Це був чоловік неймовірних розмірів, якого зазвичай сподіваєшся побачити в кіно у ролі велетня, чи негідникау мультиках. Солдат CCП не відкидав каптура, приховуючи своє обличчя, волосся і все, за чим його можна було би впізнати згодом. Хоча, здається мені, все це дурня. Він же говорив не від свого імені. Він говорив від імені всього табору.
Зараз ви підведетесь і організовано вийдете з автобуса,прокричав він. Водій спробував передати йому мікрофон, але солдат вибив його рукою.Вас поділять на групи з десяти осіб і відведуть на тестування. Не намагайтеся втекти. Не розмовляйте. Не робіть нічого, про що вас не просять. За недотримання цих інструкцій ви будете покарані.
У свої десять я була однією з наймолодших в автобусі, хоча, звісно, було й кілька ще молодших дітей. Решта здебільшого мала років дванадцять, ба навіть тринадцять. І якщо ненависть і підозра, якими палали солдатські очі, змусили мене примружитись, то в старших дітей вони лише розпалили бунтівні настрої.
Та пішов ти нáфіг!крикнув хтось із заднього сидіння автобуса. Ми вмить озирнулися, саме в той момент, коли рудоволоса жінка-солдат зацідила прикладом гвинтівки просто в рот підлітка. Він пронизливо скрикнув від болю та подиву, коли вона повторила це ще раз, відтак я побачила, як з його рота бризнула кров, коли він, охоплений люттю, спробував вдихнути. Із звязаними за спиною руками він ніяк не міг оборонитися. Мусив лише стерпіти.
Вони почали висаджувати дітей з автобуса, по четверо нараз. А я все ще спостерігала за тим хлопцем, який ніби оточив себе хмарою мовчазної, токсичної люті. Не знаю, чи хлопчина відчув, що я на нього дивлюся, абощо, але він розвернувся й перехопив мій погляд. Він підбадьорливо кивнув мені. А коли всміхнувся, то оголив ряд закривавлених зубів. Відтак я відчула, як мене піднімають із мого сидіння, а тоді, перш ніж усвідомила, що відбувається, я вже ковзала слизькими сходинками з автобуса, а за мить гепнулася під зливу. Інший ССПівець підняв мене з колін і провів за двома дівчатками, майже моїми однолітками. Одяг обліпив їхні тіла, наче стара, зношена на дрантя шкіра.
На землі було майже двадцять солдат, котрі вишиковували дітей в акуратні рядочки. Мої ноги цілковито загрузли в багнюці, я вся тремтіла у своїй піжамі, але ніхто не це не зважав, ніхто не підійшов до мене, щоби розітнути пластиковий поясок, яким були звязані руки. Зціпивши зуби, ми мовчки чекали.
Я звела очі на хмари, підставивши обличчя під потоки дощу. Здавалось, на мене обвалюється мокрими шматками саме небо.
Останню четвірку підняли з автобуса і жбурнули на землюпоміж них був і хлопчик із розбитим обличчям. Він був останнім, одразу ж за високою білявкою з відсутнім поглядом. Я ледве могла їх розгледіти крізь дощову заслону і запотілі вікна автобуса, але була переконана, що хлопець, нахилившись, щось прошепотів дівчині на вухо, саме коли вона зробила перший крок, щоби зійти з автобуса. Дівчина кивнула, швидко сіпнувши підборіддям. Щойно її нога торкнулась землі, вона, метнувшись праворуч, вирвалася з рук найближчого охоронця. Хтось із ССПівців рявкнув страхітливе «Стій!», але дівчина, не зупиняючись, мчала до воріт. Уся увага присутніх була прикута до її втечі, і нікому навіть на гадку не спало поглянути на хлопчика, котрий усе ще перебував у автобусі,нікому, крім мене. Він скрадливо зійшов з автобуса, біле худі спереду було замащене його ж кровю. Як і всім іншим, та сама жінка-солдат, котра нещодавно вдарила його, тепер допомагала зійти з автобуса. Побачивши, що вона схопила його під лікоть, я одразу ж відчула, як у тому місці занила моя рукатам уже встиг утворитися синець; я бачила, як він, повернувшись, щось їй сказав, сказав із виразом абсолютного спокою на обличчі.
І бачила, як ССПівка, відпустивши його руку, витягнула з кобури пістолет і, не прохопившись ні словом,навіть оком не зморгнувши,встромила дуло собі в рот і натиснула курок.
Не знаю, чи це закричала я, чи цей притлумлений крик долинув від жінки, яка раптом усвідомила, що коїть, але якій забракло якихось дві секунди, щоби зупинитись. Її обличчя побіля автобусамлявий порух щелеп, вирячені очі, обвисла шкірасвітилось у повітрі, немов негатив, значно довше від вибуху рудої крові впереміж зі жмутиками волосся.
