До його губів притулили прохолодну склянку волога, щастя. Денис ковтнув, вода пролилася в горло, потекла там, усередині, заново позначаючи контури тіла. Денис зрозумів, що може рухатися, що він сидить у кріслі, відчуваючи, як вібрують спинка й бильця. Літак?
Картинка змінилася: вежа відсунулася й пропала, потонувши в павутині комунікацій, конструкцій, технічних коридорів, резервуарів і порожнин, фактур і структур усієї закулісної машинерії, яка дає жменьці людей змогу жити, дихати, спати в безповітряному холодному просторі. Знову виник корабель, тепер з іншого ракурсу. Денис, затамувавши дух, замилувався навіть тепер. Навіть за таких обставин.
Це компютерна симуляція?
Уяви альтернативну реальність, де у землян є ресурси, щоб відправити корабель у далекий політ, але немає технологій, щоб укласти екіпаж у сплячку.
Але
Ти ж тепер знаєш, що світ улаштований складніше, ніж ти думав?
Так, помислив Денис. Ти пояснив мені швидко й ефективно.
Зірки розтанули. Космос змінився синім небом. Денис побачив океанський берег: хвилі перекидалися на пісок, гойдалися на вітрі свічки високих пальм.
Ось рекреаційна зона, сказав дядько Роберт. На кораблі їх чотири, вони моделюють природні земні ландшафти Ні, це не компютерна симуляція. Це справжня солона вода І справжні люди, Денисе. Це люди.
Омана стислася космос, корабель, вежа. Втяглася в рамку, перетворилася в пласке зображення на екрані. А під екраном сидів дядько Роберт у джинсах і светрі, простий, зрозумілий, інфернальний. Лив воду у високу прозору склянку:
Питай, у тебе мають бути питання.
Куди вони летять?
До планети земного типу, з чудовим кліматом, джерелами енергії, флорою і фауною, але без розумного життя. Третє покоління «Променя» колонізує цей чудесний світ. Ще питання?
З погляду генетики Жалюгідних двісті людей, як прабатьки майбутнього людства
Радий, що ти тямиш. Мені здалося в якийсь момент, що ти розклеївся Ні, ці люди не дурніші за тебе. У них є заморожена донорська сперма й працює генна інженерія. Не турбуйся за них.
Я не турбуюсь. Що я повинен робити?
Дай їм за тридцять робочих днів сенс життя, і я відпущу тебе додому.
Що?!
Дядько Роберт простяг склянку через столик між ними:
За тридцять днів експерименту на кораблі мине тридцять років. Раз на добу в їхній реальності раз на рік ти зможеш чинити вплив на пасажирів: міняти умови, підкидати інформацію, давати нові ввідні. Ти не зможеш прямо втручатися в їхню свідомість.
Але хіба сенс їхнього життя не сам політ?
Для першого покоління так. Але народжені на кораблі діти можуть вирішити, що цей сенс їм навязали Бо так воно і є.
Денис мовчав. Дядько Роберт кивнув, підбадьорюючи:
Там немає нічого складного, штучний інтелект корабля виконає будь-яку примху, але ти повинен правильно розрахувати, які наслідки матиме кожне втручання. Ти можеш сказати пасажирам правду про себе, про експеримент, але це зруйнує їхню картину реальності й доведе їх, і тебе до краху. Нікому не подобається усвідомлювати себе іграшкою.
У чому суть експерименту?
Для тебе? Дуже просто. Якщо ти приведеш до мети двісті колоністів третього покоління, що усвідомлюють сенс життя Ти вернешся до матері, батька, брата й сестри, які тебе ніжно люблять.
Денис нічого не зміг відповісти у нього перехопило горло.
До речі, забув сказати, дядько Роберт усміхнувся. У тебе будуть помічники. Завтра ви познайомитеся.
«ПРОМІНЬ». ЛІЗА
Якщо хтось боїться, краще відразу заткніть вуха. Це дуже, дуже моторошна казка.
Вони присунулися ближче уся підшефна група, пятнадцятеро носів-сопунців, тридцятеро палаючих очей. Відбувалося все в спортзалі, на мякій підлозі під канатами, що тяглися вгору, під драбинами, конструкціями для повітряної гімнастики. Здавалося, вгорі немає ні неба, ні стелі.
На одному кораблі був замкнений люк, Ліза говорила тихо й відчужено. Його не можна було відкривати нікому. Коли кораблеві давали наказ хто завгодно, навіть найдоросліший і найголовніший лідер, корабель відповідав так: «Ніколи, ніколи людина не повинна заходити в той відсік! Я не відкрию люк!»
Тиша. Сопіння.
