Андрій КовальчукМовчання Метатрона
Заюшений Микош лежав на могильній плиті, та вдавався до меланхолійних роздумів стосовно ролі соціяльного статусу у житті окремої особистості. Ну не зовсім роздумів, а так, на рівні відчуття болю, жалю та стиду, в голову пекельним хробаком вгризалось і настирливо нагадувало про себе одне питання: «Ну якого фіга я не послухався дядечка та тітоньку Крак? Казали ж боне висувайся, є закони сімї і вони непорушні». Так ні, біс смикнув його поперти на Джерка. Хоча Джерк і не подобався багатьом у сімї: своєю дуркуватістю, лихим поглядом та манерами гопника, проте він був головним у другому колі. А Микош? Микош не належав навіть до третього кола, він був майже нікимтак прийшлим зайдою. І тому, коли він висунув претензії на зміну своєї ролі у суспільстві, це ж суспільство йому пояснило, що роль Микоша залишається (раз) незмінно мікроскопічною, залишається (два) на задвірках історії, і залишається (три) загалом не довго їй залишилось залишатись. Спочатку йому це пояснював Джерк зі своїми дружками, хоча Микош був й вищий та дужчий за кожного з них, але ж все ж таки їх було пятеробили довго і влучно, причому по голові, як не намагався Микош її сховати. А потім, коли очі застилала червона пелена, а сам він скоцюбившись лежав долу, підключились інші. Як зміг за цією пеленою розгледіти Микошу строгій відповідності до законів сімї. Починали шмаркачі з третього кола, а закінчувало подружжя Крак. Що трохи потішило Микоша, то те, що дядечко та тітонька Крак приклалися до нього лише по разку, зовсім ніжно, так для проформи, виключно з ритуальною метою. Ще більше втішило Микоша те, що в цьому акті групового навчення не брала участі Елькаравона, якщо правильно зміг розгледіти Микош краєчком правого закривавленого ока, печально, з тривогою спостерігала з боку за цією драматично-дидактичною подією. Тоді, це його втішило.
А зараз його вже ні хріна не тішило! Микош відчував, що поступово коліє. Здається, душа почала тихенько віддалятись від тіла. Він вже міг поглянути на себе збоку, точніше згори, з висоти, так би мовити, пташиного польоту. «Якийсь чорний гумор»подумав Микош. У світлі місяця старезні камяні хрести кидали довгі тіні на такі ж камяні плити могил. На одній з цих плит і лежав Микош. Мабуть, він зміг заповзти сюди після того як всі члени сімї покинули його, але до того, як покинули його останні власні сили. Плита була чималенька. Тому все розпластане тіло Микоша цілком вписалось в її рамки. Воно, тіло, нагадало Микошу пентаграму. Ну майже пентаграмудля пентаграми зайвим був обскубаний хвіст, що бісектрисою проходив між двох розчепірених лап. Здається, цією тілесною майжепентаграмою Микош викликав потойбічні сили. І вони зявилисьраптово, коли місяць сховався за хмарами, голосно скрегонуло залізо, і яскраве світло вилетіло зі старого склепу, що знаходився за декілька могил від місця дислокації тілесної сутності Микоша. Йому, точніше його душі, стало так лячно, що вона стрімголов пірнула назад до тіла. Микош зіщулився і прислухався до зловісного голосу:
Зачини двері! Щільнішезнову скрегнуло залізо. Тримай ліхтаря, я зачиню замка. щось клацнулоТак, добре. Ну що, пішли?
Микош почув крокихтось чи щось і не одне наближалось. Знову цей голос:
Сподіваюсь, нас ніхто не бачив?
Ха, а якщо й бачили, то що з тогобільш високий голос. Я ж з ними домовився, так щоі голос мелодійно та весело вивів«Все буде добрееее, для кожного з нааас»
Гм, не блазнюйпробурчав другий, більш низький голос.
Голос був зовсім поруч, а потім Микоша накрило світло, таке яскраве, що навіть заплющені очі не допомогли. Той другий присвиснув:
О, а це що за фігня?
Микош закляк, а думки його почали хаотично кидатись в голові. «Та ну його»врешті виділилась серед них одна і стала головною ідеєю цього моменту. Хтось швидко вимкнув світло і Микош розчинився у безпечній та рятівній темряві
* * *
Секретарка, чи б то пак, Офіс-менеджер, запопадливо відкрила перед Олександром Павловичем двері. Він подумки зітхнув й пірнув у пащеку одвірка. Зітхав Олександр Павлович кожного разу, коли заходив у цей кабінет. Здається, чого б це? У свій-то вік, доктор економічних наук, генеральний директор, ТОП серед ТОПів і т. д. і т. п., а все одно, тільки переступав поріг кабінету Францишеваі все. Одразу з підсвідомості виринало шобло облізлих чорних котів і, мовчки, розчепіреними пазурами, починали зсередини дерти-панахати грудну клітину. Ну а сьогодні, оскільки новини були невтішними, кількість котів подвоїлась.
