А що таке фізика елементарних частинок? запитав Ніх.
Скарлет знизала плечима.
Ну, почала вона, ми всі складаємося з атомів, таких маленьких штучок, що їх навіть неможливо побачити. А вони складаються з іще менших штук, от їх і вивчає фізика елементарних частинок.
Ніх кивнув, але подумав, що тато Скарлет, либонь, цікавиться уявними речами.
Щодня по обіді вони зі Скарлет блукали кладовищем, намацували пальцями імена на надгробках і переписували їх. Ніх розповідав усе, що знав, про мешканців могил, мавзолеїв, гробниць, а дівчинка переказувала історії, які читала чи десь почула, інколипро зовнішній світ, про машини й автобуси, про телебачення і літаки (Ніх бачив, як вони пролітали високо у небі, і вважав їх великими сріблястими птахами, але дотепер вони його не цікавили). Своєю чергою він переказував оповідки про часи, коли жили ті, хто нині спочивав у могилах, як-от історію Себастіана Рідера, коли той приїздив до Лондона, тоді ще невеликого, і бачив королеву, гладку тітку в головному уборі з хутра, яка на всіх витріщалася й ні слова не говорила англійською. Себастіан не пригадував, що то була за королева, але навряд чи вона затрималася на троні надовго.
А коли це було? запитала Скарлет.
На надгробку написано, що він помер тисяча п'ятсот вісімдесят третього року, значить, ще до того.
А хто найстарший? На всьому кладовищі?
Ніх насупив брови.
Мабуть, Кай Помпей. Він спочив через сто років, як сюди вперше прибули римляни, принаймні сам так казав. Він любив набіги.
То він найстарший?
Мабуть.
А можна погратися в «хатинку» в одній із цих кам'яних будівель?
Ти не зможеш туди зайти, вони всі замкнуті.
А ти зможеш?
Звісно.
А чому я тоді не зможу?
Це ж кладовище, пояснив Ніх. Мені надали Свободу кладовища, тому я можу перебувати будь-де.
Я хочу бавитися в «хатинку».
Не можна.
Ти все найцікавіше лишаєш собі.
Зовсім ні.
Жаднюга!
Ні.
Скарлет сховала руки в кишені анорака й, не прощаючись, пішла вниз пагорбом, упевнена, що Ніх щось від неї приховує. Водночас вона підозрювала, що чинить неправильно, а це дратувало її ще більше.
Того ж дня за вечерею дівчинка спитала батьків, хто тут жив до появи римлян.
Звідки ти знаєш про римлян? здивувався тато.
Та всі про них знають, уїдливо відмовила Скарлет. То хто?
Кельти, відповіла мама. Вони жили на цій землі ще до римлян, які їх завоювали.
На лавці коло каплички Ніх ставив подібні запитання.
Найстарший? повторив Сайлас. Ніх, чесно, я не знаю. Найстарший мій знайомецьКай Помпей. Але тут люди жили й до римлян. Набагато раніше й у великих кількостях. Як просувається твоє знайомство з абеткою?
Непогано. А коли я вчитиму слова?
Сайлас на хвилинку замислився, а після того відповів:
Я не маю сумнівів, що серед тутешніх мешканців, не обділених талантами, знайдеться хоча б кілька вчителів. Я проведу відповідні пошуки.
Ніх був у захваті. Він уявив, як умітиме читати, як матиме змогу відкривати для себе найрізноманітніші історії і занурюватися в них.
Коли Сайлас полишив кладовище в особистих справах, Ніх подався до верби, що росла неподалік каплиці, й покликав Кая Помпея.
Позіхаючи, старий римлянин виліз із могили.
А, так. Живий хлопчик, пробурмотів він. Як справи, живий хлопчику?
Дуже добре, пане, відповів Ніх.
Чудово, радий це чути, волосся Кая у світлі місячного сяйва здавалося попелястим, а вбраний він був у тогу, в якій його поховали, товстий вовняний жилет і гетри, адже то була холодна країна на краю світу, і позмагатися з нею за звання ще холоднішого місця могла хіба що Каледонія на півночі, жителі якої, вкриті рудим хутром, більше скидалися на звірів, ніж на людей, і були такими дикими, що навіть римляни не збиралися їх завойовувати, а хотіли лишити за стіною вічної зими.
А це ви тут найстарший? запитав Ніх.
На кладовищі? Так, я.
Тобто вас першим поховали?
Римлянин завагався.
Одним з найперших, мовив Кай Помпей. До кельтів на цьому острові жили й інші. Одного з них теж тут поховано.
