Дорослі чесно намагалися дати найповніші відповіді, які часто виявлялися незрозумілими, заплутаними чи суперечливими, і тоді Ніх ішов до старої каплиці й розмовляв із Сайласом. Хлопчик чекав на нього ще до заходу сонця, коли той прокидався.
На опікуна завжди можна було розраховувати, його пояснення були ясні, зрозумілі й прості настільки, наскільки потрібно було для усвідомлення.
Тобі не можна виходити, «не можна», до речі, а не «не мона»тому що тільки на кладовищі ми можемо тебе захистити. Ти тут живеш, і тут мешкають ті, хто тебе любить. За огорожею поки що небезпечно. Поки що.
Але ж ти виходиш за неї. Ти йдеш за огорожу щоночі.
Хлопче, я незрівнянно старший за тебе. І я в безпеці всюди.
Я теж буду в безпеці.
Якби ж то так. Але ти в безпеці лише на кладовищі.
Або таке.
Як тобі зробити так само? Деяких умінь можна набути, навчаючись, деякиху постійних спробах, а деякі просто приходять з часом. Цього ти можеш навчитися. Невдовзі ти опануєш і зникання, і ковзання, і сноходу. Але дечого живі навчитися не можуть, і на ці вміння доведеться зачекати. Але я не маю сумніву, що згодом ти вмітимеш усе. Врешті-решт, тобі ж дали Свободу кладовища, так казав Сайлас. Тому кладовище про тебе дбає. І поки ти тут, ти зможеш бачити в темряві. Ти зможеш ходити путівцями, на які живим немає ходу. Погляди живих людей на тобі не затримуватимуться. Мені теж надали Свободу кладовища, хоча в моєму випадку це дає мені лише право тут мешкати.
Я хочу бути таким, як ти, сказав Ніх і випнув нижню губу.
Ні,твердо заперечив Сайлас, не хочеш.
Чи така розмова.
Кого тут поховано? Ну, знаєш, Ніх, у багатьох випадках імена написано на надгробках. Ти вже вмієш читати? Вивчив абетку?
Вивчив що?
Сайлас похитав головою, але нічого не сказав. Пан і пані Овенс і за життя не були великими читцями, а на кладовищі абеток не водилося.
Наступної ночі Сайлас з'явився перед затишною могилкою Овенсів з трьома великими книжками: двома яскравими абетками («Аапельсин, Ббарабан») і примірником «Кота в капелюсі». Крім того, він мав із собою папір і набір воскових олівців. Сайлас повів хлопчика кладовищем і допоміг маленьким пальчикам відшукати літери на найновіших та найвиразніших надгробках і табличках, починаючи з гострого шпиля великої літери «А».
Сайлас дав завдання відшукати на кладовищі всі літери абетки, з чим Ніх успішно впорався, останнім знайшовши надгробок Езекіеля Умслі, вбудований у бічну стіну старої каплиці. Опікун лишився задоволеним.
Щодня Ніх брав папір і олівці та якомога старанніше переписував з могильних плит імена, слова й цифри, а щоночі, перед тим, як Сайлас вирушав у світ за межі кладовища, хлопчик змушував опікуна пояснювати ці написи й перекладати уривки латини, яка майже завжди збивала Овенсів з пантелику.
Сонячного дня джмелі кружляли над дикими квітами, що росли в куточку кладовища, перелітали від дроку до дзвіночків, гуділи своїм басовитим лінивим дзижчанням, а Ніх валявся у весняних променях сонця і розглядав жука з бронзовим панциром, який саме переповзав надгробок Джо Рідера, його дружини Доркас і сина Себастіана (Fidelis ad Mortem). Ніх уже скопіював усі написи, і всі його думки були про жука, аж раптом хтось промовив:
Хлопчику, що ти робиш?
Ніх підвів очі. За кущем дроку хтось сидів, і цей хтось дивився на Овенса.
Нічо, відказав Ніх і висолопив язика.
Обличчя з-за куща зібгалося в потвору з висолопленим язиком і вибалушеними очима, а потім перетворилося на дівоче личко.
Нічого собі,вражено прокоментував Ніх.
Я добре пики кручу, відповіла дівчинка. Ти от на це подивися.
Одним пальцем вона приплюснула носа, розтягла рота у величезну задоволену усмішку, примружила очі й надула щоки.
Знаєш, хто це?
Ні.
Це ж свиня, дурненький.
А, як в абетці «Ссвиня»?
Ага. Чекай.
Вона обійшла кущ і підійшла до хлопчика, який саме підводився. З вигляду дівчинка була трошки старша за нього, трошки вища і вбрана в яскравий одяг жовто-рожево-помаранчевих кольорів. Поруч із нею Ніх у сірій одежині почувався задрипаним нечупарою.
