Айзек стиха привітався зі старим біля дверейДжошуа, якого перекроїли зовсім небагато, проте нещадно. Після невдалої спроби крадіжки зі зломом він відмовився свідчити проти своєї банди. Тоді магістр засудив його до вічного мовчанняу чоловіка відібрали рот, запечатавши його безшовним клаптем плоті. Щоб не жити, харчуючись рідким супом із пропущених через ніс трубочок, Джошуа вирізав собі новий рот, та від болю рука тремтіла, і вийшло щось кострубате, розірване, недороблене, суцільна трухлява рана.
Джошуа кивнув Айзеку та, обережно притримуючи пальцями рот, пожадливо заходився цмулити сидр.
Айзек попрямував у глиб кімнати. Барна стійка в одному з кутків була дуже низька, близько трьох футів від підлоги. За нею у ночвах брудної води брьохався власник закладу Сілхрістчек.
Сіл жив, працював і спав у своїй балії, похитуючись з одного її боку в інший на велетенських перетинчастих руках і жабячих ногах, і його з виду безкосте тіло хилиталося, немов спухле чоловіче яєчко. Він був древній, товстий і сварливий, навіть як на водяника. Це був старий мішок з тельбухами й кінцівками, тіло без шиї відразу переходило в голову, і зі складок жиру визирало набурмосене лице.
Двічі на місяць він вичерпував воду з балії і, попукуючи й задоволено зітхаючи, змушував завсідників генделика доливати свіжої. Водяники могли провести день на суші без будь-якої шкоди для себе, та Сілхрістчек таким не клопотався. З нього сочилася похмура лінь, чим він і любив займатися у своїй паскудній воді. Айзеку все ж здавалося, що Сіл корчив із себе поганця, аби ніхто не сікався. Йому, вочевидь, подобалося бути бридкішим від усіх.
У молоді роки Айзека вів сюди хлопячий захват у пошуках дна злиднів і мерзенності. Нині, вже старший, він для втіхи вчащав до більш пристойних закладів, повертаючись до Сілового куреня тільки тому, що той був недалеко від роботи, і, на диво, все частішеіз дослідницькою метою. Так Сіл почав постачати необхідні йому для експериментів зразки.
Смердюча вода кольору сечі вихлюпувалася через край балії, доки Сіл перевальцем наближався до Айзека.
Що пємо, Айзе?гаркнув він.
«Злодійський ель».
Айзек кинув декілька монет в Сілову долоню. Той повернувся до полиць і витяг плящину пива. Айзек сьорбнув дешеве пійло та сів на стілець, поморщившись, бо на сідало, очевидно, розлили якусь сумнівну рідину.
Сіл знову вмостився в балії. Не дивлячись на Айзека, почав для годиться дурну балачку про погоду, про пиво. Айзек говорив рівно стільки, аби підтримати розмову.
На шинквасі стояли декілька грубих фігурок з води, яка на його очах стікала в тріщини старої деревини. Дві фігурки швидко розпливалися, втрачаючи цілісність, і перетворилися на калюжки. Сіл ліниво зачерпнув у жмені води зі своєї балії і почав замішувати. Вода ліпилася, мов глина, набуваючи тої форми, якої їй надавав Сіл. Усередині клубочилися клаптики бруду й ляпки далеко не прозорої води з ночов. Сіл пучкою виділив на лиці фігурки ніс і приліпив маленькі, як сосисочки, ніжки та поставив крихітного гомункула перед Айзеком.
Таке тобі треба?запитав.
Айзек ковтнув рештки пива.
Твоє здоровя, Сіле. Дякую.
Він легенько дмухнув на фігурку, і та впала йому в жменю. Попри віяло з бризок, поверхня втримала форму. Іронічно скривившись, Сіл спостерігав, як Айзек притьмом гайнув з генделика, аби швидше донести фігурку до лабораторії.
