Сила нападів місіс Інґлторп, здається, згасала. І вона почала говорити уривками.
Уже краще так раптово необдумано вчинила замкнувшись.
На ліжко впала тінь, підвівши погляд, я побачив Мері Кавендіш, що стояла у дверях, обійнявши рукою Синтію. Здавалося, вона підтримувала дівчину, яка мала розгублений вигляд і була сама на себе не схожа. Її обличчя було дуже румяне, і вона невпинно позіхала.
Бідна Синтія дуже налякалася, тихо мовила місіс Кавендіш.
Сама воная помітивбула одягнена у свій білий робочий одяг. Напевно, уже було пізніше, ніж я гадав. Я побачив слабкий промінчик денного світла, що пробивався крізь штори на вікні, і годинник на полиці над каміном указував, що вже майже пята.
Мене раптом наполохав придушений крик, що линув від ліжка. Бідолашну жінку скував новий напад болю. Конвульсії були настільки сильні, що здавалися нестерпними. Усі розгубилися. Ми скупчилися навколо неї, не спроможні допомогти чи полегшити страждання. Від останньої конвульсії місіс Інґлторп відірвалася від ліжка, опираючись на голову й на пяти, неймовірно вигнувши тіло дугою. Мері та Джон безуспішно намагалися дати їй ще бренді. Минули миті. І зновутіло дивно вигнулося дугою.
У цей момент доктор Бауерстайн увійшов до кімнати, авторитетно всіх розштовхуючи. На секунду він завмер на місці, дивлячись на постать у ліжку, але в ту ж мить місіс Інґлторп придушено закричала, спрямувавши погляд на доктора:
Альфред Альфред і непорушно впала на подушки.
Поспіхом доктор підійшов до ліжка, схопив її за руки та енергійно почав ними рухати, виконуючи штучне дихання, наскільки мені відомо. Він віддав кілька коротких і різких наказів прислузі. Авторитарним помахом руки відіслав нас усіх до дверей. Ми дивилися на нього із захопленням, хоча в душі всі вже знали, що було занадто пізно і щось удіяти вже неможливо. З виразу його обличчя я розумів, що й у нього самого було мало надії.
Зрештою він полишив свої спроби, сумно хитаючи головою. І в цю мить ми почули кроки ззовні та доктор Вілкінз, особистий лікар місіс Інґлторп, огрядний метушливий невеличкий чоловік, увірвався всередину.
Доктор Бауерстайн у кількох словах пояснив, як він проходив повз ворота будинку, коли з них виїхав автомобіль, і як поквапився хутчіш до будинку в той час, коли автомобіль поїхав по доктора Вілкінза. Кволим рухом руки вказав на постать у ліжку.
Ду-уже печально. Ду-уже печально, бурмотів доктор Вілкінз. Бідолашна мила жінка. Завжди робила забагато забагато не слухала моїх порад. Я попереджував її: «Шануйтеся». Але ні її бажання творити добро було занадто сильним. І природа повстала. При-ро-да по-вста-ла.
Я помітив, що доктор Бауерстайн пильно дивився на місцевого лікаря, звертаючись до нього.
Конвульсії були дуже потужні, докторе Вілкінз. Шкода, що вас не було тут, щоб побачити. Вони були стовбнякового типу.
Ах! сказав доктор Вілкінз, замислившись.
Волів би поговорити з вами наодинці,мовив доктор Бауерстайн і звернувся до Джона:Ви не проти?
Звичайно, ні.
Усі вийшли в коридор, залишивши обох лікарів наодинці, я почув, як позаду нас двері замкнулися на ключ.
Ми повільно спустилися сходами. Я був надзвичайно збуджений. До певної міри я володів дедуктивним талантом, і поведінка доктора Бауерстайна підняла в думках бурю різноманітних висновків. Мері Кавендіш поклала долоню на мою руку.
Що ж таке? Чому доктор Бауерстайн поводився так дивно?
Я глянув на неї.
Знаєте, що я думаю?
Що?
Послухайте! Я оглянувся, чи ніхто нас не чує, і знизив голос до шепоту. Думаю, її отруїли! Упевнений, доктор Бауерстайн це підозрює.
Що? Жінка притислася до стіни, її зіниці сильно розширилися.
Потім вона закричала так, що я аж налякався:
Ні, ні! Тільки не це не це!
Вирвавшись від мене, вона побігла догори сходами. Я попрямував за нею, боячись, щоб Мері не знепритомніла. Коли я її наздогнав, вона стояла, опершись на поруччя, смертельно бліда. Жінка роздратовано відмахнулася від мене рукою.
