Буряни ростуть просто за руками. Не встигаю з ними справлятися. Можу й вас запрягти до роботи. Обережніше тут.
Запевняю, я б з радістю вам допоміг, відповів я.
Не треба так казати. Ніколи. А то пошкодуєте.
А ви цинічна, Іві,розсміявся Джон. Де ми сьогодні питимемо чай: усередині чи надворі?
Надворі. Надто гарний день, щоб сидіти в чотирьох стінах.
Що ж, ходімо. Ви вже досить попрацювали в саду сьогодні. «Достоїн бо робітник своєї нагороди», самі знаєте. Ходіть, відпочиньте.
Гаразд, сказала міс Говард, знімаючи садові рукавиці,мушу погодитися з тобою.
Вона провела нас за будинок до місця, де під тінню величезного платана був накритий стіл для чаювання.
З одного з плетених крісел піднялася постать і зробила кілька кроків нам назустріч.
Моя дружина, Гастінґсе, сказав Джон.
Я ніколи не забуду, як уперше побачив Мері Кавендіш. Її високу струнку фігуру на тлі пломенистого світла; яскраве відчуття жаристого вогню, який, здавалося, відбивався в її прекрасних золотисто-карих очах, неймовірних очах, що відрізнялися від очей усіх інших жінок, яких я знав; того надзвичайного спокою, який, попри все, складав враження дикого неприборканого духу в прекрасному та благородному тіліусе це залишило в моїй памяті неймовірне враження. Я ніколи цього не забуду.
Мері Кавендіш привітала мене, сказавши кілька приємних слів чистим низьким голосом, і я занурився в плетене крісло, відчуваючи надзвичайну радість, що прийняв Джонове запрошення. Місіс Кавендіш подала мені чай, а кілька тихих зауваг, які вона зробила, лише посилили моє перше враження про неї як надзвичайно чарівну жінку. Уважний слухач завжди стимулює розповідати, і я розказав кілька кумедних випадків, що стались у санаторії, і полестив собі, що розважив господиню. Джон, звісно, хороший хлопець, та блискучим співрозмовником його не назвеш.
У ту мить із відчинених скляних дверей долинув добре відомий мені голос:
Альфреде, напишеш княгині потім, після чаю, добре? А я запрошу леді Тедмінстер на другий день. Чи почекаємо на відповідь княгині? Якщо вона відмовиться, леді Тедмінстер могла б прийти на відкриття в перший день, а місіс Кросбіна другий. А ще ж герцогиня, щодо шкільного свята.
Чоловік щось пробурмотів, а потім місіс Інґлторп відповіла:
Так, Альфреде, звичайно. Краще після чаю обміркуємо. Ти такий розсудливий, Альфреде.
Скляні двері відчинилися трохи більше, й на траву ступила красива срібноволоса стара леді з дещо владними рисами обличчя. За нею прямував чоловік, манери якого вирізнялися шанобливістю.
Місіс Інґлторп палко привітала мене:
Містере Гастінґс, як чудово побачити вас після стількох років. Альфреде, милий, містер Гастінґс. Гастінґсе, Альфредмій чоловік.
Я зацікавлено глянув на «милого Альфреда». Без сумніву, тут він був чужинцем. Я вже не дивувався Джоновій відразі до його бороди. Мені здалося, довшої та чорнішої бороди ще не бачив. Він носив пенсне із золотою оправою й мав на диво невиразні риси. Мені спало на думку, що, ймовірно, він мав би природніший вигляд на сцені, тому що в реальному житті був неначе не на своєму місці. Він вяло потис мені руку і сказав досить низьким і улесливим голосом:
Дуже приємно, містере Гастінґс. Потім звернувся до своєї дружини:Емілі, любонько, ця подушка, схоже, трохи вогка.
Вона аж світилася ніжністю, коли він замінив подушечку, демонструючи найчуйнішу турботу. Дивно, що таку розсудливу жінку так засліпило!
За присутності містера Інґлторпа компанія поводилася стримано, у повітрі відчувалася прихована ворожість. Зокрема, міс Говард навіть не намагалася приховати свої почуття. Проте місіс Інґлторп, здавалося, не помічала нічого незвичайного. Її балакучість, яку я памятав ще з давніх часів, за всі ці роки не змінилася, і з жінчиного рота лився безперервний потік слів, здебільшого про майбутній благодійний ярмарок, який вона організовувала і який мав відбутися найближчим часом. Час від часу вона зверталася до чоловіка, уточнюючи дні та дати. Його турботливі й уважні манери не змінювалися. Із самого початку в мене виникла до нього сильна відраза, і я лестив собі, що моє перше враження цілком очевидне.
