Лін стала перед рядами й помахала рукою. На щастя, перший же водій у ряду спрямував свого з виду непокірного птаха вперед на її сигнал.
Куди?чоловік нагнувся, щоб прочитати детальні інструкції, які вона нашкрябала в блокноті.Добро,сказав він і подав знак головою, щоб вона сідала.
Таксі було двомісним і з відкритим передом, тож Лін могла спостерігати за своїм шляхом по південній частині міста. Величезний нелетючий птах біг вистрибом, але колеса згладжували рух. Вона розслабилась і перечитала вказівки, що дала водію.
Айзеку би це не сподобалось. Анітрохи.
Лін справді потрібні були барвоягоди, і за ними вона їхала в Кінкен. Це була щира правда. А в одного з її друзів, Корнфеда Дайгата, справді була виставка на Вискливій Горі.
Але вона її не побачить.
Вона вже поговорила з Корнфедом і попросила підтвердити, що вона там була, якщо Айзек запитає (вона не уявляла, щоб він дійсно це зробив, але краще убезпечити себе). Корнфеда таке страшенно втішило: він відкинув своє біле волосся з обличчя і палко попрохав проклясти його на віки вічні, якщо він хоч слово мовить. Вочевидь, він подумав, що вона зраджує Айзека, і вважав за привілей можливість взяти участь у цьому новому повороті в її вже й так скандальному сексуальному житті.
Лін не могла прийти на його шоу. У неї були інші справи. Таксі прямувало до річки. Вона похитнулась, коли деревяні колеса наїхали на чималі камені бруківки. Вони повернули на вулицю Шадрах. Тепер ринок опинився на південь від них: вони були вище за місце, де закінчувалось розмаїття овочів та молюсків і перестиглих фруктів.
Над приземкуватими будинками набряком звисала вартова вежа Летокраю. Широкий, брудний, розпухлий стовп, який попри свої тридцять пять поверхів виглядав незбагненно присадкуватим і мізерним. Вузькі вікна розтинали його боки, наче розриви від стріл, а їхнє темне матове скло поглинало відображення. Укрита плямами бетонна шкіра вежі лущилась. На три милі на північ Лін мимохідь помітила ще вищу конструкцію: вартовий центр, Штир, пронизував землю, як бетонний шип у серці міста.
Лін витягнула шию. Над верхівкою вежі Летокраю безсоромно плив напівздутий дирижабль. Він колихавсь і перевалювався та розбухав, неначе вмираюча риба. Вона відчувала, як гуде його мотор попри всі шари повітря між ними, поки дирижабль з усіх сил намагався розчинитися в попелястих хмарах.
Звідкись долинав інший приглушений шум, дзижчання в дисонансі з гудінням дирижабля. Десь неподалік завібрувала підтримувальна стійка, і капсула варти на запаморочливій швидкості полетіла на північ, до вежі.
Вона неслася на величезній висоті по натягнутій з обох боків вежі підвісній дорозі, що простягалася на північ і південь, просилена крізь верхівку вежі, мов дріт крізь якусь гігантську голку. Капсула різко зупинилася, загальмувавши об опору. З неї вийшло кілька постатей, але таксі поїхало далі, перш ніж Лін змогла роздивитись іще щось.
Поки птера-птах галопом біг до Теплиці в Річкокірці, Лін уже вдруге за день розкошувала від смаку живиці кактоїдів у повітрі. Вигнані з того скитницького притулку (звивисті, плутані шибки його крутого склепіння височіли на сході, у серці кварталу), зневажені старшими, невеличкі групи молодих кактів спирались на зашторені будівлі й дешеві афіші. Вони гралися ножами. Їхні шипи були підстрижені у випадковій послідовності, ніжно-зелена шкіра понівечена дивним шрамуванням.
Вони байдуже поглядали на таксі.
Вулиця Шадрах раптово знижувалась. Таксі балансувало на високій точці, від якої вулиці різко спадали донизу. Лін та її водієві було чітко видно сірі, поцятковані снігом зубці гір, що пишно здіймалися на захід від міста.
Перед таксі текла річка Смола.
