Вухатих кого?
Я так церковних сов називаю. Совсипух. Здається мені, що вони близнюки. Тіб і Гіп я їх називаю.
Мері глянула на Тіба. Він скінчив вмиватись і сидів зовсім нерухомо, спостерігаючи за нею. Його очі здавалися ще зеленішими.
Сподіваюся, він залишиться тут, сказала вона. Ти ж залишишся зі мною, Тібе? Вони ж не пасторські, але ж, Зеведею? Може, мені піти і попросити
Коти не бувають чиїсь, зауважив Зеведей. Вони ходять туди, куди хочуть. Гіп надає перевагу теплій пасторській кухні, а цей чорненькийвін часто тепер полює тут в саду. Може, він і залишиться, якщо в нього з'явилась компанія.
А як же Конфуцій? Міс Маржібенкс стверджує, що він не любить котів.
Зеведей пронизливо засміявся, немов з його легенів вирвався свист, схожий на вітер в далекому лісі.
Все, що собака може, це подивитися на кота. А кіт Тіб, як на мене, може дивитись на короля.
Ну, якщо він залишиться, ми з ним можемо завтра піти і пошукати Гіпа, вирішила Мері.
Теж буде заняттядобре було б так і зробити. Мені здається, він відмінно вміє знаходити різні речі. А назву квітки ви мені скажете?
Зеведей колупався палицею в відрі. Далі промовив з іронією:
Вперше пішла до лісу і відразу ж знайшла. Пам'ятаю, тато розповідав мені, як люди вирушали за нею якнайдалі в ліс навколо Червоної Садиби; в прадавні часи це було, коли аптекарі, лікарі та їм подібні ще не дізналися все про кожен кущик, тоді сільський люд сам готував собі ліки. Він кивнув на стебло з квітами. Ага, ось і вона, дуже рідкісна, хоч шукали її всюди. Казали, є тільки одне місце, де вона росте, і цвіте вона тільки раз на сім років.
Мері здивовано втупилася на нього.
Тільки раз на сім років?
Ага. Але ж і рідкісний він.
А для чого для чого люди використовували його? запитала Мері.
Старий Зеведей похитав головою і знову зайнявся відром.
Сила і владаале які, сказати не можу. Ходили чутки, що в ньому є магія.
Магія?
Це все казки, сільські казки, мовив Зеведей. А квітка, вона ж є в книгах, схожа така, з довжелезним ім'ям, за розміром твоєї руки, і все по-іноземному. Але через те, що вона цвіте раз на сім років, та ще й тоді, коли всі інші квіти вже повмирали, неосвічений люд назвав її чарівною. Говорили, що в давнину відьми шукали її у відрогах Чорних Гір, в тих місцях, де раніше жили люди, а тепер немає нічого, крім ставків, повних води.
Ці слова звучали дивно в такій чистій і звичайній коморі, наповненій яскравими пачками прального порошку і купами алюмінієвих каструльок на полицях, освітленій блідими променями сонця, що спадали на вимиту підлогу.
Мері дивилася на квіти, що висіли гроном на міцному стеблі, від легкого подиху повітря лілові голівки гойдалися, а золоті язички ворушились в срібних чашечках.
Чарівна квітка вона ніжно доторкнулась до ріжок вказівним пальцем. Ну ось, Зеведей, золото сходить Так як же вона називається?
Я ж тобі сказав, відповідав старий, книжкової назви я не знаю, та й люди вже не шукають цю квітку, як раніше, але коли я був ще хлопчаком, у неї було безліч іменязичок дракона, відьмині дзвіночки, відьмина мітла, Тибів корінь
Тибів корінь! закричала Мері. Ось він, кіт! Тіб! Він знайшов його для мене!
Схоже, що він відьомський кіт, погодився Зеведей. У нього і вигляд такого. Тому я і назвав його Тібом. Може, його ім'я просто Черниш, Вуглик або Гуталін.
Він схожий на Тіба, твердо заявила Мері. Я впевнена, що вінчарівний кіт. Він же знайшов для мене чарівну квіткутібів корінь.
Є ще одне ім'я для нього, сказав Зеведей. Я називаю його летить-вночі.
Чому?
Але замість того, щоб відповісти на її запитання, старий почав місити вариво з такою силою, що вона запитала:
А що у відрі, Зеведею?
Висівки для курей, відрізав він. Паскудні Крикухи. Гидкі, кволі, підлі Крикухи, ці кури. Ненавиджу курей.
І, підхопивши відро, вийшов з комори.
Мері глянула йому вслід, потім повернулась до Тіба. Але комора була порожня, і коли вона вибігла чорним ходом на подвір'я, там теж було порожньо.
