Він хоч розплатився за цей розгардіяш чимось іще, крім музики?
Вона засміялася.
Та ну, Ямо. Нащо між нами риторичні запитання?
Він похлинувся димом.
Сурю-сонце ось-ось огорнуть хмари,мовила Ратрі, визираючи вгору,й Індра вбє дракона. Будь-якої миті задощить.
Монастир накрило хвилею сірості. Вітер посилився, на стінах затанцювала вода. Злива, ніби намистяна завіса, запнула відкритий кінець веранди, куди вони дивилися.
Яма підлив чаю. Ратрі зїла ще одне тістечко.
Тек пробирався лісом. Він стрибав із дерева на дерево, із гілки на гілку, пильнуючи стежку внизу. Хутро його було мокре, бо з листя на нього раз по раз зливалися крихітні водоспадики. За його спиною громадилися хмари, але на східному небі й досі сяяло вранішнє сонце, своїм червонясто-золотавим світлом роблячи з лісу строкате різнобарвя. Звідусіль чувся пташиний спів: із переплетених лозами крон й із трав, що стінами височіли обабіч стежини. Давали концерт пташки, дзижчали комахи, час від часу лунав рик чи гавкіт. Листя ворушив вітерець. Стежка внизу дала крутий поворот і вивела на галявину. Тек зістрибнув на землю й рушив далі пішки, але на тому боці галявини знову повернувся на дерева. Тепер, зауважив він, стежка йшла паралельно горам, навіть забирала трохи назад у їхній бік. Звіддаля почувся гуркіт грому, трохи згодом повіяв інший вітер, прохолодний. Тек стрибав далі, рвав вологе павутиння й лякав пташок, що здіймалися крикливими хмарками яскравого піря. Стежка й далі вела до гір, потроху вертаючи в бік, з якого починалася. Часом траплялися й інші втоптані жовті доріжки; шлях ділився, перетинався, розгалужувався. У таких випадках Тек спускався на землю й вивчав сліди. Так, Сем повернув тут, Сем спинився попити біля цього ставка, де ростуть жовтогарячі гриби, вищі за рослявого чоловіка, із шапками досить широкими, щоб кілька таких могло сховатися там від дощу; Сем прибрав цю гілляку з дороги; тут він зупинився завязати сандалію; тут прихилився до дерева, де, за всіма ознаками, жила дріада...
За Тековою оцінкою, він відставав від переслідуваного на якихось півгодинице давало Семові доволі часу дійти туди, куди він прагнув, і почати те, від чого був у такому захваті. Тепер попереду були гори, над якими маячів відблиск зірниці. Ще раз гримнуло. Вибравшись до передгіря, де ліс порідшав, Тек посунув крізь високотравя на всіх чотирьох. Стежина вела все вище й вище та ставала дедалі камянистіша. Але Сем пройшов тут, тож і Тек слідував за ним.
Пилково-золотавий Божий Міст заступили хмари, що безугавно сунули на схід. Ударила блискавка, одразу по ній гримнув грім. Тут, на відкритому місці, вітер був швидший; він гнув трави; температура ніби нараз упала.
Тек відчув перші краплі дощу й кинувся шукати прихистку під однією зі смуг каміння. Вона була подібна до вузького живоплоту, трохи нахиленого в підвітряний, сухіший бік. Поки Тек рухався вздовж її низу, вперіщило, і світ геть знебарвився, щойно з неба зник останній синій клаптик.
Нагорі зявилося море буремного світла, і звідти вивергнулися три шалені потоки, розбившись об камяне ікло, що криво чорніло на вітрі десь за чверть милі вище на схилі.
Коли зір Тека прояснів, він нарешті зміг дещо роздивитися. Кожна впала блискавка начебто лишила по собі якусь свою частку, що стирчала й розгойдувалася в сірому повітрі, пульсуючи вогнем попри вологу, яка безперестанку линула на землю.
Тоді Тек почув регітчи то був примарний звук, що стояв у вухах від останнього грому?