З темних вікон, вмонтованих у її цегляні береги, подекуди нижче за відмітку високого рівня води, ледь долинали крики та гудіння виробництва. Вязниці й катівні, й цехи, і їхні спотворені гібридифабрики покарання, де засуджені ставали Поробленими. Судна кашляли й блювали, ідучи по чорній воді.
В полі зору опинилися шпилі мосту Набоб. За нимитам, де шиферні дахи горбились, як плечі в холод, гнилі стіни ледь трималися купи підпірками й органічним цементом, і відчувався неповторний сморід, виднівся розвалений Кінкен.
Над річкою, у Старому Місті, вулиці були вужчими й темнішими. Птера-птах нервово крокував повз будівлі, слизькі від затверділого желе, що виробляли хатні жуки. Хепрі вилазили з вікон і дверей перероблених будинків. Тут їх була більшість, це було їхнє місце. Вулиці були переповнені їхніми жіночими тілами, комашиними головами. Вони купчились у печеристих дверних отворах і їли фрукти.
Навіть водій таксі відчував на смак їхні розмови: повітря було їдким від хемічної комунікації.
Щось органічне роздушилося й луснуло під колесами. «Мабуть, самець,подумала Лін, здригаючись, уявляючи одного з тих незліченних безмозких боягузів, що ними кишіли діри й розломи по всьому Кінкені.Туди йому й дорога».
Наляканий птера-птах опирався, не бажаючи проходити під низькою цегляною аркою, з якої крапали сталактити слизу жуків. Лін постукала по плечу водія, який саме боровся з віжками. Вона швидко нашкрябала новий напис і підняла блокнот.
«Птах не в захваті. Чекайте тут, я повернуся за 5 хвилин».
Він вдячно кивнув і простягнув руку, щоб допомогти їй спуститися.
Лін пішла, поки він намагався заспокоїти роздратовану тварину. Вона завернула за ріг на центральну площу Кінкена. Бліді соки, що стікали з дахів, не приховували вуличних вказівників на краях площі, однак назву, що на них значилась,площа Альделіонне використовував би ніхто з мешканців Кінкена. Навіть ті нечисленні люди та інші нехепрійські раси, що там жили, використовували новішу хепрійську назву, перекладаючи її із сичання та хлористої відрижки мови-оригіналу: Плаза Статуй.
Вона була велика й відкрита, оточена кільцем покривлених кількасотрічних будівель. Напіврозвалена архітектура шалено контрастувала з великою сірою масою іншої вартової вежі, що височіла на півночі. Дахи схилялися неймовірно круто й низько. Вікна були брудними, з візерунками темних розводів. Вона відчувала тихе заспокійливе гудіння хепрі-медсестер на операціях. Над натовпом пролинув солодкий димок: переважно хепрі, хоча де-не-де й інші раси, розглядали статуї. Вони заповнили площу: пятиметрові фігури тварин, рослин і чудовиські реальних, і таких, що їх ніколи не існуваловиготовлені з яскраво розфарбованої слини хепрі.
Вони були втіленням нескінченних годин комунальної праці. Групи жінок хепрі цілими днями стояли спина до спини, жували пасту й барвоягоди, метаболізуючи їх, а тоді відкривали залозу в задній частині своєї голови-жука й виштовхували густу (і помилково названу) слину хепрі, яка за годину застигала в повітрі, утворюючи гладеньку, крихку, перламутрову розкіш.
Для Лін статуї уособлювали відданість та спільність, а щеутопічні фантазії, що зверталися до абсурдної героїчної грандіозності. Тому вона жила й випльовувала своє мистецтво на самоті.
Лін пройшла повз магазини овочів і фруктів, повз рукописні знаки з великих нерівних літер, що обіцяли личинок напрокат, центри обміну мистецтвом, де можна було знайти все необхідне спорядження для мисткині хепрі.
Інші хепрі поглядали на Лін. У неї була довга яскрава спідниця, за модою Салакуських Полів, а не традиційні роздуті шаровари цих мешканок гетто. Лін була мічена. Вона була чужою. Покинула сестер. Забула вулик і групу.
«Ще б пак»,подумала Лін, з викликом змахнувши довгою зеленою спідницею.
Власниця слинної крамниці її знала, і вони ввічливо, для годиться, торкнулись антенками.
