Ні,сказала вона холодно. Уже не билася, висіла на його спині мертвим, безвладним тягарем.
Йен?
Заткнися.
Йен. Пробач мене.
Ні. Ніколи.
Щось повзло вниз, колодами. Швидко. Наче змія. Мотузка, холодно відсвічуючи, вигинаючись і звиваючись, неначе жива, намацала рухливим кінчиком карк Ґеральта, просунулася під пахвами, сплелася у вільний вузол. Чародійка на ньому застогнала, втягнувши повітря. Він був упевнений, що вона заплаче. Помилявся.
Увага! крикнув згори Любисток. Ми вас витягаємо! Ніщуко! Кеннете! Угору їх! Тягніть!
Ривок, болісне, задушливе стискання напруженої мотузки. Йеннефер важко зітхнула. Поїхали вони угору, швидко, тручись черевами об шорсткі колоди.
Нагорі Йеннефер підвелася першою.
VІІ
Зі всього табору, сказав Ґилленстерн, ми врятували один фургон королю, не враховуючи воза Рубайл. Від загону залишилося семеро лучників. По той бік прірви дороги вже немає, є тільки осип та гладенька стіна, скільки око бачить. Невідомо, чи вцілів хтось із тих, що залишилися, коли міст завалився.
Нєдамір не відповів. Ейк з Денесле, випрямлений, устав перед королем, втупивши в нього блискучі, гарячкові очі.
Переслідує нас гнів богів, сказав він, підіймаючи руки. Згрішили ми, королю Нєдаміре. Це був святий похід, похід проти зла. Бо драконце зло, як і кожен драконзло втілене. Я не минаю байдуже жодного зла, я чавлю його стопою Нищу. Так, як наказують боги й Свята Книга.
Що він верзе? зморщився Богольт.
Не знаю, сказав Ґеральт, поправляючи упряж кобили. Не зрозумів ані слова.
Тихо там, сказав Любисток. Я намагаюся запамятати, може, вдасться використати, якщо доберу рими.
Мовить Свята Книга, не на жарт розійшовся Ейк, що вийде з безодні змій, дракон огидний, із сіма головами й десятьма рогами! А на хребті його сяде жінка у пурпурі й кармазині, й кубок золотий буде у долоні її, а на чолі її виписаний буде знак усілякої й остаточної розпусти!
Знаю її! утішився Любисток. Це ж Цілія, дружина війта Зоммергальдера!
Вгамуйтеся, пане поете, сказав Ґилленстерн. А ви, лицарю з Денесле, говоріть ясніше, якщо ваша ласка.
Супроти зла, королю, заволав Ейк, треба виступати з чистим серцем і з піднесеною головою! А кого ми тут бачимо? Ґномів, які є язичниками, родяться у темряві й темним силам уклоняються! Чаклунів-блюзнірів, які узурпують божеські права, сили та привілеї! Відьмака, який є мерзотним підкидьком, проклятим, неприродним створінням. Дивуєтеся, що впала на вас кара? Королю Нєдаміре! Досягли ми меж можливого! Не випробовуйте божу милість. Закликаю вас, королю, аби очистили ви від мерзоти ряди наші, до того як
Про менеані слова, жалібно втрутився Любисток. Ані слівця про поетів. А я так старався.
Ґеральт посміхнувся до Ярпена Зігріна, котрий повільними рухами гладив вістря сокири, заткнутої за пояс. Ґном, радий, вишкірив зуби. Йеннефер демонстративно відвернулася, удаючи, що роздерта аж до стегна спідниця цікавить її більше, аніж слова Ейка.
Щось вас заносить, пане Ейку, різко відгукнувся Доррегарай. Хай і, безсумнівно, зі шляхетних причин. Я вважаю, аж ніяк не маємо потреби знати, що ви думаєте про чародіїв, ґномів чи відьмаків. І хоча, здається, усі ми вже звикли до таких промов, це не ґречно і не по-лицарські, пане Ейку. І вже зовсім неприйнятно після того, коли саме ви й ніхто інший підбігли та подали магічну, ельфійську мотузку відьмакові й чародійці, яким загрожувала загибель. Із того, що ви кажете, випливає, що ви мали би молитися, аби вони впали.
Трясця, шепнув Ґеральт Любистку. Так то він кинув мотузку? Ейк? Не Доррегарай?
Ні,буркнув бард. Це Ейк, саме він.
Ґеральт недовірливо похитав головою. Йеннефер вилаялася собі під ніс, випросталася.
Лицарю Ейку, сказала із посмішкою, яку будь-хто, окрім Ґеральта, міг сприйняти за милу і зичливу. Як це? Ямерзота, а ви рятуєте мені життя?
Ви дама, пані Йеннефер, лицар уклонився трохи. А ваше вродливе і щире обличчя дозволяє вірити, що колись-то ви зречетеся проклятого чорнокнижництва.