Ні, таки регітгомеричний, нелюдський!
Трохи згодом хтось люто завив. Знову блимнуло, знову гримнуло.
Ще один сніп вогню замайорів поруч із камяним іклом.
Тек лежав нерухомо хвилин пять. Відтак це повторилосявиття, три яскраві зблиски, гуркіт.
Вогняних стовпів було вже сім. Чи стане йому сміливості наблизитися, обігнувши їх, і зазирнути на скелю-ікло з того боку?
А хай навіть і стане, і хай навіть, як відчував Тек, до цього якось причетний Сем,та чим зарадить мавпа, якщо сам Просвітлений не впорається?
Відповіді не було, але ось він уже рухається вперед, скоцюрбившись у мокрій траві, забираючи далеко вліво.
На півдорозі це сталося знову; тепер уже височіло десять тих штукенцій, червоно-золотаво-жовтих, соваючись туди й назад, туди й назад, буцім прирісши до землі.
Тремтячи, Тек зіщулився, геть мокрий; дійшов висновку, що хоробрості в нього й справді не густо. Попри це він просувався далі, доки не порівнявся з тим дивним місцем, а тоді й проминув його.
За скелею він спинився посеред численних великих каменюк. Удачний їм за те, що прихистили й сховали від поглядів знизу, Тек дюйм за дюймом крався вперед, не зводячи очей з ікла.
Тепер він бачив, що та скеля частково порожниста. У її підніжжі була суха неглибока печера, де стояло навколішки двоє постатей. «Святенники моляться?»подумав він.
І тут це раптом трапилось. На скелі обвалилося найжахливіше палахкотіння, що він колись бачив, та й не раз, і не на мить. Ніби вогнеязикий звір лизав і лизав каміння з лютим гарчанням десь зо чверть хвилини.
Розплющивши очі, Тек налічив двадцять полумяних веж.
Один зі святенників нахилився, ворухнувши рукою. Другий зареготав. Цей звук долинув до Текової засідки разом зі словами:
Очі змія! Тепер мій!
Яка кількість?спитав перший, і Тек упізнав голос Великодухого Сема.
Двічі стільки або квит!ревнув другий, тоді гойднувся вперед-назад і повторив Семів жест.Ніна зі Шринаґіна!продекламував він, знову гойднувся вперед-назад і ще раз ворухнув рукою.
Священна сімка,мяко проказав Сем. Другий завив.
Тек заплющив очі й затулив вуха, передбачивши, чому могло передувати це виття.
І не помилився.
Коли палахкотіння й гуркотіння вщухнули, він глянув униз на химерно освітлену сцену. Рахувати й не подумав. Ясно було, що тепер над місциною висіло, чудернацько жаріючи, сорок вогнистих сутностей: їхня кількість подвоїлася.
Ритуал тривав далі. На Буддиній лівиці жеврів власним блідо-зеленкуватим сяйвом залізний перстень.
Знову почулося те «Двічі стільки або квит!», знову Будда відповів: «Священна сімка».
Цього разу Тек був подумав, що схил під ним розколеться. Цього разу він був вирішив, що яскраве світлоце післяобраз, витатуйований на його сітківці крізь стулені повіки. Та він помилявся.
Розплющивши очі, Тек уздрів справжнісіньке військо рухомих блискавок. Їхнє палахкотіння било просто в мозок, і він затінив очі долонею, щоб можна було поглянути вниз.
То що, Ралтарікі?спитав Сем, і навколо його лівиці заграло ясне смарагдове світло.
Ще разок, Сіддгартхо. Двічі стільки або квит.
Дощ на хвилю послаб; у заграві полумяного воїнства на схилі Тек розглядів, що істота на ймення Ралтарікі має буйволячу голову й зайву пару рук.
Здригнувся.
Прикрив очі та вуха й очікувально стиснув зуби. Незабаром це сталося. Ревло, палахкотіло й не вщухало, аж доки він зрештою не знепритомнів.
