Аґата КрістіТаємнича пригода в Стайлзі
Аґату Крісті знають у всьому світі як королеву детективу. Близько мільярда примірників її творів продано англійською мовою, ще один мільярду перекладі 100 іноземними мовами. Вонанайпопулярніший автор усіх часів. За кількістю перевидань її книжки поступаються лише Біблії та творам Шекспіра. Вонаавтор 80 детективних романів та збірок оповідань, 19 пєс і 6 романів, опублікованих під імям Мері Вестмейкот.
Перший роман Аґати Крісті«Таємнича пригода в Стайлзі»був написаний наприкінці Першої світової війни, в якій письменниця брала участь, перебуваючи у волонтерському медичному загоні. У цьому романі вона створила образ Еркюля Пуаромаленького бельгійського детектива, якому судилося стати найпопулярнішим героєм у літературі детективного жанру після Шерлока Холмса. Цей роман був опублікований у видавництві «Бодлі-Гед» 1920 року.
Після цього Аґата Крісті щороку видавала по книжці, а 1926-го написала свій шедевр«Убивство Роджера Екройда». То була її перша робота, опублікована видавництвом «Колінз», що започаткувала плідну й ефективну співпрацю, яка тривала 50 років і спричинилася до створення 70 книг. «Убивство Роджера Екройда» стало також першою книжкою Аґати Крісті, яка була інсценованапід назвою «Алібі»і успішно театралізована на одній із лондонських сцен Вест-Енду. «Пастка на мишей», найславетніша пєса письменниці, була вперше поставлена 1952 р. і не сходить зі сцени протягом найтривалішого часу в історії театральних вистав.
У 1971 р. Аґата Крісті отримала титул Дами Британської Імперії. Вона померла 1976 р., а кілька її творів вийшли друком посмертно. Найуспішніший бестселер письменниці«Сонне вбивство»зявився друком дещо згодом у тому ж таки році, після чого вийшли її автобіографія та збірки оповідань «Останні справи міс Марпл», «Пригода в затоці Поленза» й «Поки триває світло». У 1998 р. «Чорна кава» стала першою з пєс Аґати Крісті, на сюжеті якої інший автор, Чарлз Осборн, побудував свій роман.
Моїй матері
Розділ першийЯ їду в Стайлз
Останнім часом значний інтерес громадськості до так званої «справи Стайлзу» трохи притих. Утім, попри всю її сумнозвісність, мій друг Пуаро та й сама родина Кавендіш попросили мене описати всі подробиці тієї історії. Сподіваємося, що це раз і назавжди покладе край чуткам, які ширяться й досі.
Отож я коротко окреслю обставини, що звязали мене з тією справою.
Через інвалідність мене відправили з фронту, і, провівши декілька місяців у доволі похмурому санаторії, я отримав ще місяць на оздоровлення. Близьких родичів чи друзів у мене не було, отож я саме намагався вирішити, чим зайнятися, коли випадково зустрів Джона Кавендіша. Багато років я майже не бачив його. Насправді взагалі його добре не знав. Джон був на добрих пятнадцять років старший за мене, хоча на вигляд навряд чи можна було дати йому сорок пять. Однак підлітком я часто відвідував Стайлз, маєток його матері в Ессексі.
Ми приємно погомоніли про старі часи, й наприкінці він запросив мене провести відпустку в Стайлзі.
Матінка буде рада побачити тебе знову. Минуло стільки років!
А мама добре тримається? запитав я.
О так! Ти, певне, знаєш, що вона знову одружилася?
Боюсь, що я не зміг приховати свого подиву. Коли місіс Кавендіш одружилася з Джоновим батьком, удівцем із двома синами, то була красива жінка середнього віку, наскільки я памятав. Тепер їй мало б бути не менше сімдесяти. Перед очима виник образ енергійної та владної особистості, дещо схильної до благодійництва й публічної слави, яка любила відкривати базари, граючи роль покровительки. Жінка вона була щедра й володіла значним статком.
Заміський особняк Стайлз-Корт містер Кавендіш придбав ще на початку подружнього життя. Чоловік настільки перебував під впливом своєї дружини, що, помираючи, заповів їй особняк і значну частку своїх прибутків, хоча такий розподіл був несправедливим щодо двох його синів. Але мачуха завжди була великодушна до них. Вони були ще надто малі, коли батько одружився вдруге, і завжди ставилися до неї як до рідної.
Молодший брат Лоуренс був вразливим юнаком. Він вивчився на лікаря, але невдовзі повернувся додому, відмовившись від медицини на користь власних літературних амбіцій. Однак його вірші ніколи не переслідував успіх.
