Ненсі! А ну, неси-но сюди ці простирадла!
Іду, мамо! відгукнулася Ненсі, і, ще раз посміхнувшись до Мері, зникла за дверима пральні.
Якби Мері навмисне вирішила пошукати садівника Зеведея, вона б нізащо не помітила його, тому що, як і всі хороші садівники, він здавався просто частиною пейзажу. У поношеній куртці і безформному старому капелюсі, в штанах, перев'язаних попід колінами мотузкою, він був схожий на дивну глиняну постать, забуту в сушарці. Під крисами страшенно старого капелюха виднілися вилиці кольору червоної глини, старі худі руки були всі в шишках, і на них виступали вузлуваті вени, переплетені, немов жовті мотузки, якими він підв'язував хризантеми.
Саме цим він і займався, коли Мері врешті його знайшла.
Вже майже зовсім осіннє сонце виглядало крізь сірі хмаринки і золотило дерева і опале листя, що шаруділо під ногами у Мері. У високій кипарисовій огорожі схилили свої бронзові, мідні і золотисті голівки хризантеми, і від них, від землі з опалим листям і від смужки яскравих настурцій, що примостилися біля коренів, віяло сумним, але прекрасним запахом осені.
Зеведей, на мить перервавши роботу, дивився на неї крізь квіти старечими, але все ще блискучими, як у малинівки, очима. Скуйовджені голівки хризантем кивали, коли він обв'язував мотузкою їхні стебла. Він схилився і зник за квітами. Мері зупинилася на межі галявини і нерішуче промовила:
Можна я допоможу їх підв'язувати?
Хризантеми знову захиталися, і до неї підкотився моток мотузки.
Вона підняла його і нерішуче ступила вперед. Моторошний старий капелюх Зеведея несподівано з'явився за кілька клумб віддалік, за величезними червоними даліями; він стояв спиною до Мері, і його руки діловито шаруділи чимось в листі.
Мері знову глянула на моток мотузки, вирішила, що це і є запрошення допомогти, про-бралась повз маргариток і великих, палаючих червоним далій і опинилася у ряду хризантем.
Вона почала повільно, старанно прив'язувати мотузочки до підпор, потім обертати їх навколо стебел, намагаючись не пошкодити листя. Старий Зеведей знову зник, але немов його добра стара знайома, з кипарисової огорожі злетіла вільшанка і сіла на стебло далії, зиркаючи на Мері такими ж блискучими старечими очима.
Промінь сонця повільно повз різнобарвними смужками квітів і тьмяним листям. Плющ, що вився стінами Садиби, був схожий на дорогу шовкову завісу, а високі димарі, що ловили останні літні сонячні промені, виблискували на тлі свинцево-темного неба.
Раптом Мері, занадто сильно затягнувши мотузку, зламала стебло хризантеми.
Це була висока квітка, можливо, навіть найвища і найпрекрасніша, і тріск зламаного стебла голосно пролунав навколо. Величезна бурштиново-золотава голівка квітки сумно повисла, і втрачаючи пелюстки, впала на землю.
Мері завмерла у відчаї.
Так само раптово, як перед тим зник, старий Зеведей з'явився поруч з нею, з огидою і гнівом оглядаючи жалюгідні рештки своєї найкращої квітки.
Я вже мав засвоїти, з гіркотою вимовив він, і голос його, як і він сам, відповідав духові саду, високий, скрипучий, але дивовижно музичний, немов вітер, що свище на даху. Я вже мав засвоїти. Діти і собакице не для саду. Ну, ти і постаралася.
Вибачте, сумно пробурмотіла Мері, простягнула йому залишок мотузки і засмучено повернулася, щоб піти.
Прямо попереду виявився розрив в кипарисовій огорожі і плетена хвіртка, що виводила з саду на лісову стежку. Туди вона і попрямувала, без будь-якої мети, і поки йшла крізь тінистий підлісок, нечутно ступаючи сирим килимом коричневих і жовтих листків, самотність тиснула на неї все більше. Молоденький дубок простягав над доріжкою пригорщі жолудів, останні бліді листочки тремтіли на ньому, готуючись впасти. У розгалуженні букового кореня, немов у чашці, блищала чорна вода, в якій плавав пух насіння чортополоху. Нагорі, ніби крокви, стирчали помаранчеві віяла великих деревних наростів, а білі поганки тулились в сирих куточках посеред моху, бруду і прілих гілок.
Все було мокрим і гнилим, як і має бути на початку осені.
Мері зупинилася, і мовчанка вмираючого лісу важко повисла навколо. У цій мовчанці стукіт жолудя, який випав із свого капелюшка на мох, змусив її підстрибнути.