Дитина, що стояла поряд зі мною, знепритомніла, а тоді вже не зосталось нікого навколо, хто б не кричав. ССПівка впала на землю тієї ж миті, коли скрутили дівчину, котра втікала. Дощ змивав солдатську кров із вікон і жовтих панелей автобуса, розмиваючи вздовж і впоперек темні патьоки, поки вони геть не зникли. Все відбулося вмить.
Хлопець дивився тільки на нас.
Біжіть!закричав він, незважаючи на вибиті зуби.Чого ви стоїте? Біжіть, біжіть!
Але перша думка, яка промайнула в моїй голові, була не «Хто ти?» і навіть не «Навіщо?»
Я подумала: «Але ж мені більше нікуди йти».
Хлопець міг із таким самим успіхом розігнати весь автобус, оскільки паніка була неймовірна. Деякі діти послухалися його і побігли до загорожі, проте дорогу їм вже перегородила шеренга солдатів у чорному, котрі, здавалося, вигулькнули нізвідкіля. Більшість дітей просто стояли на місці і кричали, кричали, кричали, а дощ періщив, і ноги їхні наче вросли у багнюку. Дівчина збила мене з ніг плечем, коли один із солдатів кинувся до хлопчика, котрий досі стояв у дверях автобуса. Решта солдатів кричали нам, щоб ми сідали на землю і не ворушились. Я вчинила так, як мені було наказано.
Помаранчевий!прокричав один із ССПівців у портативну рацію.У нас надзвичайна ситуація біля центральної брами. Мені потрібні гамівні засоби для Помаранчевого
Усе це відбувалось одразу ж після того, як хлопця з розбитим обличчям кинули на землю. В цю мить я зважилася глянути в той бік. Цікаво, міркувала я, відчуваючи, як усю мене аж морозом проймає, чи він тільки один тут такий. Чи всі решта також можуть нашкодити одне одному?
Тільки не я,промайнуло в голові,не я, це якась помилка, помилка
З відчуттям порожнечі десь посеред грудей я спостерігала, як якийсь солдат, взявши балончик із фарбою, намалював величезну помаранчеву літеру Х на спині хлопця. Наступної миті хлопець припинив кричати, бо ССПівці напяли йому на нижню частину обличчя якусь химерну чорну маску, схожу на собачий намордник.
Моє тіло вкрилося бісеринками поту. Відтак нас стрункими рядами повели в ізолятор для сортування. По дорозі ми бачили інших дітей, які крокували від ряду жалюгідних деревяних кабінок у протилежному від нас напрямку. Всі вони були вдягнуті у білі роби з різного кольору іксами на спинах та написаними чорним номерами. Загалом я зауважила пять кольорів: зелений, синій, жовтий, помаранчевий і червоний.
Дітям із зеленими та синіми іксами дозволяли йти вільно, їхні руки не були звязані. А ті, що мали блідо-жовті, помаранчеві чи червоні ікси, продиралися крізь багно з руками та ногами, закутими в металеві кайданки; крім того, знизу одні кайданки з іншими зєднував довгий ланцюг, через що діти змушені були йти один за одним. Помаранчеві мали на обличчях подібні до намордників маски.
Ми квапилися потрапити туди, де світло й тепло, а натомість нас привели в приміщення, на вході до якого висів рваний аркуш паперу з написом «ІЗОЛЯТОР». Лікарі та медсестри вишикувалися вздовж довгого коридору і, кривлячись і похитуючи головами, спостерігали за нами. Картата кахлева підлога стала слизькою через дощ і бруд, тож мені довелося докласти чимало зусиль, щоби не послизнутись. У ніздрі вдарили запахи медичного спирту та якоїсь подоби лимона.
Один за одним ми зійшли по темних бетонних сходах на перший поверх, де стояли лише порожні ліжка та мяко погойдувалися білі завіски. Тільки не помаранчевий. І тільки не червоний.
Я чула, як десь у моєму животі кишки виграють марші. Перед очима все ще стояло обличчя тієї жінки в мить, коли вона натиснула курок, а наступної миті жмут закривавленого волосся падає біля моїх ніг. Мені постійно ввижалося мамине обличчя, коли вона замикала мене в гаражі. І постійно перед моїми очима було бабусине обличчя. Вона прийде,запевняла я себе.Вона переконає маму і тата й прийде за мною. Вона прийде, прийде, прийде
Нагорі вони нарешті розрізали пластикові пояски, якими були стягнуті наші руки, а тоді нас знову розділили, відправивши половину праворуч у холоднющий коридор, а другу половинуліворуч. Обидва краї коридору мали однаковісінький вигляд: кілька зачинених дверей і маленьке віконце у самому кінці.