Богиня так досі й не пройшла залою, тому жрець вирішив поговорити ще:
Я Баларма. Чи можу спитати твоє імя, добродію? Куди прямуєш?
Я Арам,мовив жебрак,що взяв на себе десятирічну обітницю бідності, а семирічнумовчанки. На щастя, сім років уже минуло, тож тепер я можу дякувати своїм доброчинцям і відповідати на їхні запитання. Прямую я до гір, знайду там печеру на медитацію та молитву. Можливо, прийму твою ласкаву гостинність на кілька днів, перш ніж подорожувати далі.
Воістину буде для нас честь, якщо оселю нашу благословить своєю присутністю праведник. Радо тебе приймемо. Якщо знадобиться наша поміч на твоєму шляху і коли буде вона нам до снаги, дай лишень знати.
Незмигно дивлячись на нього зеленим оком, Арам мовив:
Той чернець, котрий перший мене зауважив, не був у шатах вашого ордену,він торкнувся темної ряси.Натомість здалося мені, буцім моє поганеньке око іншу барву вздріло.
Так,відповів Баларма,бо серед нас мають притулок Буддині послідовники, які перепочивають од своїх мандрівок.
Це справді цікаво,заявив Арам,бо хтів би я з ними побалакати й, може, більше довідатися про їхній Шлях.
Якщо залишишся в нас на трохи, то матимеш досить нагод.
Тоді так і вчиню. Як довго вони тут пробудуть?
Не знаю.
Арам кивнув.
Коли міг би я з ними поговорити?
Цього вечора о певній годині всі ченці зійдуться докупи й вільні будуть теревенити про те й се, за винятком мовчунів з обітниці.
А час доти я проведу в молитві,мовив Арам.Дякую.
Кожен із них трохи вклонився, й Арам увійшов у келію.
Увечері Арам завітав на чернецькі посиденьки. Обидва ордени змішалися й жваво балакали. Самого Сема не було, як і Тека; Яма ж і взагалі не являвся сюди особисто.
Арам усівся за довгим столом у трапезній навпроти кількох Буддиних ченців. Трохи подиспутував із ними про віровчення та обрядовість, кастовість і світогляд, погоду й поточні справи.
Дивним видається,сказав він дещо згодом,що ваші братчики зайшли раптом так далеко на південь і захід.
Ми ж мандрівний орден,відказав чернець.Ідемо за вітром. За покликом сердець.
У край поруділих земель та ще й у пору блискавок? Чи не трапиться тут часом якогось одкровення, уздрівши яке, міг би я духовно зрости?
Цілий усесвітодкровення,мовив чернець.Усе змінюється, але все лишається без змін. За ніччюдень... Кожен день інший, але кожендень. Світце здебільшого омана, але форми омани наслідують схему, яка єсть частина божественної дійсності.
Так, так,сказав Арам.На оманах і дійсності я знаюся добре. Але що я хотів запитати, то це чи не зявився десь тут новий учитель, чи не повернувся якийсь старий, чи не було тут якогось божественного прояву, наявність якого помогла б моїй душі стати свідомою?
Говорячи, жебрак змів зі стола червоного жука з ніготь завбільшки й заніс сандалію, щоб його розчавити.
Не кривдь його, брате,попрохав чернець.
Але їх тут сила-силенна, а кармовладці ж постановили, що людина в комаху переродитись не може, тож убивство комахичин кармічно нейтральний.
Попри це,відказав чернець,усе життяодне ціле; у цьому монастирі всі практикують учення агімси й не відбирають ніяких життів.
Та все ж,вів далі Арам,Патанджалі стверджує, що головненамір, не вчинок. Отже, якщо я вбю з любовю, а не злістю, убивством це не вважається. Зізнаюся, це було не так, я таки розізливсявиходить, хай я й не вбив, а тягар провини несу, адже мав такий намір. Тож я міг би наступити на нього тепер, не порушивши принципу агімси більше, ніж уже порушив. Проте я гість, а тому, звісно, поважатиму ваші обряди й не зроблю цього.
