З одним аж так все серйозно здавалося, що й про весілля заговорювали. Якраз влітку полетіла до батьків до Індії, а там зрозуміла — вагітна. Повернулася, а тут поговір йде: зовсім не по-чернечому він жив, поки вона пагодами милувалася, та той і сам не приховував: ти, мовляв, поїхала, а я ж дорослий мужчина, без жінки терпіти не мушу. Ірина назвала його наволоччю, викреслила з життя й записалася на вакуум-аборт.
А військового свого вона знайшла в кабаку. Зібралися вони раз із дівчатами в «Либідь». Крутий тоді був ресторан, при готелі «Інтурист». Сторонніх з вулиці не пускали. Ну, вони знали як зайти, та й швейцар своє чітко знав: законний його червінчик у чарівний спосіб опинявся у нагрудній кишені його піджака, що спричиняло раптове погіршення зору, яке тривало рівно стільки часу, скільки потрібно для того, щоб пройти холом і сховатися в кабіні ліфта.
Цілком ймовірно, що у швейцаровій кишені того дня назбиралася пристойна сума: в залі гуляли дві компанії — молодих офіцерів та футболістів — котрі, як не крути, іноземними туристами виявитися не могли жодним чином.
Там-то й поклав на Ірину око ставний старлей у парадному мундирі із золотими погонами. Лишень музика заграла, підлетів, представився Едуардом, запросив танцювати й закрутив у шаленому вирі па й фігур пристрасного танцю. От з того дня й закрутилося: тиждень яскравих зустрічей, — незчулася, як до РАГСу із заявою подалися.
Як родину військовослужбовця їх розписали протягом кількох днів, не змушуючи чекати встановлений місяць, і невдовзі опинилася Ірина з незакінченою вищою освітою у військовому містечку неподалік Свердловська в статусі офіцерської дружини-домогосподарки.
Прісний гарнізонний побут на мав нічого спільного із веселим студентським життям. Едуард з блискучого дотепного кавалера враз перетворився на нудотного в'їдливого чоловіка. Жодних інтересів поза службою у нього не виявилося, і всі його розмови крутилися довкола того, кому дали зірочку, кого підвищили й хто де затишно прилаштувався на тепленькому місці. А ще з'ясувалося, що він не від того, щоб випити з приятелями після служби, а під чаркою стає надміру дратівливим та ревнивим. І вдарити навіть міг. Спочатку зрідка, потім усе частіше. Батько на Ірину ніколи руки не підняв, а цьому врешті стало вдарити — як склянку води випити.
Коли завагітніла — почалося пекло: «Ми з тобою рік жили, і — нічого. Це ти від якогось солдата залетіла, поки я на полігоні був!» Від такого великого щастя й тікала вона до Києва, вмотивувавши від'їзд кращою медициною. За три місяці до пологів Едуард не надіслав ані копійки, не написав жодного листа, тільки зателефонував разів зо два коротко. Тривожний дзвінок Ірининої бабусі Галини Валеріанівни щодо патологічно важких пологів дружини не стривожив його, і до Києва він прибув лише за місяць, коли завдяки батькові все минулося, але бачити його Ірина не забажала.
Едуард підстеріг її неподалік від її будинку з дитячим возиком приблизно в ті дні, коли вона випадково зустрілася з Олексієм. Шулікою кинувся до неї:
— Покажи дитину.
— Аякже! Ще чого! — обурилася Ірина. — Забрав би з нас з пологового, то дотепер досхочу б надивився! Де ти був, коли ми — я при надії та бабуся — на одну її пенсію жили? Де ти був, як я народжувати збиралася й не знала, за що пелюшки куплятиму? Коли я від пологів помирала? А тепер — дитину покажи? Та якби не батько, нас могло й не бути — ані мене, ані дитини!
Він помовчав:
— А як назвати вирішила?
Вона знала, що чоловік марив сином, названим його іменем:
— Батько нас врятував, значить, на честь батька і назву — Владиславом.
— Все ясно: дитина не моя, — завів було свою улюблену пісню про її уявну невірність вояка.
— Дитина хоч і від тебе, але після всього — точно не твоя! — відрубала Ірина й попрямувала геть.
Незабаром вона, знов-таки завдяки батьковим зв'язкам, досить швидко розлучилася з Едуардом та повернулася до інституту.