Богольт пирхнув.
Дякую вам, лицарю, сухо відказала Йеннефер. І відьмак Ґеральт вам дякує. Подякуй йому, Ґеральте.
Швидше мене диявол візьме, відьмак зітхнув обеззброююче щиро. За що? Ямерзотний виродок, а моє невродливе обличчя не дає жодної надії на виправлення. Рицар Ейк витягнув мене з прірви, сам того не бажаючи, тому лише, що я намертво тримав вродливу даму. Якби я висів там сам, Ейк і пальцем би не ворухнув. Я ж не помиляюся, рицарю?
Помиляєтеся, пане Ґеральте, спокійно сказав мандрівний рицар. Нікому, хто в біді, я не відмовляю у допомозі. Навіть комусь такому, як відьмак.
Подякуй, Ґеральте. І вибачся, різко сказала чародійка. Інакше ти підтвердиш, що, принаймні, стосовно тебе Ейк цілком правий. Не вмієш ти жити поряд із людьми. Бо тиінакший. Твоя участь у цьому походіпомилка. Пригнала тебе сюди безглузда мета. Тож доречніше буде поїхати собі. Вважаю, що ти й сам це зрозумів. А якщо ніто зрозумій нарешті.
Про яку мету говорить пані? втрутився Ґилленстерн.
Чародійка глянула на нього, але не відповіла. Любисток і Ярпен Зігрін значуще посміхнулися один до одного, але так, аби чародійка не помітила.
Відьмак глянув у вічі Йеннефер. Ті були холодні.
Вибачаюся і дякую, лицарю із Денесле, схилив він голову. Всім, хто тут присутній, дякую. За спішний порятунок, наданий нам без роздумів. Чув я, коли висів, що один перед одним рвалися ви на допомогу. У всіх, хто присутній тут, прошу я вибачення. І шляхетну Йеннефер, якій я дякую, не просячи нічого. Прощавайте. Мерзота з власної волі залишить компанію. Бо з мерзотидосить. Бувай, Любистку.
Гей, Ґеральте! крикнув Богольт. Не дуйся, наче дівчинка, не роби з голки виделки. Дідько забирай
Лю-у-у-уди-и-и!
З боку гирла ущелини бігли Козоїд і кілька холопільських міліціонерів, висланих на розвідку.
Що там? Чого він так репетує? підняв голову Ніщука.
Люди Ваші милостідихав швець.
Віддишись, чоловіче, сказав Ґилленстерн, засовуючи великі пальці за золотий пояс.
Дракон! Там дракон!
Де?
За ущелиною На полонині Пане, він
На коней! скомандував Ґилленстерн.
Ніщуко! крикнув Богольт. На воза! Пильщику, на коняі за мною!
Ноги, хлопці! гукнув Ярпен Зігрін. Ноги, най йому зараза!
Гей, почекайте! Любисток закинув лютню на плече. Ґеральте, візьми мене на коня!
Стрибай!
Ущелина закінчувалася громадою світлих скель, які стояли що далі, то рідше, створюючи нерівномірне коло. Місцевість за ними плавно спускалася на травяну нерівну полонину, з усіх боків замкнену вапняними стінами, в яких зяяли тисячі отворів. Три вузькі каньйони, річища пересохлих струмків, відкривалися на полонину.
Богольт, який першим дочвалав до барєра з каменів, зупинив раптом коня і зіпявся на стременах.
О, зараза, сказав. О, ясна зараза. Того того не може бути!
Чого? запитав Доррегарай, підїжджаючи.
Поруч із ним Йеннефер, зіскакуючи з возу Рубайл, сперлася грудьми на скельний блок, визирнула, відступила, протерла очі.
Що? Що там? крикнув Любисток, вихиляючись із-за спини Ґеральта. Що там, Богольте?
Той дракон він золотий.
Не далі ніж за сто кроків від камяного гирла ущелини, з якої вони вийшли, дорогою до каньйону, що вів на північ, на невисокому плескатому пагорбі сиділо створіння. Сиділо, вигинаючи правильною дугою довгу струнку шию, схиливши вузьку голову на опуклі груди, обплівши хвостом передні, випрямлені лапи.
Було у тому створінні, у позі, в якій воно сиділо, щось повне невимушеної грації, щось котяче, щось, що заперечувало його помітне гадяче походження. Беззаперечно гадяче. Бо створіння було вкрите лускою, із виразним малюнком, і сліпуче виблискувало сяйвом ясного жовтого золота. Бо створіння, яке сиділо на пагорбі, було золотимзолотим від встромлених у землю пазурів аж до кінчика довгого хвоста, що ворушився легенько серед будяків, якими поріс горбок. Дивлячись на них великими золотими очима, створіння розгорнуло широкі нетопирячі крила і так застигло, немов наказуючи їм дивуватися.