На цьому він прибрав сандалію від комахи, що застигла на місці, наставивши вгору червонясті антенки.
Він воістину вчений,мовив хтось із Ратріного ордену.
Арам усміхнувся:
Дякую, але це не так. Я лише скромний шукач істини, а в минулому мав кілька нагод підслухати бесіди освічених. От би знову мати такий привілей! Якби в цій місцині був якийсь великий навчитель чи вчений, я б, не вагаючись, пройшов по розжареному вугіллю, щоб сісти йому в ногах і слухати його слів чи споглядати його приклад. Якби...
Він осікся, бо всі очі зненацька повернулися до дверей за його спиною. Голови не повернув, але встиг розчавити іншого жука, що саме сидів біля його руки. Зі зламаного хітину спинки показалися вершечок малесенького кристала й два крихітні дротики.
Лише тоді він повернувся, окинувши зеленим оком ряд ченців між ним і дверима, і поглянув на Яму, одягнутого в саме тільки червонебриджі, чоботи, сорочку, пояс, плащ і рукавички, з головою, повязаною тюрбаном кольору крові.
«Якби»?мовив Яма.Ти казав «якби»? Якби якийсь мудрець чи якийсь аватар божества мешкав десь тут, ти хотів би з ним запізнатися? Ти це казав, незнайомцю?
Жебрак піднявся з-за столу. Уклонився.
ЯАрам,заявив він.Шукач і мандрівник, як і всі, хто прагне просвітлення.
Яма на уклін не відповів.
Нащо перекрутив ти імя своє навспак, Володарю Омани, коли всі твої слова й дії так і волають його перед тобою?
Жебрак знизав плечима.
Не розумію, що кажеш.
Але тут його вуст знову торкнулася усмішка.
Я той, хто шукає Шляху й Праведності,додав він.
Важко мені в це повірити, бачивши щонайменше тисячу років твоєї зрадливості.
Стільки живуть хіба боги.
На жаль, я саме про це. Ти зробив серйозну помилку, Маро.
Яку ж це?
Із якогось дива вирішив, що тебе випустять звідси живим.
Мушу визнати, я цього сподіваюся.
І не зважив на численні пригоди, що можуть трапитись із самотнім подорожнім у цій дикій місцині.
Я багато вже років самотній подорожній. Пригоди завжди трапляються з іншими.
Можливо, ти гадаєш, що хай твоє тіло тут і знищать, але твій атман усе одно переселиться кудись далеко в іншу плоть. Як я розумію, хтось розшифрував мої нотатки, і такий фокус тепер можливий.
Брови жебрака зсунулися на чверть дюйма нижче й ближче одна до одної.
Ти не знаєш про сили, що зараз обволікають цю будівлю й унеможливлюють таке переселення.
Жебрак виступив на середину кімнати.
Ямо,ствердив він,ти дурень, якщо думаєш протиставити свою жалюгідну потугу впалого потузі Сновійника.
Можливо, владарю Маро,відповів Яма,та задовго ждав я цієї нагоди, щоб відкласти її на потім. Памятаєш мою обіцянку під Прагну? Не хочеш, щоб ланцюжок твого існування урвавсямусиш пройти тут, крізь єдині двері до цієї зали, які я заступаю. З-поза меж зали тобі ніщо не допоможе.
Тут Мара здійняв руки, і зродився вогонь.
Усе запалало. Полумя стрибало з камяних стін, столів, чернецьких ряс. Дим хвилювався й крутився залою. Яма стояв посеред пожежі, але й не ворухнувся.
Оце й усе, на що ти здатен?спитав він.Твої вогні повсюди, але не печуть.
Мара плеснув у долоні, і полумя зникло.
Натомість, погойдуючи головою на висоті майже двох людських зростів і роздувши сріблястого каптура, здійнялася, готова вжалити, мехкобра.
