Потвора! Потвора вбита! Вояки її на фуру кладуть! Бачте?
Аплегатт підвівся на стременах. Незважаючи на сутінки та на роззяв, які стовбичили навколо, він роздивлявся підняте солдатами величезне блідо-жовте тіло. Нетопирині крила й скорпіонів хвіст потвори безвладно волоклися по землі. Крикнувши хором, вояки підняли труп вище й звалили його на віз. Запряжені в нього коні, видно занепокоєні смородом крові й стерва, заіржали, смикаючи дишлом.
Не зупинятися! крикнув дідуганам десятник, який командував солдатами. Далі їхати! Проїзд не забивати!
Дідуган підігнав мулів, віз підскочив на колії. Аплегатт штурхнув коня пятами, порівнявся із ними знову.
Вояки, видко, бестію затовкли?
Де там, заперечив дідуган. Вояки, як прийшли, тільки рота на людей роззявляли, лаялися. То тобі стій, то тобі вперед, то се, то те. До потвори не поспішали. Послали за відьмаком.
За відьмаком?
Так було, запевнив другий дідуган. Комусь згадалося, що на селі відьмака бачено, тож по нього й послали. Проїжджав потім він повз нас. Волосся біле, морда паскудна та ще й страшний меч на спині. Години не минуло, як хтось спереду крикнув, що зараз можна буде їхати, бо відьмак бестію уконтрапупив. Тоді ми й рушили нарешті, а тут, синку, акурат і ти підїхав.
Ха, сказав Аплегатт замислено. Стільки я років дорогами ганяю, а відьмака ще не зустрічав. Бачив хто, як він із потворою тією справився?
Я бачив! закричав хлопець із розкуйовдженою чуприною, підїхавши з іншого боку воза. Їхав на охляп, правлячи худою, кольору гречки, шкапою за допомогою недоуздка. Усе я бачив! Бо біля солдат був, на самісінькому передку!
Гляньте на шмаркача, сказав дідуган, який правив возом. Молоко під носом, а як мудриться! А батогом не хочеш?
Та нехай уже, батьку, втрутився Аплегатт. Скоро розстань, я на Каррерас поїду, а раніше знати хотілося б, що там із тим відьмаком було. Кажи, малий.
А було так, почав швидко хлоп, їдучи ступою поряд із возом, що прибув отой відьмак до військового коменданта. Сказав, що зветься Ґерант. А комендант на те: як звешсятак звися, краще до роботи берися. І показав, де потвора сидить. Відьмак підійшов ближче, подивився хвильку. До потвори було зі стайе чи й більше навіть, але він тільки здаля глянув і відразу каже: це, каже, мантикора винятково здоровезна і що вбє її, якщо йому двісті крон дадуть.
Двісті крон? аж захлинувся на те другий дідуган. Що він, здурів геть?
Те саме й пан комендант сказав, тіко шо трохи грубше. А відьмак на те: стільки воно й коштуватиме, а йомувседно, нехай потвора на дорозі хоч би й до судного дня сидить. Комендант на те, що грошви стільки не заплатить, що йому легше почекати, аж потвора сама полетить. А відьмак на те, що потвора не полетить, бо вона голодна й люта. А якщо й відлетить, то скоро назад повернеться, бо то її ловецька теро терет теретор
А ти, шмаркачу, не теревень тут! розізлився дідуган, який правив, без видимого результату намагаючись вишмаркатися у пальці, у яких одночасно тримав віжки. Кажи-но, як воно було!
Я ж і кажу! Відьмак так мовив: не відлетить потвора, а буде собі цілу ніч лицаря убитого їсти, потрошку, бо лицар у бронях, видлубати його зсередини непросто. На те підійшли купці й ну відьмака вмовляти, так і сяк, що з-поміж себе зберуть та сто крон йому дадуть. А відьмак їм на те, щоач, бестія мантикором зветься і надто небезпечна, тож сто крон можуть собі в дупу всадити, він шкірою ризикувати не стане. На те комендант розсердивсь і сказав, що така вже то собача й відьмача доля: шкірою ризикувати і що відьмаки саме для тогось і є, яко ота дупа для срання. А купці, видко, боялися, що відьмак також розсердиться і геть піде, бо на сто пятдесят вмовилися. І відьмак меча добув і гостинцем пішов до того місця, де потвора сиділа. А комендант знак від зурочення йому вслід зробив, на землю поплював і сказав, що таких підмінців пекельних земля невідомо як носить. Один купець на те: якби, каже, військо замість по лісах за ельфами ганяти страшидла з доріг прогонило, то у відьмаках і потреби б не було, і що
Не плети, перебив дідуган. Тільки що бачив кажи.
