Схоже, злякався, замислено відповів Філіп.
Але чому?
А знаєш, його правда. Це матиме наслідки.
Мері, здавалося, трохи спантеличилася.
Ти про пожвавлення інтересу до справи? Звісно, я рада, що Джеко повернуть добре імя, але буде досить неприємно, якщо люди знову почнуть про це пліткувати.
Та я не про сусідів. Є дещо більше.
Вона запитально глянула на чоловіка.
Поліція також зацікавиться!
Поліція? запитала різко Мері.А їм що до цього?
Люба моя, мовив Філіп. Поміркуй.
Мері повільно підійшла та сіла біля нього.
Бачиш, це нерозкритий злочин, пояснив Філіп.
Чому б їм цим перейматися Так багато часу минуло.
Гарна спроба видати бажане за дійсне, сказав Філіп. Та боюся, що це, по суті, неможливо.
Звісно, погодилася Мері.Після того як вони виставили себе дурнями, припустившись трагічної помилки з Джеко, вони не захочуть ворушити це.
Може, вони й не захочуть, але, ймовірно, муситимуть! Обовязокце обовязок.
О, Філіпе, я впевнена, що ти помиляєшся. Трохи попліткують, а тоді все вляжеться.
І тоді ми житимемо довго та щасливо, невесело підсумував Філіп.
Чому б ні?
Він похитав головою.
Це не так і просто Твій батько має рацію. Треба зібратися і обговорити це. І викликати Маршалла, як він і пропонував.
Тобто поїхати в Сонячний Ріг?
Так.
Ми не можемо.
Чому ні?
Це практично неможливо. Ти інвалід і
Я не інвалід, роздратовано заперечив Філіп. Я досить міцний і здоровий. Просто не можу пересуватися на своїх ногах. Я міг би поїхати до Тімбукту, якби був належний транспорт.
Я впевнена, що поїздка до Сонячного Рогу тобі на користь не піде. Коли розворушать цю неприємну справу
Я цим не переймаюся.
І не знаю, як можна залишити будинок. Останнім часом було так багато крадіжок.
Попроси когось, щоб ночував тут.
Добре тобі казати наче це найлегше на світі.
Та стара місіс Як-там-її-звати може навідуватися сюди щодня. Не будь домашньою куркою, Поллі. Ти просто не хочеш їхати.
Не хочу.
Ми там надовго не затримаємося, заспокоїв її Філіп. Але, думаю, ми повинні поїхати. Це той час, коли сімя повинна обєднатися перед лицем світу. Ми повинні зясувати, як нам діяти.
III
У готелі в Драймуті Калґарі рано повечеряв і пішов до своєї кімнати. Його глибоко вразило те, що сталося в Сонячному Розі. Він очікував, що місія буде неприємною, і зібрав усю свою рішучість, щоб виконати її. Але все це було неприємним і засмучувало зовсім не так, як він очікував. Він упав на ліжко, запалив цигарку та раз по раз прокручував усе в голові.
Найчіткіше в память врізалося обличчя Естер у мить розставання. Її презирство до справедливості! Що там вона сказала? «Не має значення, хто винен. Ідеться про невинуватих». А потім: «Ви не бачите, що зробили з нами всіма?» А що він зробив? Він не розумів.
А інші. Жінка на імя Кірсті. (Чому Кірсті? Це шотландське імя. Вона не шотландка. Датчанка, можливо, норвежка?) Чому вона говорила так різко, так звинувачувально?
Лео Арґайл поводився теж якось дивнорозгублений, насторожений. Так і не сказав: «Слава Богу, мій син не винен!», що, звісно, було б природною відповіддю.
І та дівчина, секретарка Лео. Намагалася допомогти йому, добра дівчина. Проте також реагувала дивно. Він згадав, як вона стала навколішки перед кріслом Арґайла. Начебто виявляла співчуття, втішала його. Втішала його, але чому? Бо його син не винний у вбивстві? І звісно ж, там щось більше, ніж почуття секретарки, навіть тієї, що пропрацювала багато років Що там таке? Чому вони
На тумбочці поруч із ліжком задзвонив телефон. Він узяв слухавку.
Алло?
Докторе Калґарі? З вами хочуть поговорити.
Зі мною?
Він здивувався. Як йому було відомо, ніхто не знав, що він зупинився на ніч у Драймуті.
Хто?
Після хвилини мовчання телефонний оператор повідомив:
Це містер Арґайл.
Скажіть йому Артур Калґарі зупинив себе, перед тим як сказати, що він зараз зійде. Якщо з якоїсь причини Лео Арґайл попрямував за ним до Драймута й спромігся дізнатися, де він зупинився, справа, мабуть, надто дражлива, щоб обговорювати її в переповненій приймальні внизу. Він продовжив:
Будь ласка, попросіть його піднятися до мене в номер.
