Те зветься «уявна автономія», похвалився Реф. Я про таке чув.
Проблема з тією Цінтрою була у тому, що тамтешня королівська лінія вигасла
Вигасла?! здавалося, з очей Цірі сипнуть за мить зелені іскри. Добре ж вона вигасла! Нільфгардці вбили королеву Каланте! Просто вбили!
Визнаю, Готспорн жестом заспокоїв Ґіселера, який вже знову готувався ганити Цірі за втручання, що панна Фалька просто фонтанує знанням. Королева Цінтри і справді полягла під час війни. Загинула також, як думали, її онука Цірілла, остання з королівської крові. Тоді Емгиру не залишалося робити нічого, ніж створити, як ото мудро сказав нам пан Реф, уявну автономію. Аж тут раптом ні з того ні з сього ота Цірілла знайшлася.
Казочки якісь, пирхнула Іскра, спираючись на плече Ґіселера.
І справді,кивнув Готспорн. Трохи воно як у казці, треба визнати. Кажуть, що оту Ціріллу зла чаклунка увязнила була десь на далекій Півночі, у магічній вежі. Але вдалося їйЦіріллі, не вежівтекти й попросити притулку в Імперії.
То одна велика, холерна, неправдива дурня і брехня! верещала Цірі, тремтливими руками хапаючи коробочку з фісштехом.
А імператор Емгир, як несуть чутки, продовжував не збитий з пантелику Готспорн, щойно побачив її, закохався без памяті й хоче взяти за дружину.
Соколиця має рацію, твердо сказала Містле, акцентуючи слова ударами кулака об стіл. То все холерна дурня! Тільки не можу зрозуміти, про яку холерну холеру тут йдеться. В одному я впевнена: спирати на тій дурні надію на нільфгардську ласку було б ще більшою дурнею.
Так і є,підтримав її Реф. Що нам за справа до імператорського одруження? Та хоча б і не знаю, з ким імператор одружувався, на нас інша наречена чекатиме. Конопляна!
Не у ваших шиях справа, дорогоцінний Щуре, нагадав Готспорн. Це політика. На північних рубежах Імперії все ще ребелії, бунти й усілякі рухи, особливо у тій Цінтрі та в околицях. А візьме Імператор за дружину спадкоємицю Цінтри, і Цінтра заспокоїться. Буде урочиста амністія, повстанські загони зійдуть з гір, перестануть імперських шарпати й прикрості їм вчиняти. Ба, якщо цінтрійка сяде на імператорському троні, то бунтівники й в імперську армію можуть вступити. А ви ж знаєте, що на Півночі, за річкою Яррою, війна триває, кожен солдат важливий.
Ага, скривився Кейлі.Отепер я зрозумів! Отака то амністія! Дадуть вибір: отут паля загострена, отут імперські кольори. Або палю в жопу, або кольори на спину. І на війнусю, за імперію помирати!
На війнусі,повільно сказав Готспорн, і насправді по-різному буває, як воно у тій пісеньці співають. Але ж не всім треба воювати, дорогенькі мої Щури. Хоча можливим, вочевидь після виконання умов амністії і визнання провини, є певний рід заступної служби.
Чого?
Знаю, у чому справа. Зуби Ґіселера блиснули коротко на засмаглій, синій від поголеної щетини пиці.Купецька гільдія, діти, мала б бажання нас пригорнути. Притулити й приголубити. Як паніматка.
Скоріше як суча мати, буркнула під ніс Іскра. Готспорн вдав, що не почув.
Маєш повну слушність, Ґіселере, сказав прохолодно. Гільдія може, якщо забажає, вас найняти. Офіційно, для різноманітності. І приголубити. Дати охорону. Також офіційно й також для різноманітності.
Кейлі хотів щось сказати, Містле хотіла щось сказати, але швидкий погляд Ґіселера відібрав мову в обох.
Перекажи гільдії, Готспорне, сказав холодно отаман Щурів, що ми вдячні за пропозицію. Подумаємо, прикинемо, погомонимо. Вирішимо, що вчинити.
Готспорн встав.
Поїхав я.
Зараз, в ніч?
У селі заночую. Тут мені якось незручно. А завтра прямісінько до кордону з Метінною, потім головним шляхом до Форгехаму, де я до Еквінокції забавлятимуся, і хтозна, чи не довше. Бо стану там очікувати на тих, хто вже вирішив, що вони готові обявитися і під моєю опікою чекати амністії. Та й ви не марудьтеся, добре вам раджу, із роздумуванням та прикидками. Бо Бонгарт готовий амністію випередити.