Ні, ні залиште мене. Мені краще побути самій. Дозвольте мені побути в спокої кілька хвилин. Ідіть униз до інших.
Я знехотя скорився. Джон і Лоуренс були в їдальні. Я мовчки приєднався до них та, гадаю, висловив загальну думку, коли зрештою порушив тишу:
Де містер Інґлторп?
Джон похитав головою.
Його немає в будинку.
Наші погляди зустрілися. Де ж був Альфред Інґлторп? Його відсутність дивна й незрозуміла. Я згадав передсмертні слова місіс Інґлторп. Що вони означали? Що ще вона могла б нам розповісти, якби їй вистачило часу?
Нарешті ми почули, як лікарі спускаються сходами. Доктор Вілкінз мав вигляд самовдоволений та захоплений і намагався приховати внутрішнє хвилювання зовнішнім спокоєм. Доктор Бауерстайн залишався на задньому плані, його похмуре бородате обличчя лишалося незмінним. Доктор Вілкінз говорив за них обох. Він звернувся до Джона:
Містере Кавендіш, прошу вашої згоди на розтин.
Це обовязково? похмуро запитав Джон. Його обличчя скривилося від болю.
Абсолютно, мовив доктор Бауерстайн.
Тобто?
Ні доктор Вілкінз, ні я не зможемо надати довідку про смерть, зважаючи на обставини.
Джон схилив голову.
У такому разі в мене немає іншого вибору, ніж погодитися.
Дякую, коротко сказав доктор Вілкінз. Ми пропонуємо зробити це завтра ввечері тобто вже сьогодні ввечері.І він зиркнув на денне світло. Зважаючи на обставини, навряд чи вдасться уникнути розслідування смерті Такі формальності є обовязковими, та прошу вас не хвилюватися.
Зависла пауза, а потім доктор Бауерстайн вийняв два ключі з кишені та вручив їх Джонові.
Це ключі від обох кімнат. Я їх замкнув, і, на мою думку, на цей час краще, щоб вони так і залишалися.
Після цього лікарі пішли.
У мене в голові крутилася думка, яку я врешті вирішив висловити. Та відчував, що варто бути обачним у цій справі. Я знав, що Джон боявся будь-якої публічності, вінлегкий у спілкуванні оптиміст, який ішов на компроміс при виникненні проблем. Буде важко переконати його в розважливості мого плану. Лоуренс, з іншого боку, менш консервативний та з багатою уявою, був для мене прийнятнішим однодумцем. Безсумнівно, настала мить, коли я мав узяти ініціативу у свої руки.
Джоне, сказав я, хочу тебе дещо попросити.
Що ж?
Памятаєш, я згадував про свого друга Пуаро? Бельгійця, що зараз тут перебуває? Вінславетний детектив.
Так.
Хочу, щоб ти дозволив мені покликати його розслідувати цю справу.
Що зараз? До розтину?
Швидка реакціяце перевага, якщо якщо були якісь протизаконні дії.
Дурниці! залементував Лоуренс злісно. На мою думку, це все вигадки Бауерстайна! У Вілкінза й думки такої не було, доки Бауерстайн її йому не підкинув. Але, як і всі професіонали, Бауерстайн має свої химери. Отрутато його хобі, тож вона йому всюди ввижається.
Зізнаюся, мене здивувала реакція Лоуренса. Він рідко бував таким різким у будь-чому.
Джон вагався.
Я не поділяю твоєї думки, Лоуренсе, зрештою промовив він. Я схиляюся до того, щоб надати Гастінґсу свободу дій, хоча я б, мабуть, трішки зачекав. Навіщо нам непотрібні скандали?
Ні, ні,із запалом сказав я, вам нічого боятися. Пуаросама конфіденційність.
Гаразд, роби як знаєш. Залишаю це на тебе. Хоча якщо все саме так, як ми підозрюємо, то справа цілковито зрозуміла. Хай мене простить Бог, якщо я його безпідставно звинувачую!
Я глянув на свій годинник. Шоста година. Вирішив не втрачати більше часу.
Проте відстрочку на пять хвилин я таки собі дозволив і провів їх, порпаючись у бібліотеці, доки не знайшов медичну книжку, у якій був опис отруєння стрихніном.
Розділ четвертийПуаро розслідує
Будинок, у якому мешкав бельгієць у селі, розташувався неподалік паркових воріт. Туди швидше можна було дістатися вузькою стежиною у високій траві, оминаючи звивистий вїзд. Тож я пішов тим шляхом і майже дістався будиночка, коли мою увагу привернула постать чоловіка, що біг у мій бік. То був містер Інґлторп. Де ж він перебував до цього часу? Як збирався пояснити свою відсутність?