Д-добрий день, Леоніде Рустамовичу! Олександр Павлович намагався говорити впевнено, тримати спину прямо, йти твердо, поки долав кілометри коштовного килимового покриття, що простиралось від дверей до масивного столу олігарха. Францишев по-хазяйськи розвалився у кріслі. Здавалось, що то не його маленьке тільце потонуло у цьому кріслі, а, навпаки, крісло не могло вирватись з тенет цього величного тіла. Олександр Павлович зупинився за півтора метри до столу і змусив себе підняти очі. Францишев поглядом Каа зирив на перенісся Олександра Павловича. Пауза затягнулась. Нарешті, Олександр Павлович не витримав:
Теєвони відмовилисьбандерлог себто Олександр Павлович знову опустив очі долу, плечі чекали вибуху, але він все одно став неочікуваним, удав трансформувався в тигра:
Бл@дь, піда тирада про якості Олександра Павловича, його команди, його рідних, «тієї довбаної фірми», її співробітників та членів їх сімей, тривала хвилин пять. Потім, також несподівано, вона стихла. Шерхан, себто Францишев, стояв вже у центрі кабінету, а величезне шкіряне крісло жалісливо докручувало останні оберти за годинниковою стрілкоюзаряд в ньому вже закінчувався. Олігарх скоса глипнув на Олександра Павловича, мовчки підійшов до стіни й почав щось зосереджено розглядати. Олександр Павлович намагався не дивитись у той бік, він добре знав, що там так зацікавило Францишева. Три місяці тому олігарх прикріпив кнопками до стіни вирізку журналу «Форбс». Впродовж цих трьох місяців, кожного разу, коли Олександр Павлович був у цьому кабінеті, Францишев знаходив нагоду залізти до шухляди столу, дістати звідти знаряддя для дартсу, та використати його за призначенням. Імпровізованою мішенню слугувала саме ця вирізка. Потім, кожного разу, Францишев, виколупуючи стріли з листка, патетично заявляв:
Подумати тільки Олександр Павлович Задов визнаний найкращим менеджером. Але чомусь, при цьому, компанія ККМ, яку очолює «найкращий» менеджер, пасе задніх. Як же ж так може бути? і удавано запитально дивився на Олександра Павловича. Насправді, ККМ груп не «пасла задніх», за рейтингом Форбс займала тверде друге місце серед усіх компаній країни, але для Францишева то не було реальним аргументом. У нього все повинно бути «най», найкраща компанія, найкращий менеджер, найкраща спортивна команда, а він сам і найкращий, і найбагатший, і найідеальніший. А тут якийсь «Замок К.», якісь вискочки з якоїсь поліської кацапетівки взяли перше місце і у номінації «Найбільший прогрес», й у номінації «Найкраща компанія». Впродовж цих трьох місяців «Замок К.» був головною темою усіх нарад ККМ та її дочірніх компаній. В одній з них, «ККМ компютер систем», був звільнений весь топ-менеджмент, за «те, що ці підараси проґавили конкурента та просрали все, що можна просрати»річ у тім, що «Замок К.» займався компютерними технологіями. Була поставлена головна стратегічна мета«Замок К.» повинен бути в ККМ. Задіяні всі ресурси. Але «Замок К.» продаватись бажання не мав. І в останній раз на перемовини поїхав сам Олександр Павлович.
Францишев, нарешті, відірвався від мішені-рейтинга:
Ну що, кращий менеджере, і тебе вони послали.
Так, «це їх бізнес, їх життя, й вони їм не торгують», непробивні.Задов, побачивши, що Францишев трохи заспокоївся пожвавішавЖоден мій аргумент не сприйняли, придурки
Тобто вони класти на тебе хтіли, а значить, й на менеЛеонід Рустамович підібгав губиНу добре, що пропонує мій найкращий менеджер?
Ну що ж, треба переходити до плану В.
Ні, не тільки В, але й С.
Одразу?
Так, будемо бити з двох напрямківФранцишев підійшов до столу, натиснув кнопку селектораЛєна, начальника СБ та піарника до мене