Надворі здійнявся вітер. Айзек накрив свою здобич і хутко попрямував коротким провулком, що вів од пивнички «Вмируще дитя» до Веслярського Шляху і його робітні, яка водночас правила за житло. Він задом штовхнув зелені двері приміщення й так само назадгузь зайшов усередину. Колись на місці лабораторії була фабрика й склад, і по всій площі насипом і накидом лежали верстати, реторти, по кутках стояли грифельні дошки.
З обох боків кімнати почулося голосне «Привіт». Девід Серачін і Лубламай Дедскетттакі ж, як Айзек, учені-ренегати, з якими він ділив оренду й простір. Девід з Лубламаєм зайняли перший поверх, у кожного був свій куток з інструментом. Посередині між їхніми частинами кімнати з підлоги стирчала перебудована водяна помпа. Конструкт, теж їхній спільний, носився по кімнаті й голосно та безуспішно витирав пилюку. «Вони не викидають це дрантя із сентиментальності»,подумав Айзек.
Майстерня Айзека, кухня й ліжко розташовувалися на величезній платформі, яка ніби розділяла фабричне приміщення на два поверхи. Вона була приблизно двадцять футів завширшки й оперізувала по колу все приміщення, зіпершись на хисткі деревяні рейки, які дивом трималися з того часу, як Лубламай їх пришпанделив.
Двері важко грюкнули за Айзеком, аж задвигтіло довгасте дзеркало, що висіло поряд. «Як це воно ще не розгатилося,подумав він.Треба його забрати звідси». Звісно, думка як прийшла, так і пішла.
Коли Айзек, перескакуючи через три сходинки, піднімався вгору, Девід побачив, що він щось тримає в руках, і засміявся.
Ще один шедевр Сілхрістчека?крикнув він.
Айзек осміхнувся у відповідь.
І не кажіть, що я не колекціоную найкраще.
Айзек, який багато років тому знайшов цей склад, першим обрав собі робоче місце, і це було видно. Його ліжко, пічка і нічний горщик розташовувалися в одному кінці цієї підвісної платформи, а в іншому кінці з того ж боку виднілися обриси лабораторії. Полиці були заставлені скляними й глиняними контейнерами з химерними сумішами й небезпечними хемікатами. Стіни були вцятковані геліотипіями Айзека з друзями в різних позах десь у місті та в Грублісі. Задня частина складу прилягала до Умбрового Променаду: вікна виходили на Іржу й узбережжя Кістяного Міста, звідти відкривався казковий вид на Ребра й потяги до Келлтрі.
Айзек пронісся повз велетенські арочні вікна до блискучого мідного апарата. Це був тугий клубок з рурок і лінз, циферблатів і манометрів, понаштрикуваних, де тільки можна.
На кожній деталі машини красувався знак «ВЛАСНІСТЬ ФІЗИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ УНІВЕРСИТЕТУ НК. НЕ ЧІПАТИ».
Айзек перевірив невеличкий паровий котел всередині машини і з полегшенням побачив, що той ще повний. Він підкинув жменю вугілля й заклацнув дверцята на засув. Далі поставив Сілову статуетку під скляний ковпак і роздмухав під ним міх, аби випустити повітря та напустити замість нього газ через тоненьку шкіряну трубку.
Він розслабився. Тепер водоробка протримається трохи довше. Без водяника такі вироби, якщо їх не чіпати, проживуть десь годину і повільно розпадуться до природного стану. У разі будь-якого втручання вони розсіюються ще швидше, а під впливом благородного газуповільніше. Години зо дві на дослідження є.
Айзек зацікавився водоробками побіжно, під час своїх досліджень у царині теорії обєднаної енергії. Він питав себе, чи була та сила, що дозволяла водяникові міняти форму води, повязана із взаємодією часток, яка в певних умовах тримала матерію вкупі, а в іншихповністю руйнувала її. Так дослідження Айзека пішли по тій самій схемі, що й завжди: побіжний результат його роботи ставав самостійним дослідженням, а також серйозною, хоча майже напевно скороминущою одержимістю.