Раптово посеред стежки з'явився чорний кіт, чистенький, спокійний і граціозний, немов танцюрист.
Він був геть чорний, від вух до кінчика хвоста, лапки у нього були чорні, вусики чорні, і аристократичні брови стояли дибки над зеленими очима.
Він став посеред стежки і подивився на Мері. Потім відкрив рота і м'явкнув, демонструючи при цьому рожевий трикутничок язичка і білосніжні зубки.
«Схоже, він каже щось надто звичайне, вирішила Мері. "Як ся маєте?" або "чудова погода, чи не так?"»Але кіт виразно очікував відповіді, і тому вона вимовила:
Як поживаєте? Мене звуть Мері Сміт. А вас?
Кіт не відповідав. Звичайно, він був зайнятий більш важливою справою. Він повернувся до Мері спиною, ввічливо задер хвіст і попрямував стежкою далі в ліс. Він вчинив так не для того, щоб її позбутися, навпаки, він запрошував прямувати за ним.
Мері, щаслива, що знайшла компанію там, де найменше цього чекала, пішла за ним, навіть не намагаючись його погладити. Він точно знав, куди йде, і оскільки він був зайнятий важливою справою, поводитись з ним, як зі звичайним котом, означало образити його.
Тут, нарешті, кіт звернув зі стежки, прошмигнувши під низькими гілками чагарнику і стрибнув на стовбур дуба, що впав. Він балансував на ньому, дивлячись, як Мері з великими труднощами продирається крізь кущі.
Вона дісталася до гілок дуба. Кіт не рухався і спокійно чекав.
І Мері скрикнула від подиву і захвату. За кущами, в таємному куточку, впритул до бурелому росли квіти, яких вона ніколи раніше не бачила.
Листя, зібрані в тугі розетки, були незвичайного блакитно-зеленого кольору, всі вкриті плямками, наче жаби, а над ними на щільних стеблах висіли квіти, суцвіття граційних лілових дзвіночків, що всередині поблискували сріблом, з пестиками, які неначе довгі язички золотавого полум'я, виглядали з яскравих віночків.
Мері сперлася коліном на повалений стовбур і розглядала квіти. Поруч з нею, похитуючи чорним хвостом і дивлячись на неї зеленими очима, влаштувався маленький чорний кіт.
Розділ IIЩо таке, що сталося
Маленький кіт, як завжди величний, йшов за Мері по п'ятах всю дорогу додому, а вона несла в руці дивну фіолетову квітку, яку знайшла в лісі.
У будинок вона увійшла через чорний хід. Двері пральні були замкнені. Це напевно означало, що місіс Бенкс і Ненсі повернулися до села. Але старий Зеведей був в коморі. Він сидів на скрині, затиснувши між колін старе, облуплене відро, в якому він енергійно вимішував палицею густе вариво, що парувало. На ньому був той самий жахливий капелюх.
Він глянув на Мері з-під полів капелюха. Мері, пам'ятаючи про зламану хризантему, трохи нервово підійшла до нього і простягла лілову квітку.
Вибачте, ви не знаєте, що це таке? запитала вона нерішуче. Я знайшла це в лісі. Я раніше ніколи таких не бачила.
Зеведей витріщився на неї палаючими очима. Схоже, він не затаїв на неї зла через зламану квітку. Він хмикнув і сказав:
Ага! Вона повинна рости в лісі, де ж іще? Хоча вже багато років вона не траплялась мені на очі. Де ти її взяла?
Неподалік від стежки. Насправді, її знайшов кіт.
Кіт? повторив Зеведей. А-а, цей.
Кіт байдуже глянув на нього і почав умиватися.
Як зветься? запитала Мері.
Кіт? Чи квітка?
Ну Обоє, я вважаю.
Старий Зеведей знову зайнявся вмістом відра.
Він, цей кіт, не часто приходить до будинку. Він, узагалі, не з цього будинку; він просто приходить, іноді, з лісу. Я кличу його Тіб.
Тіб, сказала Мері, наче пробуючи ім'я на смак.
Кіт на мить перестав умиватись, кинув на неї поглядом, а потім знову взявся вилизувати вуха.
Їх тут двоє, сказав Зеведей. Чорний і сірий. Але одного розміру, і очі однакові, схожі, як дві горошини. Я їх називаю Тіб і Гіп.
Сірого я не бачила.
Напевно, він вирушив до села, припустив Зеведей. Так котів і знаходять. Вони вибирають собі хороший будинок і селяться там, і звідти їх уже не виженеш. Я бачив обох минулого тижня, сидять рядочком на стіні пасторського будинку в темряві, як пара вухатих кумоньок.