Я тебе прошу, нічого не чіпай! Та поклади ж ти на місце! та Гелен його не чула, з усіх сил намагаючись знайти застосування цій дивній та симпатичній знахідці. Начепивши на голову, як корону, трошки більше хвилини з радісними криками кружляли між колишніми учителями, лікарями, хабарниками, зрадниками, алкоголіками, поетами. Якби вона відображалась у дзеркалі, то побачила б, як чарівно розвивалися її білосніжне кучеряве волосся, до стегон. На жаль, дракони не можуть бачити себе і ця висока, струнка блакитноока красуня, предки якої були неаполітанцями не виняток. Як і усім драконам вік її людського втілення визначити було не можливо, очевидним було одневоно було ідеальним.
Знайшовши не підходящим таку роль рожевого предмета, імя якому вона не знала, Гелен почала вертіти його на пальці і вже збиралась викинути геть, як пончик розпався, усипавши своїми останками чоловіка, якому було вже байдуже.
Якби ми було вдома я б тебе спалив!
Але ж ми не вдома! весело заперечила Гелен.
Ми на роботі, тому займайся справою!
Ти злий
А ти дурна!
Ось вона. Я знайшла її.
Так, це вона, я відчуваю розряд на кінчиках пальців, верхні кінцівки Клана засяяли неземним золотавим світлом, наче хтось зловив блискавку і змусив її витанцьовувати навколо долоні.
Забирай. Чому стала, наче тебе до скелі прикували, чому б я, до речі, був від душі радий?
У тебе немає душі. І чому я маю це робити?!
Бо ти жінка, якщо можна так сказати, єхидно промовив Клан, я не бажаю бачити нашу Королеву голою.
Ти правий Гаразд.
Гелен скинула простирадло з мертвого тіла Уляни, ставши навколішки, прошепотіла щось на латині і наділа покійниці на палець срібний перстень.
Накреслила тим, що й у Клана, світлом на кінчиках пальців зірку на лівій груді та різко встромила в її центр руку. Покопавшись декілька секунд у холодному вогкому середовищі, близь якого мала б ховатися душа, нарешті висмикнула руку і серце Уляни разом з нею.
Врятуйте наш світ, молю, поцілувавши у лоб, мовила Гелен, Клан, досить роздивлятися земних дівчат, навіть у нашої Королеви усередині повно силікону, що тут говорити про інших.
Якби мігтак би і залишився людиною
Ти не людина, Клане
Знаю
І хоча рана на грудях миттю загоїлась, Клан непокоївся:
Гадаєш не помітять?
Хіба ці люди коли-небудь помічають щось, окрім себе?
ГЛАВА 4
Це надвечіря видалося нетипово живим та румяним: сонце, звісно, і досі залишалося для цього міста надмірною розкішшю, але небо сьогодні було по-юному рожевим, а повітря пахло по-весняному квітково. І хоча дане не можна віднести до пейзажу, який опанував душу Терези, все одно усмішка сковзнула по її обличчю, як тільки легкий вітерець торкався щік.
Вийшовши з сірої багатоповерхівки, яку вона відверто ненавиділа, через скупість та посередність тої, дівчина попрямувала до подруги. По дорозі клянучі бездарність архітектурного оформлення її кварталу, який був характерний усьому місту.
«Невже, ті, хто проектували ці будинки уявляли та допускали можливість людського життя у них? У цих холодних сірих однакових усюди стінах Напевне, що ні! Вони унеможливлюють всілякий розвиток творчої особистості, заганяють її в убивчі рамки, не дозволяють виходити за межі уніфікованих норм. Лише шаленці могли планувати та мріяти про ідеальне суспільство рівних та однакових Особистість від природи не може бути схожою на іншу, не може, н е м о ж е! Суспільство, яке відмовляється від творчо активних особистостей перетворюється на болото, покривається трясовиною рутини. Щоб убити вірус пасивності та смиренності потрібні покоління. І сучасність це доводить. Будинки Сірі будинки Якщо я на тому світі зустріну їхніх творців, я вбю їх ще раз. Здається хтось став занадто агресивним і цей хтось я Але ж ці будинки жахливі, непродуктивні, це будинкипривиди!»
Добрівши до маленького будиночку з червоною черепицею на околиці вона постукала у двері.
Як чудово, що ти прийшла, ми з мамою приготували смачнючі кекси!
Я не на довго не дослухавши подругу Олеся потягла її до себе в кімнату на горищі.