Айзек налаштував декілька мікроскопів і запалив гасову лампу, аби освітити виріб. Його все ще дратувало, що про це ремесло водяників майже нічого не відомо. Він укотре впевнився, наскільки глупа традиційна наука, наскільки «аналіз»це всього лише опис і часто препоганий, прикритий туманною маячнею. Улюбленим прикладом з цього жанру була Бенчамбурґова «Гідрофізиконометрія», вельми шанований підручник. Читаючи, він ледь не гикав від сміху і навіть акуратно переписав звідти уривок та прикріпив на стіну:
«Водяники за допомогою того, що називається їхнім водяним ремеслом, спроможні маніпулювати пластичністю й підтримувати поверхневий натяг води таким чином, що вона протягом нетривалого проміжку часу втримує ту форму, яку їй надав маніпулятор. Це досягається способом застосування водяником гідрокогезивного/акваморфічного енергетичного поля малої діахронічної екстенсії».
Інакше кажучи, Бенчамбурґ розумів, як водяники міняли форму води не краще від Айзека, чи вуличного волоцюги, чи самого Сілхрістчека.
Айзек натиснув на декілька важелів, зсунувши ряд пластинок предметного скла так, щоб пропустити сніп різнобарвних променів крізь фігурку, яка, він помітив, уже почала опливати по краях. Через лінзу потужного мікроскопа він побачив, як корчаться бездумні анімалкули. Внутрішня структура води ніяким чином не зміниласявона просто хотіла набути іншої форми.
Айзек зібрав те, що просочилося крізь щілину в штативі. Він збирався дослідити його пізніше, хоч і знав з минулих разів, що не знайде там нічого цікавого.
Він черкнув щось у нотатнику, який лежав під рукою. Наступні декілька хвилин Айзек проводив над водоробкою ряд експериментів, штрикаючи її шприцом, щоб набрати дещицю її субстанції, роблячи з неї геліотипні знімки з різних ракурсів, уводячи в неї крихітні повітряні бульбашки, які піднімалися й лускали на поверхні. Урешті він довів зібрану воду до кипіння, доки та не випарувалася.
В якийсь момент Щирозубка, Девідова борсучиха, придріботіла сходами й обнюхала йому пальці. Він погладив її задумливо, а коли та лизнула йому руку, крикнув Девіду, що його пестунка голодна. Дивно, але ніхто не відповів. Певно, Девід з Лубламаєм пішли на підвечірок, оскільки з моменту його приходу минуло декілька годин.
Потягуючись, Айзек пішов до своєї комори й кинув Щирозубці шмат сушеного мяса, який та радісно взялася гризти. Гудки кораблів за стінами поступово вертали його в зовнішній світ.
Унизу відчинили й причинили двері.
Айзек підтюпцем вибіг на сходи, очікуючи побачити колег.
Натомість посеред величезного пустого приміщення стояв незнайомець. Повітряні потоки припасувалися до прибульця, обхопивши його наче щупальцями та обкрутивши вихором пилу. Долівку встеляли цятки світла з відкритих вікон і тріщин у цегляній стіні, та жодна не впала прямо на незнайомця. Деревяна платформа рипнула, коли Айзек легенько перехилився, щоб роздивитися. Постать унизу підняла голову, відкинула каптур і, склавши руки на грудях, спокійно дивилася вгору.
Айзек кліпав очима в зачудуванні.
Це був ґаруда.
Він ледь не полетів сторчма зі сходів, намацуючи перила, не в змозі відвести погляд від такого неймовірного гостя. Нарешті Айзек спустився.
Ґаруда пильно дивився на нього. Забувши від здивування про манери, Айзек теж упявся очима в прибульця.
Величне створіння майже двометрово височіло на хижих кігтистих ногах, що визирали з-під брудного плаща. Потріпане рамя звисало майже до землі, прикриваючи вільними складками кожен дюйм тіла, весь його обрис, окрім голови. Це неймовірне, незбагненне пташине лице позирало на Айзека майже владно. Гострий дзьоб ґаруди нагадував щось середнє між дзьобом боривітра й сови. Вохристий відтінок лискучого піря мяко переходив у сірувато-брунатний і рябий. Глибокі чорні очікрапчастий обідок райдужки ледь виднівся в мороці зіницьвдивлялися в його власні. Очі так глибоко сиділи в орбітах, що здавалося, ніби ґаруда чи то насміхається, чи то постійно супиться.