Постійно ти нас лякаєш тим Бонгартом, повільно сказав Ґіселер, також встаючи. Можна б подумати, що та сволота вже за рогом А він, напевне, ще за горами, за лісами
у Ревнощах, спокійно закінчив Готспорн. У корчмі «Під головою химери». Якісь тридцять миль звідси. Якби не ваші зиґзаґи над Вельдою, ви б у нього ще вчора впакувалися. Але вас те, знаю, не лякає. Бувай, Ґіселере. Бувайте, Щури. Майстре Альмаверо? Я їду до Метінни, а завжди люблю компанію на дорогу Що кажете, майстре? Що охоче? Так я і думав. То пакуйте свій крам. Заплатіть майстру, Щури, за його артистичну працю.
* * *
Поштова станція пахла смаженою цибулькою і заливайкою, приготованими дружиною господаря станції, яку тимчасово випустили з-під сарайного арешту. Свічка на столі прискала, пульсувала, мела вусом полумя. Щури схилилися над столом так, що полумя гріло їхні голови, а ті мало не торкалися одна одної.
Він у Ревнощах, тихо говорив Ґіселер. У заїзді «Під головою химери». Десь день дороги звідси. Що ви про це думаєте?
Те, що й ти! гарикнув Кейлі.Їдьмо туди, й убємо сучого сина.
Помстимося за Вальдеса, сказав Реф. І за Мухоморця.
І не стануть нас, засичала Іскра, різні там Готспорни в очі колоти чужою славою і завзятістю. Уконтропупимо того Бонгарта, трупоїда того, того вовкулаку. Прибємо його голову над дверима корчми, аби до назви пасувало! І щоб усі бачили, що не характерником, а смертним він був, як інші, а наприкінці на кращих наскочив. Покажемо, яка ганза найкраща від Корату до Переплуту!
Пісні про нас по ярмарках заспівають! запально сказав Кейлі.А то й по замках!
Їдемо. Ассе гепнув об стіл долонею. Їдемо і вбємо падлюку.
А після, вирішив Ґіселер, подумаємо про ту амністію Про Гільдію Чого морду кривиш, Кейлі, наче клопа розгриз? Вони на пяти нам наступають, а зима йде. Думаю так, Щурята: перезимуємо, амністійне тепле пиво потягуючи. Витримаємо у тій амністії ґречно й пристойно десь так до весни. А навесні Як травичка з-під снігу вилізе
Щури засміялися хором, тихо, зловісно. Очі їхні горіли, наче у справжніх щурів, коли вночі, у темному завулку підходять ті до пораненої людини, яка не може вже боронитися.
Випємо, сказав Ґіселер. Бонгарту на погибель! Зїмо цього супчику, а тоді спати. Відпочивати, бо до ранку рушаємо.
Ясно, пирхнула Іскра. Беріть приклад з Містле й Фальки, вони вже годину як у ліжку.
Дружина господаря поштової станції затряслася біля казана, знову почувши від столу тихе, паскудне хихотіння.
* * *
Цірі підвела голову, потім якийсь час мовчала, задивившись у ледь живий вогник каганця, у якому догоряли залишки масла.
Я тоді вийшла зі станції тихцем, наче злодійка, продовжила розповідь. Над ранок, у суцільній темряві Але непомітно втекти не зуміла. Містле, мабуть, прокинулася, як я з ліжка вставала. Зловила мене у стайні, як я коня сідлала. Але здивування не виказала. І зовсім не намагалася мене затримати Вже починало світати
Зараз також недовго до світанку, позіхнув Висогота. Час спати, Цірі. Завтра продовжиш оповістку.
Може, ти й маєш слушність. Вона також позіхнула, встала, потягнулася сильно. Бо і в мене вже очі злипаються. Але з такою швидкістю, пустельнику, я ж ніколи не скінчу. Скільки то вже вечорів позаду? Щонайменше десять. Боюся, що уся розповідь може зайняти тисячу й одну ніч.
Маємо час, Цірі. Маємо час.
* * *
Від кого хочеш втекти, Соколичко? Від мене? Чи від себе?
Із втечами я скінчила. Тепер хочу дещо наздогнати. Тому мушу повернутися туди, де все почалося. Мушу. Зрозумій те, Містле.
Це тому Тому ти була сьогодні милою зі мною? Вперше за стільки днів Останній прощальний раз? А потімзабути?
Я ніколи тебе не забуду, Містле.
Забудеш.
Ніколи. Клянуся тобі. І це не був останній раз. Я знайду тебе. Прийду по тебе Приїду золотою каретою з шістьма кіньми. Із почтом дворян. Побачиш. Я скоро буду мати можливості. Багато можливостей. Зроблю так, що зміниться твоя доля Побачиш. Переконаєшся, як багато я зумію зробити. Як багато змінити.