Усе це вона мала розповісти Олексієві під час їхньої розмови в кафе? Хто знає, чи цікаво йому та взагалі як він відреагує. Може, подумає: так тобі й треба — не залишилася зі мною…
Взагалі-то, ті стосунки поламали її батьки. Незадовго до їхньої київської відпустки між закінченням академії та від'їздом до Калькутти бабуся прийшла з роботи на дві години раніше звичайного терміну і не змогла потрапити додому: двері були зачинені на нижній замок, а в ньому зсередини стирчав ключ — ззовні не відкриєш. Ясна річ, з'ясувалося, що там закрилися Ірина з Олексієм. Хлопець спробував зробити її втаємниченою: так, мовляв, у нас любов, але ми поки не афішуємо, для всіх це поки що таємниця. Тож просимо і вас, шановна Галино Валеріанівно, зберегти поки що цей секрет. Ми самі оголосимо всім, коли прийде час. Та заприсяглася, але вона завжди була за матір — розповіла все, й батьки мов чемериці наїлися: та що у вас з ним, та чому, та ми проти, та дзвони йому, щоб більше не приходив! І так кілька днів… Вона здалася й подзвонила, а її взяли під такий контроль, що аж небо за макове зернятко їй видалося. Батько за місяць поїхав, а мати з малим були аж до кінця вересня. І за цей час Ірина з Олексієм не побачилися жодного разу.
А тут як на те наближався випуск на факультеті міжнародних відносин в її першого кохання Єгора Нехлюйка. А неодружених дипломатів за кордон в Радянському Союзі не випускали. Ретельний перегляд знайомого жіночого контингенту позитивних кандидатур не виявив. Фігуристі дівулі, що залюбки ходили до їхньої, елітної за університетськими мірками, компанії, на роль подружжя зовсім не підходили. І тут згадалося: так, а Ірині ж оце скільки? Сімнадцять на початку серпня? Ну так от… Заходився дзвонити, цікавитись, кудись запрошувати: то в компанію, то на день народження. Відмагалася спочатку — Олексій же ж у неї був, хороший хлопець, подобався, розуміли одне одного з півслова.
А мати: «Та піди до Єгора, не весь же час над підручниками марніти». Ну, від дня народження не відкрутитися: з дитинства ж знайомі, як не підеш? Випили, потанцювали, пішов проводжати — цілуватись поліз. А вона взяла й відповіла на поцілунок, нащо, сама не знала. Мабуть, стрепенулося щось у душі: перше кохання таки, не жарт. А він ошелешено відліпився від неї: «Хто тебе навчив так цілуватися?» Так а направду — хто? Трішечки навчив П'єр з вулиці Свердлова, якусь дещицю — Вітя Белс, чогось — Олексій, та й взагалі: справжній жінці хіба треба вчитися цілуватися? Та для чого Єгорові всі ці подробиці? «А хлопець мій, Олексій, — відповіла. — Він дзюдо займається.»
Може, майбутньому дипломатові і вдалося би повернути її почуття, якби не один випадок.
Саме в Єгора виявився необхідний їй посібник для вступників до ВНЗ із історії. Зрозуміло: він п'ять років тому теж вступав. Сказав: прийди й забери. Прийшла, побула для порядку хвилин з десять, а тоді — за книжку й до дверей. Бо раптом знову цілуватися почне? І сама боялася думати, що тоді робитиме вона. А він каву пропонує та затримати намагається, а сам на годинника зирк та зирк. Вислизнула й — за поріг. На ліфт не чекала, збігла з третього поверху сходами, а біля дверей під'їзду натрапила на трьох парубків і від несподіванки пригальмувала, а ті перезирнулися, здалося, здивовано, а потім один, міцніший на вигляд, невпевнено сказав:
— Ага, попалася! — й витягнув з кишені ножа.
— Зараз ми з тобою розберемось! — пообіцяв другий, а третій якось ніяково мулявся й відводив очі.
Ірина помітила, що у кремезного рука з ножем дрижить. Якісь дивні були бандюгани. Десь згори гупнули двері, нападники нервово закрутили головами, а дівчина сумкою з підручниками вгатила по голові здорованя, стрімголов вилетіла на вулицю й щодуху помчала — якомога далі.
А буквально на другий день той крем'язень зустрівся їй просто на вулиці.
— Привіт, друже! — гукнула його Ірина. — Ти більше не хочеш мене зарізати?
Той нервово озирнувся.
— За що ж ви мене так? Що я вам поганого зробила? — відчула його невпевненість дівчина.
— Та нічого не збиралися ми тобі робити. Хіба налякати трохи… Нас про це попросив наш друг Єгор. Тіпа ти виходиш з квартири, а тут ми напали, а він як вискочить, і раз — захистив. І врятована красуня падає в обійми відважному лицареві! Тільки ти раніше вийшла, ніж ми домовлялися. І зустрілася не там. Ну, ми вирішили: хто знає, що пішло не так, наше діло лякати.