Якусь мить я просто дивилася, як у ту крихітну каламутну шибку вистукує дощ. Потім двері ліворуч розкрилися навстіж і в просвіті вигулькнуло щокате обличчя доволі підтоптаного чоловіка. Він спершу мигцем глянув у наш бік, а відтак шепнув щось солдату, котрий стояв на чолі групи ССПівців. Одні за одними розчинилися й решта дверей, і дорослих побільшало. Єдине, що обєднувало цих людей, окрім білих халатів,вираз підозри на обличчях.
Без жодного пояснення ССПівці почали витягувати дітей з гурту і заштовхувати в кабінети просто в обійми лікарів. Вибух у наших лавах спантеличеного та розпачливого ремствування притлумило пронизливе голосіння сирени. Я відсахнулася, спостерігаючи, як одні за одними зачиняються двері,цікаво, чи побачу я ще колись цих дітей?
Що з нами не те? Хоча здавалося, що в мою голову хтось напхав мокрого піску, я все ж зиркнула через плече. Хлопчика з побитим обличчям ніде не було видно, але спогад про нього переслідував мене впродовж усього мого перебування у таборі. Невже вони привезли нас сюди через те, що у нас «хвороба Евергарта»? Чи вони вважали, що ми всі помремо?
Як той хлопчик змусив оту ССПівку вчинити те, що вона вчинила? Що він їй сказав?
Поки я стояла, тремтячи так, що аж нили кістки, чиясь рука вхопила мою. Дівчинка, та сама, що збила мене з ніг біля автобуса, шалено зиркнула на мене. Її русяве волосся прилипло до обличчя, обрамляючи почервонілий шрам, що вигинався між верхньою губою та носом. Її темні очі зблиснули, і коли вона заговорила, я побачила, що солдати хоч і зняли їй брекети, проте на передніх зубах залишили металеві тримачі.
Не бійся,прошепотіла вона.Не треба, щоби вони помітили твій страх.
На ярличкові її жакета було написано «САМАНТА ДАЛ». Ярличок стирчав з-під коміра на її шиї, як нагадування про минуле.
Ми стояли пліч-о-пліч так близько, що сплетені пальці наших рук ховалися за моїми мішкуватими піжамними штанами і її багряним пуховиком. Вони перехопили її по дорозі в школу того ж ранку, коли прийшли за мною. Минув лише день, але я пригадую, якою ненавистю палали її очі, коли її всадовили на заднє сидіння автобуса, а відтак усіх нас замкнули Вона не кричала, як усі решта.
Діти, котрі нещодавно зникли за дверима, тепер зявилися знову, тримаючи в руках сірі светри і шорти. Замість того щоби повернути назад у наш стрій, їх повели вниз, не давши нам можливості хоч про щось від них дізнатися чи бодай запитливо глянути.
Вигляд у них наче не скривджений. Я відчувала запах маркера і чогось, схожого на спирт, але ніхто не кровоточив і не плакав.
Коли нарешті прийшла черга дівчинки, ССПівець, котрий стояв на чолі шеренги, різким рухом розєднав наші руки. Я хотіла піти разом із нею, а там хай буде, що буде. Все ж таки це краще, ніж знову опинитись на самоті, не маючи нікого й нічого, що могло би мене підтримати.
Мене проймала така дріж, що я змушена була обхопити себе руками, і тільки тоді тремтіння припинилося. Тепер я була першою в ряду й отупіло дивилася на картаті плитки, що виблискували між чорними черевиками ССПівця та моїми брудними ногами. Від утоми я вже й на ногах не стояла, тому що минула ніч була безсонною, а тепер від смороду вакси на солдатських черевиках у моїй голові ще дужче туманилося.
А тоді вони покликали мене.
Я опинилась у тьмяно освітленому кабінеті, наполовину меншому за мою тісну кімнатчину-спальню вдома, і я геть не памятала, як увійшла туди.
Імя?
Я дивилась на кушетку і дивний сірий пристрій, що, весь сяючи, нависав над нею.
З-за ноутбука на столі зявилося обличчя лікаря. Вигляд у чоловіка був хворобливий, відтак здавалось, що його окуляри в тонкій срібній оправі ось-ось злетять з носа від будь-якого різкого поруху. У нього був неприродно високий голос, через що виникало враження, що він не говорить, а пищить. Я притулилася спиною до найближчих дверей, намагаючись збільшити відстань поміж мною та незнайомцем з його пристроєм.
Лікар прослідкував за моїм поглядом, спрямованим на кушетку.
Це сканер, у ньому нема нічого страшного.
Мабуть, виглядала я не надто заспокоєно, бо він повів далі:
Тобі ніколи не доводилось ламати руки-ноги чи вдарятися головою? Знаєш, що таке компютерна томографія?