Ти вся схудла, але я тебе зараз буду відгодовувати, і мені все одно, що ти думаєш з цього приводу!
Знаєш чому я до тебе прийшла?
Уу? запитально глянула Олеся дожовуючи.
Навіть не тому, що ти завжди мене годуєш, а тому, що ти змушуєш мені посміхнутися
Щось ти сьогодні надто сентиментальнаале мені все одно приємно. Як ти?
Сама знаєш. Після смерті бабусі, наче Всесвіт перевернувся. Думаю про неї, згадую, як в дитинстві гостила на її дачі біля моряА як вона любила море Скільки історії знала про нього
Так, вона була чудовим другом. І вона б тебе точно не похвалила за те, що ти так себе мучиш!
В останню нашу зустріч, бабуся була дуже стривожена, говорила, що має віддати мені якийсь камінь якнайскоріше, що це вкрай важливо Вона ніби передчувала, що піде. Розповідала якісь дивні не повязані між собою історії, наче хотіла донести щось, що не могла сказати прямо
Слухай, а ти була в її кімнаті після смерті?
Ні, мама якось поспіхом продала її будинок. Не маю жодного уявлення хто там нині живе. Я хотіла забрати деякі її речі на згадку, особливо її товстелезний старий фотоальбом, але мама чомусь була категорично проти. Все робила поспіхом
Дивно
Ти не думала сама сходити до нових жильців, пояснити їм все, попросити забрати речі?
Думала, але
Що але? Ми зараз же йдемо туди!
Ти збожеволіла? І що ми скажемо: «Добрий день, можна попорпатись у вашому підвалі?»?
Саме так! Але я не зрозуміла, навіщо нам порпатись в підвалі?
Вона там зберігала усі ціні їй речі: фотоальбом, дивні маски і різні статуетки з подорожей.
Вирішено: зараз же йдемо, поки я не передумала.
Вечір збирався полонити день, на вулицях, як завжди у цю пору було пусто, ставало прохолодно.
Поспішаймо, Терезо, я маю до вечора бути вдома.
Не я це все вигадала.
Але ж ти хочеш цього, з виглядом людини, яка доносить до немовляти очевидне мовила Олеся.
Дівчата підійшли до потрібного будинку. Навколо нього ріс невеличкий сад. Вітер на подвірї хилитав гойдалку. Червоні гноми мали б з цікавістю виглядати з трави, але трави не було, і їм залишалося розгублено чекати літа.
Ці дерева посадила вона з сумом підмітила Тереза. Олеся розуміючи, обійняла подругу.
Гаразд, досить скиглити, рішуче мовила Тереза, я гадаю найбезпечніше буде влізти у заднє вікно, тоді ми відразу зможемо потрапити до підвалу.
Я так і знала, що заходити через двері це не для тебе.
Мені зараз буде важко пояснювати все господарям, до речі глянь: он вони.
Чоловік і жінка середніх років з респектабельним виглядом під ручку не спішно вийшли на двір і направилися на сусідню вулицю.
Красива пара, зауважила Олеся.
Так, але їм не личить цей дім, сум вкотре стиснув легені Терези.
Вони одні тут живуть?
Не знаю
Тоді, щоб не ризикувати, ввійдемо через вікно, щастя, що воно знаходиться так низько.
Ну це так А ти думаєш дякувати чому, я у тринадцять років вночі зустрічалася з місцевим хлопцем, аби погуляти під місяцем?
Ого, та ти у нас смілива! дзвінкий сміх наповнив надвечірню тишу.
Тихіше, а то ще почують.
Ти права, ну що, лізьмо?
Лізьмо!
Терезі не вперше доводилось заходити до будинку нестандартним способом, тому вона без проблем відкрила вікно та миттю шмигнула всередину. Олеся ждитя міської цивілізаціїподібне донині не практикувала, тому одна її половина була вимушена сіпатися ззовні, у той час як інша безперешкодно досягла цілі.
Ти схожа на червячка, що потрапив у халепу.
Не смійсякраще допоможи.
Нарешті обидві потрапили у будинок.
Здається пусто, мовила Олеся.
От і добре, але все одно не слід шуміти.
Ти ж знаєш, де тут підвал?
А як ти гадаєш? усміхнулась Тереза, ось і сходи.
Ого, ти серйозно? Такі довгі і такі темні, якби я була режисером фільму жахів, то найкривавішу зі сцен я б знімала саме тут.