Він підвівся і почав ходити кімнатою, доки не почув стукоту у двері.
Підійшов і відчинив двері.
Заходьте, містере Арґайл, я
Він замовк, збентежений. Це був не Лео Арґайл. Це був юнак років двадцяти, чиє гарне смагляве обличчя вкривала тінь гіркоти. Зухвале, сердите, тривожне обличчя.
Ви чекали не на мене, почав молодий чоловік. Ви чекали на мого батька. Я Майкл Арґайл.
Заходьте, Калґарі зачинив двері за відвідувачем. Як ви дізналися, що я тут? запитав він, пропонуючи юнакові портсигар.
Майкл Арґайл узяв цигарку та коротко неприємно засміявся.
Це просто! Зателефонував у центральні готелі, де ви могли б зупинитися на ніч. Із другої спроби влучив.
Чому ви хотіли мене бачити?
Майкл Арґайл повільно протягнув:
Хотів побачити, що ви за тип Його очі прискіпливо окинули постать доктора, відзначивши трохи похилі плечі, сивіюче волосся, тонкі риси обличчя. То ви один із хлопців, які поїхали в експедицію Гайса Бентлі на Південний полюс. Здається, ви не дуже міцний.
Артур Калґарі ледь усміхнувся.
Зовнішність іноді оманлива, сказав він. Я був досить міцним. І там потрібна не лише мязова сила. Є й інші важливі навички: витривалість, терпіння, технічна обізнаність.
Скільки вам років? Сорок пять?
Тридцять вісім.
На вигляд старші.
Так, думаю, так.
На мить його пронизало непереборне відчуття печалі від дотику до змужнілої молодості хлопця перед ним.
Чому ви хотіли мене бачити? запитав він досить різко.
Співрозмовник насупився.
Це природно, чи не так? Коли я почув принесені вами новини. Новини про мого любого братика.
Калґарі не відповів.
Майкл Арґайл продовжував:
Трохи запізно для нього, так?
Так, тихо мовив Калґарі.Для нього це надто пізно.
Чому ви так затаїлися? Що там із тим струсом?
Калґарі терпляче пояснив йому. Дивно, але грубість і брутальність хлопця підбадьорили Калґарі. Хай там як, але хтось таки був на боці Джеко.
Це гарантує Джеко алібі, ось у чому суть, так? Звідки вам знати, що були саме ті години, на яких наполягаєте?
Я цього певен, відкарбував Калґарі.
Ви могли помилитися. Ви, вчені мужі, схильні не зважати на такі дрібниці, як час чи місце.
Це трохи розвеселило Калґарі.
У вашій уяві книжковий образ забудькуватого професораіз різними шкарпетками, не впевненого, який зараз день чи де він перебуває. Дорогий мій чоловіче, технічна робота вимагає високої точностіточні числа, години, розрахунки. Я запевняю вас, що не міг помилитися. Я підібрав вашого брата якраз перед сьомою і висадив у Драймуті о сьомій годині тридцять пять хвилин.
Ваш годинник, можливо, йшов неточно. Чи ви глянули на годинник у машині.
Мій годинник і годинник автомобіля було синхронізовано.
Джеко міг заморочити вам голову. У цьому він був мастак.
Не міг. Чому ви так намагаєтеся довести, що я помилився? Калґарі пристрасно продовжував. Я очікував, що буде важко переконати владні органи, що вони помилково засудили чоловіка. Та я не знав, що переконати його власну сімю буде ще важче!
Тобто всіх нас важко переконати?
Така реакція мені здалася трохи незвичною.
Мікі уважно дивився на нього.
Вони не хотіли вам вірити?
Принаймні так мені здалося
Не здалося. Так і було. Досить природно, як поміркувати.
Але чому? Чому це природно? Вашу маму вбили. Вашого брата звинуватили й визнали винним у цьому злочині. Тепер виявляється, що він не винен. Ви мали бути щасливі, вдячні. Це ж ваш брат.
Він не мій брат, а вонане моя мама, видав Мікі.
Що?
Ніхто вам не розповів? Ми всі нерідні. Усі діти. Мері, мою найстаршу «сестру», вдочерили в Нью-Йорку. Решту дітейпід час війни. Моя «мама», як ви її називаєте, не могла мати власних дітей. То зібрала собі милу сімейку з усиновлених. Мері, мене, Тіну, Естер, Джеко. Комфортний, розкішний будинок і безмір материнської любові на додачу! Я б сказав, що вона забула, що ми все-таки не її діти. Але їй не пощастило, коли вона вибрала Джеко стати одним із її любих хлопчиків.