Лін поглянула на полички. Усередині крамниця була вкрита цементом з личинок, розмазаним по стінах і притуплених кутах акуратніше, ніж було заведено. Слинні товари, розташовані на полицях, що стирчали з органічної грязюки, як кістки, підсвічувались гасовими лампами. На вікні були по-мистецьки розтушовані соки різних барвоягід, тож денне світло всередину не проникало.
Лін заговорила, клацаючи й махаючи ніжками, виділяючи крихітні хмаринки запаху. Вона висловила бажання придбати багроягоди, блакитно-ягоди, чорноягоди, опалоягоди й фіалоягоди. Вона додала цівку захоплення високою якістю товарів у крамниці.
Лін забрала товари й поспіхом пішла.
Її нудило від атмосфери благочестивої громади в Кінкені.
Водій чекав на неї. Вона скочила позаду нього, показала на північний схід і звеліла їхати геть.
«Вулик Червоне крило, група Котячий череп,запаморочливо подумала вона.Я все памятаю, лицемірні ви сучки! Балачок і балачок про громаду та великий вулик хепрі, поки сестри у Гирлі перебиваються з картоплини на картоплину. У вас нічого немає, ви оточені людьми, які знущаються, називаючи вас жуками, купують ваші витвори за безцінь, а їжу вам продають утридорога, але через те, що хтось інший має ще менше, ви величаєте себе захисницями традицій хепрі. З мене досить. Я вдягаюсь так, як хочу. Моє мистецтвомоє».
І стало легше дихати, коли вулиці навколо неї вже не були вкриті жучиним цементом, а єдині хепрі у натовпі були такими ж вигнанками, як і вона.
Вона сказала таксі проїхати під цегляними арками станції Слинний Базар саме тоді, коли над головою прогуркотів поїзд, ревучи паровим приводом, мов величезна капризна дитина. Він вирушав у серце Старого Міста. Лін забобонно направила таксі в бік мосту Варгіст. Це було не найближче місце, де можна було перетнути річку Іржу, сестру Смоли, але найближчим місцем була б Борсукова Драговина, трикутний шмат Старого Міста, втиснутий між двома річками аж до місця, де вони зустрічались і перетворювалися на Велику Смолу, і де в Айзека, як і в багатьох інших, була лабораторія.
Не було жодної можливості, що він побачить її у тому лабіринті сумнівних експериментів, де через суть досліджень навіть архітектурі не можна було довіряти. Але щоб навіть на мить не думати про це, вона спрямувала таксі до станції Ґідд, де Права гілка простягалась на схід на підвішених коліях, що все вище й вище піднімалися, віддаляючись од центру міста.
«Їдьте за поїздами!»написала вона, і водій поїхавкрізь широкі вулиці Західного Ґідда, над древнім величним мостом Баргіст, через Іржудуже чисту і холодну річку, що стікала з Вершин Бежек. Вона зупинила таксі й заплатила, лишивши щедрі чайові. Вона хотіла пройти останню милю сама, щоб її не можна було відстежити.
Вона поспішила, щоб встигнути на зустріч у затінку Ребер, кігтів Кістяного Міста, у Злодійському кварталі. За нею на якусь мить небо було переповнене: на відстані гудів аеростат; навколо нього хаотично хиталися крихітні цятки, крилаті постаті грайливо пурхали біля дирижабля, наче дельфіни навколо кита, а перед ними всіма був інший поїзд, що, однак, прямував до центру Нового Кробузона, вузла архітектурної тканини, де застигали волокна міста, де канатні дороги варти розходилися від Штиря, як павутина, і де пять залізничних ліній міста сходились у величній строкатій фортеці з темної цегли й очищеного бетону, і деревини, і сталі, і каменюграндіозній споруді, що позіхала у ницому серці містаВокзалі на вулиці Відчаю.
Розділ третій
Навпроти Айзека у вагоні сиділо дитя з батьком, потріпаним добродієм у капелюсі й заяложеному піджакові. Щоразу, як дівчинка дивилася на Айзека, той корчив їй смішні міни.
