Всего за 24.95 руб. Купить полную версию
, бозя!…» Оксана так і зомліла, і незчулася, як і впала на землю…
Утреня роса та вітерець дмухнув на неї – от вона отямилася… дивиться– і не зна, де вона. А дитинятко лазить по ній та усе, що вміє, те й белькоче: «Мамо!… Бозя!…» Тут Оксана згадала, що вона мала зробити. Згадала – і мороз по ній так і пройшов… уздріла ямку, що було для своєї дитини викопала, разом скочила, ухопила дитину на руки і як стріла побігла від того місця і, відбігши, кинулась навколішки, положила дитину і стала богу молитись щиро, і поклони бити, і обіщуватись, що нізащо вже не зробить ніякого худа дитині, донесе його додому і, коли мати його не благословить і відкине від себе, і хоч усе село гнушатиметься його і байстрюком дражнитимуть, хоч що б то не було їй за дитину, вона його не покине, вигодує його і до розуму доведеть. А далі й каже: «Коли я не вміла бути дочкою, так буду матір'ю!» – і стала вп'ять молитися і бога прохати, щоб простив їй сей тяжкий, смертельний гріх, що вона хотіла зробити над дитиною. Тільки що, помолячись, стала уставати, тут якраз сонечко зійшло, та так ясно і так пречисто… Оксані стало на душі трошки веселіше, утерла сльози, поснідала трошки, дала й дитині папки, завернула його, пригорнула його до серця, де в неї лежала у платочку дівоча її коса, і пішла з своєю думкою, часто здихаючи, і усе з дитиною розмовляла: «Бозя! Мамо!» А Митрик щебетав за нею, сміявсь, ловлячи її сльози, що так на нього капали, та й Заснув собі.
Довго того розказувати, як наша сердешна Оксана з своїм Митриком пробиралась через усі міста до свого села. Часом добрий чоловік лучався і підвозив її, а більш того, що йшла. Рук не чула, несучи дитину, ноги дуже боліли від ходьби; де випросить чого з'їсти, а де й нічого не дадуть, то й голодувала часто, зоставляючи дитині і послідню крихту. От вже доходить, вже усе ближче, усе ближче до свого села… а серце тільки тьох-тьох! а на серці, так бог зна які думки! Як вона явиться матері?… Що мати скаже їй? Ще то чи жива мати?… Горечко їй тяжке!
Скільки вона там ішла, і як вже йшла, а таки дійшла. Ось верстов з десяток зосталося до свого села. Дума собі: «Хоч і нерано вже, а як поспішу востаннє, то хоч смерком, а таки добреду додому…» Як же в неї одна думка, що як то вона побачиться з матір'ю… або знайде вже її на кладбиші; так йде, і ноги не йдуть, і спотикається, і становиться, вп'ять піде, дрижить усім тілом, у горлі засиха, де найде водицю, промочить смажні уста, вп'ять піде… дух їй захвачує, нездужа, сяде, чи віддохне хоч трохи, чи ні, вп'ять скочить, вп'ять піде і вп'ять ненадовго… та так і опізнилась. Полуношна зірка зійшла, а вона ще далеко від села. Дибала-дибала, знемоглась зовсім; стало сіріти, забачила, що маячить їх церква, вона так і впала навколішки… «Церква свята! Я увіходила у неї чиста і непорочна. Чи достойна ж буду стати у ній з своїми гріхами!» І що-то вже плакала, стоячи там та молячись… Глянула, що землю змочила слізьми, от і каже: «От який ралець принесла я на родиму землю… Недовго буду я тебе сквернити, ступаючи по тобі!… Не зступляйся передо мною! Прийми грішне тіло в себе по смерті, хоч за те, що буду тебе рано й вечір слізьми поливати!…»
Посилкувалась, щоб устати, не змогла, тут на дорозі і припала, стогнучи й плачучи.
Обвидніло. Йде чоловік дорогою у село. Бачить, щось лежить на дорозі… підійшов ближче – жінка з дитиною, мабуть, недужа; лежить, плаче, стогне і руки лама. «Чого ти тут, молодице, на шляху лягла?» – питається чоловік.
Зирнула Оксана на голос, придивилась пильно… «Ох, господи!» – крикнула, обернулась ік землі, заплакала навзрид і каже: «Покрий мене, сира земля, нехай я не бачу!…»
– Та що ти таке? Чи недужа, чи що?
Оксана не каже нічого, тільки гірко плаче.
– Та ну-бо, коли недужа, то я тебе підвезу,– сказав чоловік і став її поворочувати, щоб знати, що се таке є.
– Убий мене, Петре!-крикнула Оксана -Убий на сім місці: я за тебе буду бога молити.