Он воно як, Ніх на хвилину задумався. А де його могила?
Кай вказав на пагорб.
На самому вершечку? уточнив хлопчик.
Помпей похитав головою.
А де тоді?
Нахилившись, старий скуйовдив малому Овенсу волосся.
Усередині пагорба, відказав він. Мене сюди принесли друзі, за якими йшли місцеві голови, а за нимиактори у воскових масках моєї дружини, яка померла від лихоманки в Камелодуні, і батька, що загинув у прикордонній сутичці в Голі. Триста років потому чабан, що шукав нових пасовищ для своєї отари, знайшов валун, який закривав вхід у поховання, подумав, що там можуть знайтися скарби, відкотив камінь і пішов униз. Невдовзі він вийшов, а його чорне до того волосся стало геть сивим, як моє.
Що він там побачив?
Трохи помовчавши, Кай повів далі:
Він не казав. І ніколи більш не повертався. Валун поклали на місце і з часом забули про нього. Аж поки знову не знайшли під час побудови склепу Фробішера двісті років тому. Юнакові, що натрапив на вхід, ввижалися незліченні багатства, тож він нікому нічого не сказав, прикрив отвір труною Єфраїма Петтіфера і вночі, ніким не баченийпринаймні так йому здавалося, пішов униз.
Він теж вийшов сивим?
Він узагалі не вийшов.
А. Он воно як. То кого ж там поховано?
Кай похитав головою:
Я не знаю, юний Овенсе. Але я відчував його, ще коли тут не було нічого. Ще тоді, глибоко під пагорбом, щось чекало, я чув це.
А на що воно чекало?
Усе, що я міг відчути, відказав Кай Помпей, саме чекання.
Скарлет сиділа на зеленій лавці біля воріт і читала принесену велику книжку з картинками, а її мама розглядала навчальні матеріали. Дівчинка ніжилася на весняному сонечку й щосили намагалася не звертати уваги на хлопчика, який махав їй з-за оплетеної плющем статуї, а коли вирішила взагалі не дивитися в той бік, хлопчик вистрибнувдостоту як чортик з табакеркиз-за надгробка (Дзьодзі Ґ. Сьодзі, помер 1921 р., «Я був чужинцем, а ви мене прийняли»). Ніх відчайдушно розмахував руками. Скарлет не зважала на його заклики. Врешті-решт вона підвелася з лавки.
Матусю? Я піду погуляю.
Так, зайчику, тільки не сходь із путівця.
Вона й не сходила, поки той не зробив поворот, а там уже було видко, як Ніх зазиває її вище пагорбом. Вона скорчила йому міну.
Я про все дізналася, заявила Скарлет.
І я, відповів Ніх.
До римлян були інші люди, розповідала вона, значно раніше. Ну, тобто жили, я маю на увазі, а коли помирали, їх ховали під пагорбами, разом зі скарбами й іншими штуками. І тоді це ставало курганом.
Зрозуміло, підхопив Ніх. Це все пояснює. А хочеш побачити курган?
Зараз? Скарлет усе ще точили сумніви. Ти ж насправді не знаєш, де він, хіба ні? І тим паче я не завжди можу пройти там, де можеш ти.
Вона бачила, як Ніх, наче тінь, проходить крізь стіни. Замість відповіді він показав великий заіржавілий ключ.
Знайшов у каплиці. Він підійде до більшості замків. Раніше всі двері замикали одним ключем, щоб мати менше клопоту.
Скарлет вибралася на пагорб поближче.
Правда?
Він ствердно кивнув, і з задоволеною усмішкою, що танцювала в кутиках вуст, мовив:
Ходім.
То був чудовий весняний день, повітря бриніло співом пташок і гудінням бджіл. Нарциси колихалися під легким вітерцем, і їм кивали ранні тюльпани, що подекуди повитикалися на схилі. Зелене тло пагорба пересипали дрібні блакитні цяточки незабудок і жирні крапки жовтих першоцвітів, а двійко дітей чалапали вгору до невеличкого мавзолею Фробішера.
Мавзолеєм виявився старий і невибагливий, маленький, усіма забутий кам'яний будиночок з металевими воротами замість дверей. Ніх відчинив їх ключем, і малі зайшли всередину.
Там отвір, сказав хлопчик. Чи двері. За однією з трун.
Вони знайшли вхід за труною на нижній полицізвичайну діру в стіні.
Нам униз. Спускаймося.
Раптом пригода почала видаватися Скарлет не такою вже й захопливою.
Ми ж нічого не побачимо, там темно.