Яма й не зважив на неї; його похмурий погляд хоботком темної комахи впявся в Марине єдине око.
Мехкобра зникла посеред своєї атаки. Яма ступив уперед.
Мара ж на крок відійшов.
Так стояли вони десь зо три вдари серця, тоді Яма просунувся ще на два кроки, Мара ж ізнову позадкував. В обох на чолі виблискував піт.
Жебрак мовби підріс, волосся його погустішало; він потовщав у талії, поширшав у плечах. Рухався він тепер не без грації, яку раніше годі було помітити.
Відступив ще на крок.
Так, Маро, бог смерті існує,процідив Яма крізь стиснуті зуби.Упалий я чи ні, в очах моїх живе справжня смерть. Мусиш у них зазирнути. Як сягнеш стіни, задкувати вже не буде куди. Відчуй, як твої члени знесилюються. Відчуй, як руки й ноги холодіють.
Мара оскалив зуби. Шия його була завтовшки з бичачу, а біцепсиз чоловіче стегно. Дужі грудиніби бочка, ногияк великі лісові дерева.
Холодіють?спитав він, простягаючи руки.Та цими руками, Ямо, я й велетня заламаю. Хто ти такий? Повалений божок-стервятник. Твій насуплений вид уражає хіба літніх і недужих. Від погляду твого кров холоне хіба в тупих тварин і ницих людей. Я височію над тобою, як зірка над океанським дном.
Ямині руки в червоних рукавичках, немов пара кобр, схопили суперника за горло.
То скуштуй-но сили, з якої кпиш, Сновійнику. Ти прибрав могутньої подоби. Ну-бо, скористайся нею! Здолай мене не на словах!
На щоках і чолі Мари розцвітали шарлатові плямиЯма стискав йому горлянку. Його око стрибало туди-сюди, неначе зелений прожектор, що обмацує простір.
Мара впав навколішки.
Годі, владарю Ямо!насилу видихнув він.Чи схочеш вбить себе?
Мара змінився. Риси його попливли, ніби він лежав під бистрими водами.
Яма дивився на власне обличчя й бачив власні червоні руки, що вхопилися за його запястки.
Втрачаючи життя, ти, Маро, впадаєш у розпач. Але Ямане дитя, яке злякалося б розбити дзеркало, що ним ти став. Спробуй-но ще раз або помри вже як чоловіквтім, закінчиться це однаково.
Та риси знову попливли, знову змінилися. Цього разу Яма завагався й трохи послабив хват.
Її спижеве волосся розсипалося по його руках. Її світлі очі благально дивилися на нього. Шию оперізувало намисто з кістяних черепів, лише трохи блідіших від її плоті. Сарі її було кривавого кольору. Руки її лежали на його власних, майже пестячи...
Богиня!просичав він.
Ти ж не вбєш Калі? Дурґу? вичавила вона із себе.
І знову помилка, Маро!прошепотів він.Коханих кожен убива, ти хіба не знав?
На цьому Яма крутнув руками, і почулося, як ламаються кістки.
Десятикрат будь проклятий,мовив Яма зі щільно заплющеними очима.Ти не переродишся.
Він розімкнув руки. Біля ніг його лежав рослий чоловік шляхетної будови, голова якого спочивала на правому плечі.
Око нарешті заплющилося.
Яма перевернув труп носком чобота.
Розкладіть багаття й спаліть це тіло,звелів він ченцям, не повертаючись до них.І то з усіма почестями. Нині помер один із найвищих.
Відтак одвів погляд від діла рук своїх, розвернувся на місці та вийшов із зали.
Цього вечора небом літали блискавки, а дощ сипав, мов кулі з Небес.
Вони вчотирьох зібрались у світлиці нагорі високої вежі, що здіймалася з північно-східного рогу монастиря.
Яма міряв кімнату кроками, спиняючись біля кожного вікна.
Решта сиділи, дивилися на нього й слухали.
