В останніх словах виразно забриніла образа, і аби не виказати себе, Морена сердито тупнула ногою.
Ти щезнеш нарешті з моїх очей, чи ні? Досить запитань! Іди, поки я не наказала випхати тебе штурханцями геть! Гримайло! Забирайтеся!
На цей раз Захар уже не став затримуватися на порозі.
Двері, як виявилося, вели в залу, залиту примарним зеленавим світлом, що спливало з чарівної кришталевої кулі, підвішеної під високим склепінням. Все тут було незвичним і дивним для людського ока
Узявши праворуч від входу, Захар побачив величезний стіл, вирізьблений з однієї гранітної брили. Далітягнулися безконечні стелажі, заставлені склянками, колбами та ретортами з різноколірним вмістом, позначеними незрозумілими написами. Ліворуч од входу, навпроти стелажів стояли такі ж довжелезні старовинні засклені шафи, захаращені грубезними книгами і сувоями старовинних рукописів. Шафи впиралися в різьблений дубовий стіл, що міцно тримався долівки чотирма ніжками, причому переднім майстер умілою рукою надав подобу журавлиних, а дві інших належали якомусь могутньому хижакові. На деці, оббитій червоною замшею, лежала книга.
Ні, радшеКнига!!! Бо фоліант цей був таким великим, обємним, що, аби перенести його з місця на місце, знадобилися б сили двох дужих чоловіків. Щоправда, глянувши на Гримайлові граблі, Захар збагнув, що тут було кому навіть носити її за Мореною на кшталт молитовника. Чеканений напис на обкладинці з золотої фольги, в якому кирилиця поєднувалася з арабською вяззю, східними ієрогліфами та древніми рунами, звісно, нічого не сказав неписьменному парубкові. А перед його очима лежав Літопис життя минулого й прийдешнього, інакше сказати: Книга Долі!
Звісно, що аби зазирнути у неї, простого вміння читати було б надто мало. Непосвяченому в таїнства білої та чорної магії Книга не відхилила б завіси, що суцільною, непроникною пеленою затуляє перед смертними їхнє майбутнє. Та Захар і так лиш ковзнув по ній трохи здивованим поглядом (все ж розміри фоліанту вражали) і похитав головою, мовляв: ой, ой, ой! це ж і мені, певно, доведеться усе те прочитати А скільки ж іще в інших шафах.
Обабіч столу, на стіні, висів дивної роботи гобелен. На червоному шовковому тлі золотий дракон розправляв крила, вигинався каблучкою й намагався схопити зубатою пащекою свого ж власного шпичастого хвоста. Гобелен, хоч і був досить великий, все ж не сягав долівки, і, прослідкувавши очима донизу, парубок побачив, що звідти проглядає край порога. Золотий дракон пильнував двері!
Захар ступнув було ближче, але в ту ж мить Гримайло громко кахикнув, наче задуднів у бочку.
Що?поцікавився парубок.Туди не вільно?
Не вільно,прогув той.
Чому?
Туди і Морена без Перуна не заходить.
То це Перунів замок?
Ні. Замок Морени.
То чого ж без Перуна не вільно?
Там кінь Перунів.
Кінь?здивувався Захар. Хоча, якщо у богів усе інакше, ніж у людей, то ж і стайня теж.
Авжеж Кінь.
От би глянути, який він із себе?загорілись очі в парубка.Жодного разу не доводилося бачити, на яких конях боги їздять. Може, зазирнемо на хвильку? Обіцяю, я його не чіпатиму.
Аж тепер Захар зрозумів, чому чудисько так дивно прозвали. Бо воно несподівано роззявило пащу і звідти почулися звуки, схожі на ті, що лунають у горах, коли зі скелі скочується лавина. І ще трохи часу мусило минути, поки парубок збагнув, що це Гримайло так сміється.
Ну,перепитав, коли гуркіт трохи стих,чого регочеш?
Ти, гур-гур-гур обіцяєш гур-гур-гур не чіпати гур-гур-гур Пегаса?
А це ще хто?
Кінь гур-гур-гур так зветься Кінь Перуна.
Невже він такий страшний?
Страшний?одразу ж споважнів Гримайло.Не відаю. Я сам його ніколи не бачив. Лиш знаю, що цеСмерть! Ніхто, окрім Бога Війни, не може й наблизитися до нього!
Як же тоді його годують? Чистять? Невже Перун сам свого коня доглядає?
Не відаюГримайло здвигнув плечима.Але щиро тобі раджу, людино, якщо життя любиш, забудь про ці двері.
Якийсь час парубок вирішував: має він право чи ні зазирнути й у ті, потаємні, двері. Що двері потаємні, сумніву не виникало. Чого б вони були прикриті гобеленом, як не від сторонніх очей? Потім кивнув і відійшов геть, подумки пообіцявши собі ще повернутись, коли довідається про все тут трохи більше.