Я, похвалився хлопець, відьмацького коня стеріг, кобилку-каштанку зі стрілкою білою.
Та пес із нею, із кобилкою! А як відьмак потвору вбивав, ти бачив?
Еее затяг хлопак. Не бачив Мене назад запхали. Усі вголос верещали, й коні сполошилися, тоді
А я казав, презирливо сказав дідуган, що гівно він там бачив, шмаркач.
Але я відьмака бачив, як той повернувся! заперечив хлопець. А комендант, який усе бачив, блідий був на лице й тихесенько солдату сказав, шо то чари магічні, або ельфійські фокуси, що звичайна людина так швидко мечем вправлятися не може А відьмак від купців грошву взяв, на кобилку сів та й поїхав собі.
Гммм пробурмотів Аплегатт. А поїхав куди? Трактом до Каррерасу? Раз так, то я його, може, наздожену, хоча б подивлюся на нього
Ні,відповів хлопчина. Він з розстані в бік Доріану рушив. Спішив дуже.
Відьмаку рідко щось снилося, та й навіть тих нечастих снів він ніколи не памятав, коли просинався. Навіть якщо були то кошмариа зазвичай це кошмари й були.
Того разу це також був кошмар, але того разу відьмак запамятав принаймні його фрагмент. Зі склубоченого виру якихось неясних, але тривожних постатей, дивних, але зловісних сцен і незрозумілих, але таких, що пробуджували жах слів і звуків, виокремився раптом виразний і чистий образ. Цірі. Не схожа на ту, яку він памятав по Каер Морену. Попелясте волосся її, розвіяне в галопі, було довшимтаким, яке носила вона, коли зустрілися вони вперше, у Брокілоні. Коли проїздила вона поряд із ним, хотів він крикнути, але не видобув із себе голосу. Хотів побігти за нею, але здавалося, що до середини стегон він занурений у застиглу смолу. А Цірі, здавалося, його не бачила, галопувала далі, у ніч, між потворними вербами й вільхами, що, наче живі, вимахували суччям. А він побачив, що за неюгонитва. Що слідом за нею чвалує чорний кінь, а на ньому вершник у чорному обладунку, у шоломі, декорованому крилами хижого птаха.
Він не міг ворухнутися, не міг крикнути. Міг тільки дивитися, як крилатий рицар наздоганяє Цірі, хапає за волосся, стягує з сідла й галопує далі, волочачи її слідом. Міг тільки дивитися, як обличчя Цірі синішає від болю, а з губ її зривається безголосий крик. Прокинься, наказав він собі, не в силах знести кошмару. Прокинься! Прокинься негайно!
Він прокинувся.
Довго лежав нерухомо, намагаючись забути сон. Потім устав. Витягнув з-під подушки капшук, швидко перерахував десятикронівки. Сто пятдесят за вчорашню мантикору. Пятдесят за імляка, якого він убив за дорученням війта з села під Каррерасом. І пятдесят за вовкулака, на якого найняли його поселенці з Бурдорффу.
Пятдесят за вовкулака. Забагато, бо робота була легкою. Вовкулак не захищався. Загнаний у печеру, з якої не було виходу, він встав навколішки й чекав удару меча. Відьмакові було його шкода.
Але він потребував грошей.
Не минула й година, як він уже мандрував вулицями міста Доріан, шукаючи знайомий завулок і знайому вивіску.
Напис на вивісці проголошував: «Кодрінгер і Фенн, правові консультації і послуги». Втім Ґеральт занадто добре знав, що те, що робили Кодрінгер і Фенн, за визначенням мало надзвичайно мало спільного із правом, а самі ж партнери мали багато причин, аби уникати контакту як із правом, так і з його представниками. Також він серйозно сумнівався, щоб хоч хтось із клієнтів, які зявлялися у конторі, знав, що значить слово «консультація».
На нижньому поверсі будиночку входу не булобули тільки солідні замкнені ворота, що, напевне, вели до каретного сараю чи стайні. Аби дістатися до вхідних дверей, треба було пройти на задвірки, увійти на брудне, повне качок та курей подвіря, звідти на сходи, потім по вузькій галерейці й темним коридорчиком. І тільки тоді ти опинявся перед солідними, окутими дверима, з червоного дерева, із великим мідним кнокером у формі левячої голови.