Коли Тек отямився, між ним і скелею-захистком були тільки сірість і лагідний дощик. Біля підніжжя скелі сиділа лиш одна постатьбез рогів і надлишкових рук на додачу до звичайних двох.
Тек не ворушився. Він чекав.
Це,сказав Яма, вручаючи йому аерозоль,відлякувач демонів. У майбутньому рекомендую ретельно ним окроплятися, якщо зберешся дуже далеко від монастиря. Я думав, у цій місцині ракашів нема, а то б дав це тобі раніше.
Тек узяв балончик і поставив його на стіл перед собою.
Вони сиділи в Яминих покоях, щойно перекусивши. Яма відхилився на спинку крісла, тримаючи лівою рукою келих Буддиного вина, а правоюнапівповну карафу.
То що, отой Ралтарікісправді демон?спитав Тек.
І так, і ні,відповів Яма.Якщо під демоном ти розумієш лихе надприродне створіння, що володіє неабиякими силами, довго живе й здатне тимчасово набувати практично будь-якої подоби, тоді відповідь буде «ні». Це загальноприйняте означення, але в одному воно хибне.
Он як? І в чому ж?
Це не надприродне створіння.
Але рештаправда?
Так.
Тоді я не бачу різниці, надприродне воно чи ні, коли вже воно лихе, володіє неабиякими силами, довго живе й здатне довільно змінювати подобу.
Ага, а різниця, бач, величезна. Це різниця між незбагненим і незбагненним, між наукою і фантазією, цесуть. Чотири сторони компасалогіка, знання, мудрість і незбагнене. Перед цим останнім напрямком хтось схиляється. Інші ж туди наступають. Схилитися перед ним одним означає спустити з очей решту три. Незбагненому я ще можу скоритися, але незбагненномунізащо. Той, хто схиляється перед цим останнім напрямком,святий або дурень. Ні ті, ні другі мені не до душі.
Тек знизав плечима й відпив вина.
Ну, а як щодо демонів?
Збагненні. Я досліджував їх багато років, і, якщо пригадуєш, я ж був один із Чотирьох, котрі зійшли в Пекельний Колодязь після втечі Тараки від владаря Аґні в Паламаїдсу. Ти Тек-архівар чи хто?
Був ним.
То що ж ти, не читав про найперші задокументовані контакти з ракашами?
Читав про дні, коли їх увязнювали...
Тоді маєш знати, що вонитубільці цього світу й були тут задовго до прибуття людства із загиблої Земли.
Так.
Вони істоти радше енергетичні, ніж матеріальні. За їхніми власними переказами, колись вони носили тіла й мешкали в містах. Та, прагнучи особистого безсмертя, пішли іншим шляхом, аніж людство. Знайшли спосіб увічнитись як сталі енергетичні поля. Відмовилися від тіл, щоб жити вічно вихорами сили. Але вони й не чистий розум. При них так і залишились їхні повні колишні «я»; народжених матеріальними, їх досі вабить плоть. Хоч вони й можуть тимчасово прибирати буцім тілесного вигляду, та повернутися до плоті без сторонньої допомоги неспроможні. Століттями вони безцільно дрейфували цим світом. Відтак прибуття людства розбуркало їх від спокою. Вони набули подоб людських страхіть, щоб жахати людей. Тому їх довелося перемогти й увязнити глибоко під Ратнагарами. Винищити їх до ноги ми не могли. Дозволити їм дальші спроби захопити втілювальні машини й тіла людейтеж. Тому їх зловили в пастку й полонили у великих електромагнітних пляшках.
Та Сем багатьох позвільняв, щоб вони йому служили,пригадав Тек.
Еге ж. Він уклав зі страхіттями угоду й додержав її, тож дехто з них і досі блукає світом. З усіх людей вони поважають, либонь, тільки Сіддгартху. А з усіма людьми мають один спільний великий порок...
Який?
Обожнюють азартні ігри... Грають на що завгодно, а ігрові боргиєдина в них справа честі. Інакше бути й не може, бо вони втратили б довіру інших гравців, а з неючи не єдину свою розвагу. А що вони дуже могутні, з ними, буває, грають навіть князі в надії виграти їхні послуги. Так програвано цілі держави.