Маленький чорний кіт зник.
Пізно ввечері, коли Мері вже лежала в ліжку, і давно спала, сталася дивна річ.
Вона раптово прокинулася, тепла зі сну, ліниво перевернулась на інший бік, і опинившись обличчям до вікна, щось почула.
Далеко, над деревами лунав свист, ніби завивання вітру.
«От смішно, подумала вона. Тільки цене просто вітер. Видно, гроза насувається. Шкода, коли я завтра піду з Тібом»
Шум пролунав знову, голосніше, ближче.
Пронизливий рев вітру, свист, плющ зметнувся уздовж стіни будинку, неначе його потягли велетенські пальці, забряжчали шибки у вікні.
Мері заціпеніла і ніби примерзла до ліжка.
Глухий удар і здавлений крикздавалося, той, хто кричав прикусив собі язика.
Тиша.
Коли Мері, вся вкрита гусячою шкірою, поволі сіла в ліжку, втупившись у темряву, пролунав слабкий скрегіт.
Завмерши від страху, вона сиділа нерухомо, потім повільно простягла руку до нічного столика, щоб запалити світло.
Вона намацала вимикач, глибоко зітхнула і натисла на нього. Чорне небо за вікном стало ще чорніше. Але щось таке ж чорне, немов нічне небо, рухалося по карнизу. Щось стукало і скребло у вікно. Блиснули два ока
Мері видихнула з величезним полегшенням, вистрибнула з ліжка і кинулася до вікна.
Тібе! Тібе! О, Тібе, як же ти мене налякав!
Вона відкрила стулку вікна, і маленький чорний кіт стрибнув до кімнати. Не звертаючи уваги на Мері, він прокрався на середину килима і зупинивсяхвіст тремтить, шерсть дибки, очі як фари. Мері схилилася над ним.
Тібе, що трапилося? Що сталося?
Тіб не звертав на неї уваги. Шерсть його ще стирчала в усі боки, як на камінній щітці, зелені очі не відривалися від вікна. Мері вимкнула світло, підійшла знову до вікна і стала вдивлятись у темний сад.
Дерева здавалися тьмяними тінями, що скупчились навколо галявини. У просвітах низьких хмар над ними ледве-ледве виднілися розсипи сріблястою зоряного пилу. Повітря було нерухомим. З третього поверху в темряві галявини не було помітно ніякого руху.
Ні звуку, тільки свист вітру.
А шум удару, а крик? Мері зачинила вікно, і підхопивши на руки Тіба, почала погладжувати його здиблену шерсть. Може бути, котяча бійка. Вони завжди жахливо кричать, коли б'ються. Може, Гіп повернувся, і вони посварилися. Навіть близнюки іноді сваряться. Ну, наприклад, Дженні і Джеремі.
Ми знайдемо його завтра, і тоді ви помиритесь, сказала вона до Тіба.
Вона знову залізла в ліжко. Тіб раптово замурчав і згорнувся поруч з нею теплим і м'яким калачиком.
І коли вони обоє вже майже заснули, Мері дещо спало на думку.
Тібе, прошепотіла вона в темряві до його оксамитового вушка. Як це ти опинився на віконному карнизі третього поверху?
Тіб, сховавши муркотливого носа в чорних пухнастих лапках, не відповів.
Розділ IIIРанок туманний, ранок сирий
Ранок знову був похмурим. Хмари, які протягом ночі так гарно минали зірки, знову зімкнулися, все завмерло, і далії похилили свої важкі червоні голівки.
Мері бачила їх з вікна їдальні, багряні, на тлі кипарисової огорожі. Тіб, який спустився разом з нею донизу, не цікавився даліями. Він зажадаві отримав мисочку молока. Мері залишалося сподіватися, що він закінчить його хлебтати раніше, ніж міс Марджібенкс спуститься до сніданку. Бабуся Шарлота, яка не хвилювалася з жодного приводу, як завжди снідала в спальні.
Прошу, Тібе, поквапся, прошепотіла Мері.
Але Тіб насолоджувався сніданком і не збирався поспішати заради когось. Маленький рожевий язичок захоплював молоко найвишуканішими крихітними порціями, які тільки можна було собі уявити, постійно з різних боків мисочки. Принаймні чверть кожної порціїз тривогою зазначила Меріпроливалася при цьому на підлогу.
У дверях пролунав бадьорий голос міс Марджібенкс.
Доброго ранку, люба. Ти вже поснідала?
Мері схопилася і повернулася до неї. Тіб не звертав ніякої уваги, тільки пролив ще трохи молока на підлогу.
Доброго ранку міс Маршбенкс. Ще ні.
Марджібенкс, сказала леді рішуче. Ну, давай посидимо разом.