Джон певний час мав адвокатську практику, але зрештою віддав перевагу більш спорідненій праці місцевого сквайра. Він одружився два роки тому й перевіз дружину в Стайлз. Хоча в мене закралася підозра, що Джон волів би, щоб мати збільшила йому виплати і він зміг жити окремо. Проте місіс Кавендіш подобалося планувати все самій, а інші мали підлаштовуватися під неї, адже тут вона міцно тримала в руках віжки, тобто гаманець.
Джон зауважив, що мене здивувала новина про материн шлюб. Він сумно усміхнувся.
Клятий пройдисвіт! сердито буркнув він. Скажу тобі, Гастінґсе, це таки ускладнило наше життя. А Іві памятаєш Іві?
Ні.
А, мабуть, вона прийшла пізніше. Цемамина помічниця, компаньйонка, майстриня на всі руки. Віддана добра Іві! Не надто гарна чи молода, та серце з перцем, якою створив її Бог.
Ти збирався щось сказати мені
А, про того типа. Зявився нізвідки, удав із себе троюрідного чи якогось там брата Іві, хоча вона не надто охоче визнає цю спорідненість. Мужикповний чужинець, це всім зрозуміло. Має велику чорну бороду і в будь-яку погоду носить черевики з лакованої шкіри. Але матінка одразу ж відчула до нього симпатію. Вона найняла його секретарем. Сам знаєш, вона постійно керує сотнею благодійних організацій.
Я кивнув.
Та, звісно, війна перетворила сотні на тисячі. Ясна річ, той тип був їй корисний. Але три місяці тому ми всі були ошелешені, коли матінка раптом оголосила, що вона з Альфредом заручилися! Він же принаймні років на двадцять молодший за неї! Це ж відкрите полювання на статки, та що тут удієш, вона сама собі господиня, то й вийшла за нього.
Нелегкі, мабуть, тепер для вас часи.
Нелегкі? Це пекло!
І от через три дні я зійшов із потяга в Стайлз-Сент-Меріневеличкій і трохи недоладній станції, що, здавалося, не мала ніяких підстав для існування, але все ж умостилася посеред зелених лугів і сільських доріг. Джон Кавендіш чекав на платформі й провів мене до машини.
Бензину майже не залишилося, зауважив він. Здебільшого завдяки справам моєї матінки.
Село Стайлз-Сент-Мері простяглося десь за дві милі від станції, а маєток Стайлз-Корт розташувався за милю по інший її бік. Був спокійний теплий день на початку липня. Коли дивишся на рівнинні ессекські поля, такі зелені й спокійні під полуденним сонцем, важко повірити, що недалеко звідти наміченим шляхом іде війна. Я відчував, ніби потрапив в інший світ. Коли ми звернули до головних воріт, Джон мовив:
Боюся, Гастінґсе, для тебе тут буде надто тихо.
Любий друже, це саме те, що мені потрібно.
Так, тут досить мило, якщо ти хочеш байдикувати. Сам я двічі на тиждень муштрую добровольців, а також допомагаю на фермі. Моя дружина постійно «біля землі». Щоранку о пятій вона вже на ногах, доїть корів, і так аж до полудня. Загалом життя тут чудове, якби не той Альфред Інґлторп! Джон раптом пригальмував і глипнув на годинник. Може, встигнемо забрати Синтію. Ні, вона вже, мабуть, вийшла з лікарні.
Синтія? Це ж не твоя дружина, правда?
Ні, Синтіяпротеже моєї матері, дочка її шкільної подруги, яка одружилась із нечесним адвокатом. Він прогорів, і дівчинка залишилася сиротою й без копійки. Мама прийшла на допомогу, і Синтія живе з нами вже зо два роки. Вона працює в госпіталі Червоного Хреста в Тедмінстері, за сім миль звідси.
Він замовк, бо ми підїхали до чудового старого будинку. Дама в цупкій твідовій спідниці, що схилилася над трояндами, випрямилася, помітивши нас.
Привіт, Іві! Ось наш поранений герой! Містер Гастінґс, міс Говард.
Міс Говард щиро, аж до болю потисла мені руку. Мене вразили блакитні очі на засмаглому обличчі. То була приваблива жінка років сорока з глибоким голосом, майже чоловічим, коли його підвищувала. Досить приємна дебела постать із відповідними ногами в добротних черевиках. Її спосіб спілкування, як я невдовзі виявив, вирізнявся телеграфним стилем.