Місіс Інґлторп повернулася до Івлін Говард дати інструкції щодо листів, а її чоловік звернувся до мене запопадливим голосом:
У вас військова спеціальність, містере Гастінґс?
Ні, до війни я працював у «Ллойдс».
Повернетеся туди, коли все закінчиться?
Напевно. Або туди, або почну все з чистого аркуша.
Мері Кавендіш нахилилася вперед:
А яку професію вибрали б ви, якби прислухалися до своїх схильностей?
Ну усе відносно.
Жодного таємного хобі? запитала вона. Скажіть мені, до чого вас тягне? Кожного тягне, зазвичай до чогось безглуздого.
Ви сміятиметеся з мене.
Вона всміхнулася.
Напевно.
Ну Я завжди мав таємне бажання бути детективом!
Справді? У Скотленд-Ярді? Чи як Шерлок Холмс?
О, звісно, як Шерлок Холмс. Та якщо серйозно, це й справді манить мене. Якось у Бельгії я випадково зустрів одного чоловіка, знаменитого детектива, й він мене надихнув. Цедивовижна людина. Любив казати, що суть роботи хорошого детективапросто вибрати метод. На цьому й побудована моя система, хоча я просунувся набагато далі. Смішний такий чоловічок, дженджуристий, але надзвичайно розумний.
Я й сама люблю хороші детективні історії,відзначила міс Говард. Хоча тепер пишуть багато безглуздого. Злочинця виявляють в останньому розділі. Усі ошелешені. А в житті справжнього злочинця ви знатимете одразу.
Досить багато злочинів не розкрито, сказав я.
Та я не про поліцію, а про тих, хто має до цього якийсь стосунок. Члени сімї. Їх не обманеш. Вони дізнаються.
То, сказав я здивовано, гадаєте, що якби ви були вплутані в якийсь злочин, скажімо, убивство, то змогли б визначити вбивцю?
Аякже. Довести адвокатам я, мабуть, не змогла б. Але впевнена, що сама б знала. Я б нюхом відчула, якби він наблизився до мене.
Можливо, це вона, підказав я.
Можливо. Але вбивствожорстокий злочин. Тому асоціюється з чоловіками.
Не в разі отруєння. Дзвінкий голос місіс Кавендіш змусив мене здригнутися. Учора доктор Бауерстайн сказав, що завдяки повному невігластву більшості лікарів у рідкісних отрутах, імовірно, про незліченні випадки отруєння взагалі не підозрюють.
Мері, яка моторошна тема розмови! вигукнула місіс Інґлторп. У мене аж мурашки по шкірі. От і Синтія!
Дівчина у формі медичного волонтерського відділу легко бігла через моріжок.
Синтіє, ти сьогодні запізнилася. Містер Гастінґсміс Синтія Мердок.
Синтія Мердок була юним створінням, повним свіжості, життя та енергії. Вона зірвала з себе невеличкий кашкетик, і я замилувався хвилями її чудового розпущеного каштанового волосся й білизною руки, коли дівчина потягнулася за чаєм. Якби вона мала темні очі та вії, то була б прекрасною.
Юнка плюхнулася на землю поряд із Джоном і, коли я передав їй тарілку з сандвічами, усміхнулася мені.
Сідайте сюди, на траву. Тут так добре.
Я слухняно опустився поруч.
Ви працюєте в Тедмінстері, так, міс Мердок?
Вона кивнула.
За свої гріхи.
Отже, вони вас залякують? запитав я, усміхаючись.
Хотіла б я це побачити! викрикнула вона з гідністю.
Моя двоюрідна сестра також працює медсестрою, зауважив я. І вона боїться «Сестер».
Я не здивована. А знаєте, містере Гастінґс, сестри існують. Вони про-сто є! Уявляєте? Слава Богу, я не медсестра. Я працюю в аптеці.
Скількох людей ви отруюєте? запитав я з усмішкою.
Синтія всміхнулась у відповідь.
О, сотні! відповіла вона.
Синтіє! гукнула місіс Інґлторп. Гадаєш, ти зможеш написати для мене кілька записок?
Звичайно, тітко Емілі.
Вона одразу ж схопилася на ноги, і щось у її манері видало, що дівчина має тут підлегле становище і що якою б доброю взагалі не була місіс Інґлторп, вона не дозволяла про це забувати.
Господиня звернулася до мене.
Джон покаже вам кімнату. Вечеря о сьомій тридцять. Ми вже деякий час не влаштовуємо пізніх застіль. Леді Тедмінстер, дружина нашого члена парламенту, дочка покійного лорда Ебботсбері, робить так само. Вона погоджується зі мною, що треба показати приклад економії. У нас цілком воєнний побут: ми нічого не марнуємо. Кожен клаптик макулатури збираємо в мішок і відвозимо на перероблення.