Одного разу до бару зайшов Семен, на прізвисько Бритий, з двома друзями. Я, немов колода, підпирав барну стійку. Він підійшов і сказав: «Бидло, ходімо на вулицю!» Бувши добряче на підпитку, я швидко протверезів, страх залив ноги свинцем і я не міг поворухнутися. «Тобі кажу, ходімо на вулицю!» – гаркнув він і пішов на «вихід».
Я поставив пляшку з пивом і подивився на своїх приятелів. Вони подивилися, немов курчата при вигляді коршака. Ніхто не хотів потрапити під колію експреса «Кулак Бритоголового – Підлога». В моєму п’яному мозку жевріла, мов вуглинка, надія, що все буде гаразд. «Боягузи кляті», – прошепотів я адресуючи слова своїй давнішній компанії і йшов на вулицю. Там – чекали на мене. «Я камікадзе – промайнула думка».
– Ну, що, будеш виставлятися? – крізь зуби цідив Бритий.
– За що? – Говорив, наче не розуміючи.
– Не включай дурника! Ти вже давно зависаєш тут, а ще не пригощав хлопців. Хочеш тут тертися – маєш розщедритися.
– В мене немає грошей, хлопці!
Кулак вже летів, мов комета в орбіту моєї щоки. Удар легко вибив з рівноваги, і я гепнувся просто на запльовану бруківку. Ворог не угомонився і взявши за барки продовжував мене товкти. Я намагався закривати обличчя руками, удари градом сипалися, і я нічого не міг вдіяти. Приятелі Бритого гиготіли, а мої спроби виборсатися, викликали у них нові вибухи конячого сміху. Товариші кинули мене напризволяще, немов собаку під мостом в мішку, коли та набридає. Ніхто не вийшов подивитися, що тут коїться, ніхто не спробував завадити розправі, це шокувало мене. Коли вже починав непритомніти, коли все обличчя було заюшене в кров і я не відчував болю – хтось одним махом скинув з мене Бритого, мов кота зі столу і той упав на бруківку поряд зі мною, приятелі Семена стояли мов укопані й нічого не могли вдіяти.
Моїм рятівником був Данило, але ми не були тоді ще знайомі. Я лежав обіпершись спиною об стіну забігайлівки, і стікав кров’ю. Він допоміг підвестися і повів мене, мов бабуся гарбуза з городу, обхопивши однією рукою.
Конец ознакомительного фрагмента.