Почувши в його голосі натяк на доброзичливість, я, заперечливо хитнувши головою, мимоволі ступила вперед.
Зараз тобі доведеться прилягти на кушетку, щоби я перевірив цим пристроєм, чи все гаразд з твоєю голівкою. Але спочатку скажи, як тебе звати.
Переконатись, чи все гаразд із головою. Та як він взнає?..
Твоє імя,раптом різко наполіг він.
Рубі,відповіла я, а відтак поспіхом додала прізвище.
Замислившись на мить, він почав швидко друкувати на клавіатурі.
Мій погляд знову привернув прилад: цікаво, це дуже боляче, коли зсередини досліджують твою голову? І чи зможе він якимось чином побачити, що я зробила?
От дідько, як вони розлінилися!пробурмотів він радше до себе.Чому не була зроблена попередня класифікація?
Я зеленого поняття не мала, про що він плете.
Коли тебе забирали, то про щось розпитували?запитав він, підводячись. Кімната зненацька зробилася вкрай тісною. Він опинився біля мене, зробивши лише два кроки, а через два биття мого серця я вже встигла піддатися паніці.Твої батьки повідомили солдатам твої симптоми?
Симптоми?вичавила я з себе.У мене нема симптомів, у мене нема
Він захитав головою, поволі дратуючись.
Заспокойся. Ти тут у безпеці. Я не скривджу тебе.Лікар продовжував говорити безбарвним тоном, у той час коли в його очах щось проглядалося. Речення звучали завчено.
Буває чимало різних симптомів,взявся пояснювати він, нахиляючись і зазираючи мені просто у вічі. Все, що я бачила,це його криві передні зуби і темні круги навколо очей. Від нього пахло кавою та мятою.Багато різних видів дітей. Я зроблю знімок твого мозку, і це допоможе нам зрозуміти, до якої групи дітей тебе відправити.
Я похитала головою.
У мене нема симптомів! Бабуся прийде, я присягаюсь, вона прийде і все вам пояснить. Ну будь ласка!
А скажи-но мені, серденько, ти щось тямиш у математиці та ребусах? Зеленінеабиякі розумники, та ще й мають надзвичайну память.
Мої думки вмить повернулись до дітей на вулиці, до кольорових Х на спинах їхніх сорочок. Зелений,згадала я. А решта які кольори? Червоний, синій, жовтий і
І помаранчевий. Як у хлопчика зі скривавленим ротом.
Гаразд,мовив він, глибоко вдихнувши.Просто приляж на кушетку, і ми почнемо. Ну ж бо, прошу.
Я не ворухнулась. У моїй голові надто стрімко проносилися різні думки. Поглянути на лікаря мені вартувало неймовірних зусиль.
Негайно,повторив він, прямуючи до пристрою.Не змушуй мене викликати солдатів. Повір мені, що вони не будуть із тобою церемонитися, як ото я.Екран на бічній панелі засвітився від одного дотику, а відтак ожив і весь пристрій. Посеред сірого кола спалахнуло яскраве біле світло, і, поки прилад налаштовувався на черговий тест, воно то зявлялося, то зникало. Від пристрою йшли хвилі гарячого повітря, що, здавалось, поколює кожну пору мого тіла.
Усе, що я могла думати: він дізнається, дізнається, що я зробила.
Я знову притулилась спиною до дверей, намацуючи ручку. Все, що колись мені розповідав батько про незнайомців, здається, справджується. Це небезпечне місце. Цей чоловік лихий.
Я так трусилась, що, мабуть, він вирішив, що я знепритомнію. А можливо, він збирався силоміць мене вкласти на кушетку і тримати, поки сканер не опуститься і не зімкнеться наді мною.
Раніше я не була готова тікати, але тепер усе змінилося. Коли мої пальці стиснули дверну ручку, я відчула, як його рука ковзає по моїй непокірній кучмі темного волосся і міцно схоплює мене ззаду за шию. Шокована від доторку його холодних рук до моєї розпаленої шкіри, я спершу було сіпнулась, а через мить, коли потилична кістка вибухнула болем, я закричала.
Він незмигно дивився на мене, раптом його погляд затуманився. Проте я бачила все, навіть те, що не повинна була. Руки, що вистукують по керму автомобіля; жінка у чорній сукні, котра нахилилася, щоби поцілувати мене; бейсбольний мяч, що летить просто мені в обличчя, вилискуючи, наче смарагд; безкраї зелені луки; руку, що гладить дівчинку по волоссі Хоча мої очі були заплющені, ці образи проносилися перед моїм внутрішнім зором, неначе кадри старого домашнього відео. Обриси людей та предметів спалахували на моїй сітківці, і не зникали, кружляючи довкола зіниць, ніби голодні примари.