Якщо,сказав Тек,Сем, по-твоєму, грав із Ралтарікі в одну з тих прадавніх ігор, то що могло бути на кону?
Яма, допивши вино, знову наповнив келих.
Семдурень. Ні, вінгравець. Тут є різниця. Ракаші контролюють енергетичні сутності нижчого ряду. За допомогою того свого персня Сем тепер командує гвардією вогняних стихійників, що їх виграв у Ралтарікі. Це смертоносні бездумні створіння, кожне з яких несе в собі потугу блискавиці.
Тек допив вино.
Але що ж міг Сем поставити?
Яма зітхнув.
Усю мою працю, усі наші зусилля за понад півстоліття.
Тобто своє тіло?
Яма кивнув.
Людське тілонайбільша принада для будь-якого демона.
Чого б це Сем пішов на такий ризик?
Яма дивився на Тека, але не бачив його.
Це, мабуть, єдиний спосіб, яким він міг мобілізувати свою волю до життя, знову звязати себе своїм завданнямсвідомо потрапити в небезпеку, узалежнити власне існування від кожного кидка костей.
Тек налив собі ще келих вина й одним духом випив.
Оце для мене незбагненне,сказав він.
Але Яма похитав головою:
Просто незбагнене. Сем не зовсім святий, але й не дурень.
«Ну, майже...»підсумував він собі й увечері обприскав периметр монастиря відлякувачем демонів.
Наступного ранку до монастиря прийшов якийсь чоловічок і всівся перед головним входом, поставивши біля себе жебрацьку чашу. Убраний був в однісіньку зношену доземну одежину з цупкої коричневої матерії. На лівому оці мав чорну повязку. Залишки волосся були темні й дуже довгі. Гострий ніс, мале підборіддя й високі плоскі вуха робили його обличчя подібним до лисячого писка. Туго напнуту шкіру добре вичинили сонце й вітер. Єдине зелене око, здавалося, зовсім не кліпало.
Десь за двадцять хвилин його помітив котрийсь із Семових ченців і доповів про це одному з темновбраних братчиків ордену Ратрі. Той знайшов жерця й переказав звістку йому. Жрець, палко прагнучи вразити богиню чеснотами її послідовників, звелів привести того жебрака, нагодувати, одягнути в нове й надати келію, де він зможе спочивати, скільки заманеться.
Жебрак прийняв їжу з ґречністю браміна, але зїв лише хліб і плоди. Прийняв він і темну рясу Ратріного ордену, відкинувши свої засмальцьовані лахи. Тоді зазирнув до келії, де йому вже приготували свіжу підстилку.
Дякую тобі, достойний жерче,мовив він густим і гримким голосом, надто сильним, як на таку особу.Дякую тобі й молюся, щоб усміхнулася тобі богиня твоя за ласку й щедрість, проявлені в її імя.
Жрець на це й сам усміхнувся, усе ще сподіваючись, що, може, Ратрі пройде залою і на власні очі побачить його ласку й щедрість, проявлені в її імя. Та вона не пройшла. По суті, мало хто з її ордену взагалі бачив богиню, навіть уночі, коли вона набувала сили й ходила поміж них: на Семовому пробудженні були лише ченці в шафранових рясах, і лиш вони точно знали, хто він. Монастирем вона звичайно пересувалася, коли її послідовники читали молитви або вже полягали. Спала вона головно вдень; на очі ченцям потрапляла тільки закутаною, у накидці; забаганки й накази свої висловлювала особисто голові орденумайже сліпому Ґандіджі, якому цього циклу виповнилося вже девяносто три роки.
Тому і її ченців, і шафранових розбирала цікавістьяка ж вона на вигляд?і вони шукали нагоди заслужити її прихильності. Казали, ніби її благословення гарантує втілення в браміна. Лише Гандіджі було байдуже, бо він став на шлях справжньої смерті.