IIРОЗДІЛКарпати. Замок МорениДва роки пізніше
Під скляною ретортою завбільшки з добре відро весело тріщав жаркий вогонь. Тихо жебоніла льодяна вода у прозорих кришталевих трубах. Кипіло, бурлило золотисте вариво, й іскристі, чисті як сльоза краплини поволі збиралися в іншій, дещо меншій колбі.
Гримайло нетерпеляче тупцяв поруч Захара, весь час потрапляючи йому під руку. Нарешті той не витримав і гримнув на добровільного помічника.
Або забирайся геть, або стій на місці! Он, краще, вогонь пильнуй, щоб не пригасав.
Та я що? Я пильнуювибачливо прогув той.А довго ще?
Минуло більше двох літ з того дня, як Захар Беркут потрапив у науку до Морени. Багато що змінилося відтоді. Метикуватий сільський парубок освоїв грамоту, арифметику. Маючи до своїх послуг величезну бібліотеку замку, а вчителембогиню, Захар за такий короткий час вникнув і в ази алхімії. Це й намагався сьогодні використати для себе. Поки Морени не було в замку.
Дні йшли за днями, а Захар так і не полишив надії побачити коня Перуна. Знав, що небезпечно, але та небезпека лиш розпалювала його цікавість. Морена вперто не хотіла про нього розповідати, а коли Захар вже аж надто набридав, відказувала, що він прийшов учитися, як людей од смерті рятувати, а не вбивати. Воно то так, але хіба ж зашкодить бодай уздріти ту смерть?
Але як то вчинити, коли Морена не дозволить нізащо, а без неї Гримайло пильнує кожного його кроку?
На користь наука пішла, і Захар таки вигадав спосіб, як позбутися невсипного сторожа.
Краплини дедалі повільніше скочувалися у приймальну колбу, що вже більш як наполовину була заповнена абсолютно безбарвною рідиною.
Певно, досить,мовив наче до самого себе Захар і задоволено відмітив, як радісно заблищали очі чудиська.Будемо знімати пробу.
Він неквапом погасив вогонь. Вивільнив із затискача шийку колби. Зняв холодильник. Подачу води тим часом перекрив Гримайло. Обережно понюхав. Запах був ледь уловимий
Начебто, усе гаразд
Сколихнув рідину в колбі й залишився задоволений. Її було більш як гарнець. Може, вистачило б і на три кварти. Обережно перелив усе до краплі в заздалегідь підготовлений мідний глек і переніс на стіл.
Гримайло тим часом приніс із кухні дзбан холодного узвару, шмат сала, кілька паляниць і полумисок квашеної капусти.
Захар вийняв із шухляди делікатний кришталевий келишок і масивний, на півпляшки, золотий кубок. Налив в обидва по вінця і присунув менший собі. Гримайло ж одразу схопив другий.
Ну,мовив Захар,будьмо!
Гримайло крякнув і вилив самогон з кубка собі до рота. Захар лиш пригубив, та й то мусив похапцем запити узваром. Парубкові видалося, що до вуст його потрапив живий вогонь. А Той Що У Скелі Сидить лиш кудлатою головою покрутив од задоволення.
Ще?приохотив його Захар.
Угу.
Парубок щедрою рукою плеснув у кубок. Гримайло вихилив і це.
Уже давненько Захар намагався напоїти свого сторожа, аби звільнитися хоч на часину з-під опіки. Але досі всі спроби були марними. Гримайло висьорбував вино відрами і залишався тверезим. І ось одного разу, переглядаючи різні алхімічні рукописи, Захар натрапив на пораду, як запобігати скисанню вин у довгій дорозі. Невідомий автор радив перегнати вино, розділяючи його на легколетку частину, яка зберігає смак і запах напою, та звичайну воду. Автор доводив, що таке вино не скисне, хоч як довго не довелося б його зберігати, і при перевезенні займає значно менше місця. Водою ж його можна розбавити вже на місці.
І тут Захар подумав: «А що як не розбавляти? Може, таке вино буде міцніше і таки звалить з ніг чудисько?»
Потай від Морени він спробував перегнати одну пляшку, і експеримент вдався Оцінив його результат і Гримайло. Скуштувавши «ущільненого» вина, він оголосив, що Захар осягнув вершин мудрості й усе подальше навчання буде лише марною тратою часу. Й одразу став пропонувати йому поміч у наступних експериментах. Ледве-ледве вдалося Захарові вгамувати його ентузіазм і вмовити зачекати, доки Морени не буде в замку. Ну ж бо їй теж сподобається? Відбере і питати не стане. Такий довід Гримайла переконав.