Хороша краля!
Дививсь, сердешний, на неї, та, здохнувши важко, і каже:
– Що то за проява стоїть?
– Мню, – каже писар, – яко сія єсть єдиная із семядесяти дщерей царя Ірода, їх же він, окаянний, породи погуби ради рода християнського. Єдина суть лихорадка, друга лихоманка, третя трясця, четверта напрасниця, п'ята поганка і прочиї, їм же ність числа. Аз же мню…
– Та не мни-бо, пане писарю, а кажи діло. Чи це перевертень, чи се вона справді така?
– Єй, господине! Єгда воззрю на неї умними очима, то зрю панну Олену, хорунжівну, йосиповну, презелеліпную дівицю; єгда же разсмотряю її гріховними, плотськими очима, то обрітаю її їз'їдомою паршами паче усіх мерзо-стей усього лиця землі. Аз же мню, яко сіє єсть обаваніє Явдохи велемудрої, рекше Зубихи, єже устрої посміяння ради тресугубо-анахтемськи-проклятої відьми київської.
– Так що ж, пане писарю, брати?
– Та беріть, добродію. Аще совість не зазрить, беріть. Сотворіте совокупленіє, а по совокупленії усякоє обаваніє іщезаєть, яко дим, і расточається, яко прах перстний.
От пан Уласович підтяг живіт, та підійшов до Солохи, та й каже:
– Чи не соізволяєте, панночко, зо мною шлюб прийняти? – А Солоха і загугнявила:
– Соізволяю.
Мерщій побравшись за рученьки, як голуб з голубкою, і ввійшли у церкву та до стільця.
Не забарились і їх обкрутити. Панотець і каже: «А поцілуйтесь!» Пан Забрьоха не дуже розглядав, обтер уси та свою гарну молоду цмок! на усю церкву та з радощів і викинув попові аж п'ять алтин, та усе денежками, і пішов з своєю молодою у Безверхий хутір. А старший боярин, пан Пістряк, кишки рве зо сміху, та біга по селу, та збира свій поїзд, щоб швидше на посаг молодих садовити.
XIII
Смутний і невеселий стояв, понуривши голову аж до грудей, пан конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, у Безверхому хуторі біля панських хат, дивлячись, що панна хорунжівна, Олена Йосиповна, сидить на посаді з паном судденком, Дем'яном Омеляновичем Халявським, а біля нього стоїть… Солоха! Дівка гарна, чепурна, одягна… бо що було на ній до вінця позичено, чи плахта, чи свита, чи намисто, чи скиндячки, то усе люди своє познімали, а вона й зосталась голомоза, боса, сорочка чорна, дірява, розхристана, і тільки що шматком старої плахти зап'ялась, та й годі. От усе убрання на ній! Оттак-то йому удружила Явдоха Зубиха, конотопська відьма, за той бешкет, що він їй і на річці, і над річкою при усій громаді зробив. А й не він же то, коли по правді сказати; то поравсь з нею пан Пістряк; він і пана сотника на се навів; ну, та знаєте, що на світі усе так йде: що писар збездільнича, так йому і нічого; а суддя здуру, не знаючи діла, підпише, так він і у відвіті; на ньому усе лихо і складеться.
Стояв-стояв пан Уласович довгенько і розуму не прило-жить, що йому теперечки на світі і робити! Забіг би на край світу, та уже шлюбу не розірве: казав-бо при вінчанні, що «не покину її аж до смерті». А як гляне у вікно – його панна Олена сидить край пана Халявського; як послу-ха, що дружечки приспівують вже не так, як учора, замість Микитки та вже Дем'янка, а сліпий скрипник, сидячи у сінях, що є духу скрипить Дербентський марш[6] , а бісова відьма, Явдоха Зубиха, замість матері сидить у червоних юхтових чоботях з підковами у п'ядь, а на голові ки-балка, що усе-то зять, пан Халявський, нарадовав, та ще вона визирне до нього у віконце та й глузує над ним: так аж об поли б'ється руками і зубами клаца.
Пан Ригорович мав було покинути і своє боярство і притулитися до чужого весілля, бо бачив, що тут і страва усяка мудра, і горілки багацько, і поштують наподряд усіх, не розбираючи, хто першу п'є, а хто вже і п'яту. Піткнувсь було, так йому і чарки понюхати не дали, і у хату ходу не дали: «Іди, – кажуть, – собі на своє весілля». От він подумав, що, каже, «живе покину, а мертвого піду ськати», плюнув їм через поріг та й пішов до свого поїзду.