А на тому кораблі народився один хлопчик. Він був геній, тому що його батьки спеціально відредагували його геном. Коли йому було пять років, він пообіцяв дітям у своїй навчальній групі, що відкриє замкнений люк
Дурень! не витримала Софі.
Слухай далі. Хлопчик виріс, і став хакером. Він розібрався в первинних кодах корабля, зламав штучний інтелект
Ох і дурень! Таки дурень!
І коли він підійшов до люка й звелів кораблеві його відімкнути, то люк засичав отак ш-ш-ш
Софі затисла долонями вуха. За її прикладом те саме зробили Сашко-Третій і Роджер.
І люк відчинився. Хлопчик зайшов, і спершу нічого не побачив. Там було темно. Але потім його очі звикли до мороку, і він побачив
Софі відбігла, щоб точно нічого не чути але ніяк не могла піти взагалі, розриваючись між страхом і спокусою.
А там висять мертві люди! Їх повісили за ноги, вниз головою! Він подивився на них, і впізнав своїх сусідів, батьків, їхніх друзів, увесь екіпаж! Усі люди на кораблі давним-давно вмерли, а ті, хто прикидався людьми то були компютерні програми!
Годі! тонким голосом крикнув Роджер, його трясло. Не розповідай, дуже страшно!
Тут і казці кінець, примирливо сказала Ліза. А хто слухав молодець
А що з ним сталося потім? пошепки запитала Йоко. З цим хлопчиком?
Він переписав свою память у память корабля і дав системі наказ вибухнути. І от весь корабель
Не треба! заблагав Роджер.
І жили вони довго й щасливо, Ліза всміхнулася, показуючи зуби.
Хто жив? маленький Дмитрик не вмів розуміти іронію. Кому там було жити, якщо всі вмерли?
Вони так гралися, розважливо сказала Йоко. Потім всі померлі встали й пішли.
Ліза скуйовдила її чорне, блискуче, гладеньке волосся. У глибині душі вона, як і ця дівчинка, вірила, що смерті немає. Можливо, вона є на Землі, де ліси й океани, де водяться кити й живуть мільярди людей. Але тут, на «Промені», ще ніхто не вмирав.
ДЕНИС
Він полежав хвилину, дивлячись у білу стелю. Очі розплющилися легко, хоч іще півгодини тому йому снилося, ніби повіки зрослися й ніколи більше не розплющаться.
Чи не півгодини тому? Скільки часу минуло?
Він памятав далеку сирену, ревіння мотора, розмову в літаку і все. Дядько Роберт простяг йому склянку з водою Чи не з водою І відтоді Денис нічого не памятав. Де ця біла, з синюватим відтінком, стеля і таблетка пожежної сигналізації в кутку? І світло-бежеві стіни?
Він сів на ліжку. Тіло слухалося. Руки не затерпли, пальці гнулися. Сечовий міхур не протестував. Чи?..
Він схопився, відкинувши ковдру на ньому був памперс, як на дитині або на неходячому хворому. Денис завив з жаху й огиди. Не знайшов липучок, довго возився, зриваючи з себе цю гидоту, кинувся туди, де в готельному номері була б душова і вгадав. Заштовхав шматки памперса на дно порожнього відра для сміття, закрив хромованою кришкою
Роззирнувся, голий і тремтячий. Ванна кімната стандартного готельного номера: не розкішно, не огидно. Душ і ванна, туалет виблискує чистотою, під дзеркалом електрична зубна щітка, на вішалці махровий халат. Денис, цокотячи зубами, натяг на себе біле, нове, стерильно-чуже. Халат виявився майже якраз, у кишені знайшлася запечатана міні-упаковка з ватними паличками. Ти ба, як зворушливо.
Хлюпнув у лице холодною водою. Завис над раковиною, дивлячись на своє відображення. Он воно як. Усе реально. Ця кімната реальна.
Босоніж вийшов з ванної. Затамувавши дух, узявся за ручку дверей
Замкнено. Авжеж. Мишоловка.
Тільки не смикати двері в паніці, не бити ногами. Не давати волі клаустрофобії. Це затишний готельний номер, а не тюремна камера, усе гаразд
У кімнаті задзвонив телефон, Денис підстрибнув з несподіванки: дзень. Дзень. Дзвінок лунав з письмового стола; Денис ривком висунув шухляду. На дні валялися ножиці, крихітні котушки ниток, голки-шпильки, гребінець, ще якийсь мотлох і смартфон без марки. Схожий на дешеву копію корейського бренду, із зарядним пристроєм. Телефон вібрував, трясучи стіл, освітлював шухляду зсередини гнилим зеленуватим світлом. На дисплеї висвітилося: «Промінь».