Скільки тобі років? запитала дівчинка. Що ти тут робиш? Ти живеш поблизу? Як тебе звати?
Я не знаю, відповів Ніх.
Імені свого не знаєш? здивувалася вона. Та ну, всі знають, як їх звати, от уже вигадник.
Я знаю своє ім'я, сказав хлопчик. І знаю, що тут роблю. Але про решту й гадки не маю.
Не знаєш, скільки тобі років?
Ніх кивнув.
Ну, допитувалася мала, коли в тебе був день народження?
Ніколи, відказав Ніх. У мене ніколи не було дня народження.
У всіх бувають дні народження. У тебе що, ніколи не було торта, свічок і всього іншого?
Ніх похитав головою.
От бідолашний, співчутливо мовила дівчинка. Мені п'ять років, і я майже впевнена, що й тобі стільки ж.
Хлопчик радо закивав. Він не збирався сперечатися з новою подружкою, бо тішився з її появи.
Дівчинка повідомила, що її звати Скарлет Ембер Перкінс, і живе вона у квартирі, а не в будинку. Мати, яка чекала на неї на лавці біля каплиці й читала журнал, наказала Скарлет повернутися за півгодини, погуляти, не наражатися на халепи та не розмовляти з незнайомцями.
Я ж незнайомець, зауважив Ніх.
Який же ти незнайомець, упевнено заперечила дівчинка. Ти просто маленький хлопчик.
А потім додала:
І ти мій друг. Тому ти не можеш бути незнайомцем.
Ніх нечасто всміхався, але після цих слів його обличчя осяяла широка й радісна усмішка.
Я твій друг, підтвердив він.
Як тебе звати?
Ніх. Це скорочення від «Ніхто».
Скарлет розсміялася.
Яке кумедне ім'я, заявила вона. А що ти робиш?
Вчу абетку, відповів Ніх. Переписую літери з надгробків.
А можна мені теж?
Спершу Ніх хотів відмовити, адже всі надгробки належали йому, а потім зрозумів, як це по-дурному, бо є речі, які набагато цікавіше робити вдень із кимось. І він відповів:
Так.
Вони копіювали з плит написи, Скарлет допомагала хлопчику вимовляти незнайомі імена і слова, а він пояснював їй значення відомих йому латинських фраз, і здавалося, промайнула тільки мить, як з підніжжя пагорба хтось погукав:
Скарлет!
Дівчинка пхнула олівці й папір до рук Овенсу і сказала:
Мені вже час.
Бувай, відповів Ніх. Ти ж іще прийдеш?
Де ти живеш?
Тут, відповів хлопчик і дивився їй услід, поки вона бігла вниз пагорбом.
Дорогою додому Скарлет розказала мамі, що гралася з хлопчиком на ім'я Ніхто, який живе на кладовищі, і того ж вечора мама переповіла це татові, а той зауважив, що уявні друзі в такому віціпоширене явище, нема чого хвилюватися, і взагалі їм пощастило жити неподалік природного заповідника.
Після тої першої зустрічі Скарлет більш ніколи не знаходила свого друга першою. За підходящої погоди батьки приводили її на кладовище, хтось із них лишався чекати на лавці й читати, а донькаплямка яскраво-зеленого, помаранчевого чи рожевогоблукала найвіддаленішими куточками цвинтаря. І завжди, рано чи пізно, зустрічалася поглядом з сірими очима на блідому обличчі, які дивилися з-під копиці волосся мишачого кольору, а тоді вже діти то бавилися у хованки, то видиралися кудись, то нишком спостерігали за кролями поза старою каплицею.
Ніх познайомив Скарлет з кількома своїми друзями. Те, що вона їх не могла бачити, погоди не робило. Її батьки всіляко наполягали, що Ніхуявний, і це цілком нормально, мати навіть ставила на стіл додаткові прибори й посуд кілька днів поспіль, тому дівчинку не дивувало те, що Ніх теж має уявних друзів. Він переказував їй усе, що говорили вони.
Бартлбі каже, що панянка на лик мов роздушена сливка, повідомляв хлопчик.
Скажи йомусам такий. А чому він так дивно говорить? Може, він мав на увазі розчавлений помідор?
Навряд чи в них тоді були помідори, зауважив Ніх. І так вони тоді розмовляли.
Скарлет страшенно тішилася. Вона була розумною, але самотньою дівчинкою. Її мама викладала в університеті дистанційного навчання людям, яких ніколи в очі не бачила, перевіряла надіслані електронною поштою завдання з англійської й відправляла назад поради та підбадьорливі листи. Тато навчав фізики елементарних частинок, але, як Ніх дізнався від Скарлет, охочих до цієї науки було небагато, тому родині доводилося переїздити з одного міста з університетом до іншого, де тато сподівався отримати постійну роботу, але щоразу даремно.