Батько шепотів їй щось і розважав фокусами. Він дав їй у руки камінця і раптом плюнув на нього. Той перетворився на жабу. Побачивши слизьку почвару, дівчинка захоплено вискнула й соромязливо глипнула на Айзека. Підводячись з місця, він з усіх сил удавав зачудування, вибалушивши у подиві очі й широко відкривши рот. Дівчинка не зводила з нього погляду, поки він відчиняв двері потяга й виходив на станцію Підступна. Періодично ухиляючись від транспорту, він попрямував вуличками до Борсукової Драговини.
У плутанині тісних вуличок Наукового кварталу, найстарішої частини стародавнього міста, майже не було кебів чи тварин. Зустрічалися пішоходи усіх рас; стояли пекарні, пральні, майстернінадавались усі можливі послуги, необхідні в місті. Були також пивнички й крамниці та навіть приземкувата вартова вежа у кінці Борсукової Драговини, де зливаються річки Іржа й Смола. Плакати на благеньких стінах рекламували салони, застерігали про кінець світу, вимагали вірності політичним партіямвсе як і будь-де в місті. Однак, попри позірну нормальність, у цих місцях відчувалась якась напруга, обтяжливе чекання чогось.
Борсукифамільяри за традицією, які вважалися стійкими до небезпечних проявів таємних наук,гасали всюди зі списками в зубах; їхні грушоподібні тільця зникали у спеціальних дверних отворах магазинів. Над скляними вітринами крамниць розташовувалися мансарди. Старі складські приміщення на набережній перебудували. У храмах дрібним божкам збереглися давно закинуті винні погреби. Тут, як і в інших архітектурних закапелках, мешканці Борсукової Драговини займалися своїм ремеслом. Були серед них фізики, химеристи, біофілософи й тератологи, хеміки, некрохеміки, математики, карцисти й металурги, і водяники-шамани, і такі, як Айзек, чиї дослідження не вписувалися в жодну з незліченних теоретичних категорій.
Над дахами плавали якісь чудні випари. Дві річки неспішно зливалися в один потік, над яким піднімалася пара, оскільки невідомі хемікати змішувалися течією в потужні сполуки. Помиї невдалих експериментів із фабрик, лабораторій та лігв алхеміків сполучалися самі собою в мішанку химерних еліксирів. Вода в Борсуковій Драговині мала чудернацькі властивості. Подейкували, що колись-то вуличні хлопчаки, які шукали в річковому баговинні металобрухт, ступили в якусь безколірну калюжу й заговорили давно мертвими мовами чи виловили у волоссі сарану, або ж потихеньку почали прозоріти, аж доки не зникли.
Айзек пішов тихим берегом ріки по розбитій бруківці й чіпких бурянах Умбрового Променаду. По той бік Іржі над дахами Кістяного Міста немов гігантські бивні височіли Ребра. Бистра вода річки плинула на південь. За півмилі виднівся острів Страк. Древні брили й башти Парламенту виростали із самого краю острова. Не було якогось плавного переходу між міськими заростями й грубими лініями обсидіану, що стриміли з води, мов замерзлий фонтан.
Хмари повільно розсіювалися, відкриваючи вицвіле небо. Айзек вже бачив червону покрівлю своєї робітні, що значно вивищувалася над сусідніми будинками; попереду виднівся обліплений бурянами двір генделика «Вмируще дитя», куди він любив заходити. Старезні надвірні столики вкривав різнофарбний шар плісняви. Наскільки Айзек памятав, за ними жодного разу не сиділи.
Він зайшов усередину. Здавалося, ніби світло покинуло спроби пробитися крізь товсті зальопані шибки, і тому тут завжди панував присмерк. Стіни, крім бруду, нічого не прикрашало. У пивничці залишилися хіба найзатятіші пияки, обійнявшись із пляшкою. Декілька були наркоманами, іншіПороблені, декотріі те й інше. «Вмируще дитя» приймало всіх. Групка сухоребрих молодиків лежала пластом поперек столу, синхронно посмикуючись від дози шазби, сон-трути чи самочаю. Якась жінка стискала склянку в металевій кігтистій лапі, з якої час від часу попахкувала пара і скрапувало на підлогу мастило. Чоловік у кутку потихеньку нарізався пивом, облизуючи лисячу мордочку, трансплантовану йому замість обличчя.