А над ґарудиною головою упізнавано випиналися лінії закутаних в ряднину складених крил, велетенських кінцівок із піря, шкіри й кісток, що простягалися на добрі два фути від плечей та елегантно вигиналися назустріч одне одному. Айзек ніколи не бачив розмах крил ґаруди зблизька, однак читав про хмарки пилюки, які ті можуть підняти, і крислаті тіні, якими вони накривають здобич під собою.
«Що ж ти робиш тут, вдалині від дому?здивовано подумав Айзек.Глянь, яка забарвата ти з пустелі! Певно, милі й милі йшов сюди із Цимека. Що в біса тут робиш, розкішний ти сучий сину?»
Він ледь було не схилив голову в побожному трепеті перед неймовірним хижаком, та потім прокашлявся і мовив:
Чим можу вам допомогти?
Розділ четвертий
Лін, на свій смертельний жах, запізнювалась.
Ситуацію погіршувало те, що вона не була великою прихильницею Кістяного Міста. Її бентежила гібридна архітектура цього безглуздого кварталу: синтез індустріалізму та кричущої домашньої показухи дрібних багатіїв, облуплений бетон забутих портових територій і натягнуті шкіри наметового поселення. Ці різні форми ніби довільно перетікали одна в одну в цій низькій, пласкій зоні, повній міських кущів та пусток, де дикі квіти й товстостеблі рослини пробивалися крізь площини бетону та смоли.
Лін дали назву вулиці, але знаки довкола неї розсипалися на своїх жердинах й обвисли настільки, що показували неможливі напрямки, або їх приховувала іржа, або вони суперечили один одному. Вона зосередилась, аби їх прочитати, однак натомість поглянула на свою наспіх нашкрябану мапу.
Можна було орієнтуватися за Ребрами. Лін поглянула вгору і знайшла їх угорі, безкраї виступи, що розтинали небо. Видно було лише один бік клітки; знебарвлені й укриті пухирями вигини балансували, як кістяна хвиля, що ось-ось накриє будівлі на сході. Лін пішла в їхньому напрямку.
Довкола неї розгорталися вулиці, й вона опинилася перед ще однією наче закинутою ділянкою, однак значно більшою за інші. Вона схожа була не на площу, а на масивну недобудовану діру в місті. Будівлі по краях були повернуті не обличчями, а спинами й боками, ніби їм пообіцяли сусідів з елегантними фасадами, які так і не зявилися. Вулиці Кістяного Міста нервово й непомітно переходили в кущисті зарості з маленькими експериментальними межами з цегли, що швидко сходили нанівець.
Де-не-де брудна трава була поцяткована імпровізованими ятками, довільно розставленими складаними столами, на яких розклали дешеві тістечка чи старі роздруківки, чи мотлох з чийогось горища. Вуличні жонглери без натхнення підкидали предмети. Біля яток було кілька не надто зацікавлених відвідувачів, а на розкиданих каменюках сиділи представники різних расчитали, їли, шкрябали суху грязюку і споглядали кістки над ними.
Ребра здіймалися над землею на краях пустиря.
Гігантські уламки пожовклої кістки, товщої за найстаріші дерева, вибухали із землі, розкидались на різні боки, здіймаючись у вигнутому підйомі, аж поки на висоті понад півтори сотні метрів, навислі над дахами навколишніх будинків, вони не закручувались назустріч одне одному. Далі вони знову тягнулися вгору, так що їхні кінчики майже торкались, утворюючи кістяну пастку розміром, що годився б для бога.
Колись були плани заповнити площу, збудувати офіси й будинки у порожнині древньої грудної клітини, але вони так ні до чого й не привели.
Інструменти, що використовували на будівництві, легко ламались і губилися. Цемент не застигав. Щось зловісне у напіврозкопаних кістках не давало безоглядно тривожити могилу.