Вони підозрюють,казав він,але не знають. Сплюндрувати монастир однієї з них самих і показати людям розбрат у власних лавах боги б не наважилися, хіба що були б цілком певні. Певні вони не були, тож просто розвідували. Це означає, що час досі на нашому боці.
Вони кивнули.
Сюди завітав брамін, який зрікся мирського, щоб віднайти свою душу. З ним трапилась лиха пригода, він умер тут справжньою смертю. Тіло його спалили, а попіл кинули в річку, що тече в море. Ось так усе й було... Тут саме гостювали мандрівні ченці Просвітленого. Невдовзі після пригоди вони рушили звідси. Кудиа хто ж то зна?
Тек випростався, як міг,майже прямо.
Владарю Ямо,заявив він,ця історія може прожити тиждень, місяць, хай навіть трохи довше. Але вона розвалиться в руках кармовладця, що судитиме першого-ліпшого з присутніх у цьому монастирі, котрий потрапить до Палати карми. І, гадаю, за наших обставинба й саме через нихдехто може постати перед суддею вже досить скоро. Що тоді?
Яма дбайливо й ретельно скрутив цигарку.
Треба влаштувати, щоб те, що я сказав, було тим, що сталося насправді.
Як це можливо? Коли людський мозок піддають кармінній ретроспективі, усі події, що їх людина бачила за останній життєвий цикл, видно судді й машині, наче на сувої.
Слушно,сказав Яма.Але хіба ти, Теку-архіваре, ніколи не чув про палімпсестисувої, що їх уже були використали, потім почистили, а відтак використали знову?
Звісно, але ж памятьне сувій.
Та невже?усміхнувся Яма.Ну, ти ж сам удався до того порівняння, не я. А взагаліщо таке правда? Правда така, якою її зробили.
Він прикурив цигарку й повів далі:
Ці ченці бачили дивну й жахну річ. Бачили, як я прибрав свого Образу й орудував Атрибутом. Бачили, як Мара робив те саметут, у монастирі, де ми відродили принцип агімси. Вони знають, що богу за таке кармінний тягар не загрожує, але збурило та вразило це їх неабияк. А ще ж буде спалення тіла. До цього спалення історія, яку я тобі розповів, має стати в їхніх мізках правдою.
Як?запитала Ратрі.
Цієї ж ночі, цієї ж години,сказав він,поки образ тієї події ще палає в їхній свідомості, а думки їхні збентежені, буде виготовлена й закріплена де слід нова правда... Семе, годі вже відпочивати. Твій вихід. Маєш виголосити їм проповідь. Маєш викликати в них ті шляхетні сентименти, ті вищі духовні якості, що роблять людей податливими для божого втручання. Відтак ми з Ратрі поєднаємо сили, і народиться нова правда.
Сем посовався й опустив очі.
Не знаю, чи зможу. Так давно то було...
Колишніх будд не буває, Семе. Здувай пил із якихось своїх давніх приповідок. Маєш зо пятнадцять хвилин.
Сем простягнув руку.
Дай-но тютюну й паперу.
Прийнявши пакуночок, він скрутив собі цигарку.
А прикурити? Дякую.
Глибоко затягнувся, видихнув, закашлявся.
Втомився я їм брехати,мовив він зрештою.Гадаю, річ насправді в цім.
Брехати?перепитав Яма.А хто просив тебе про щось брехати? Зацитуй їм, якщо хочеш, Проповідь на горі. Або щось із «Пополь-Вуху», або щось із «Іліади». Мені байдуже, що саме ти скажеш. Просто трохи їх розворуши, трішечки заспокой. Більшого я не прошу.
А тоді що?
Тоді? Тоді я візьмуся їх рятувати, та й нас заразом!
Сем повільно кивнув.
Ну, коли ти так це ставиш... Але я трохи не в формі на щось таке. Звісно, я вигадаю кілька істин і підкидатиму їм усіляке святенництво, але максимум двадцять хвилин.
Двадцятьто двадцять. А відтак збираємось. Завтра рушаємо до Хайпура.