Всего за 24.95 руб. Купить полную версию
– Коли б я здужала, я б його швидче приволокла аж геть туди до ліска. Що сьогодні такий довгий день?… І кінця йому не видно… Вербочко густенька! розпусти своє листячко Ще густіш, покрий нас, як з милим зійдемося під тобою розмовляти, щоб не побачив нас ніхто. Вже я увечері спитаюсь, як мій миленький копитанчик дума, коли має по мене старостів присилати?…» Та й почала думати, як вона вийде за нього, як стане панею, як у добрі та у розкоші Житиме… та се то те, та се то те… От діждала і вечора… «Не жди мене, мамо! Я піду до Домахи та й посиджу там Довгенько…» Та з сим словом – шасть із хати… двічі-тричі стрибнула… вже й під вербою!…
Копитана не було. Вона розгляділа усюди… нема нікого, ніч темна, ніхто не побачить… Незабаром біжить і копитан. «Чи ти тут, Оксано?»
– Тут, край твого серденька,– і припала до нього…
зібрались, щоб поговорити, та нічого і не кажуть, знай цілуються… Далі вже й не іграшки… Оксана аж злякалася… Нічого їй робити, треба вириватися та випручуватись… Не бере ні цілкових, ні бумажок; плачучи, каже: «Заріж мене попереду та й роби зі мною що хоч».
Не випросилась, а випручалась наша Оксана, і, як муха, від нього полетіла і ускочила у хату… Господи! Блідна, труситься, мов лихоманка її б'є… «Чого ти, чого ти?» – Векла питається, а Оксана і слова не промовить… Далі вже як-то зібралася з силою та й давай матері брехати, буцімто Домахи не застала та, йдучи назад, побачила відьму, що клубом котилася, «так я,– каже,– так злякалася, що не можна!» Мати й повірила. А чи довго матір, та ще й добру, довести до того, що повірить усьому, що їй стань розказувати?… Стара вже ні об чім і не дума, а боїться, щоб дитина з переляку не занедужала, і стала її на піч покладати, і кожухом укривати, і водою напувати… Оксані й добре, що її на печі мати положила, щоб не дивитися їй у вічі, бо сором, бо стид, що тихенько від матері почала з копитаном любитися і з ним тихенько зіходитись… Якби мати тогді до неї пристала, вона б усю правду, від щирого серця, усе б їй розказала.
Сумуючи, чи вечеряла, чи не вечеряла, троха чи й брала ложку у руки, звалилася на подушки, та й стала тихенько плакати… та й дума собі: «Так так-то він мене любить?… Так-то він об мені жалкує, що хотів посміятись надо мною?… Хіба ж я тобі не казала, що я тебе дуже-дуже люблю? Не треба мені ні панства, ні багатства; будь хоч простий мужик-личман, я тебе усе рівно любитиму!… Не треба мені ні золота, ні перстенів, ні намиста; нехай сонечко на мене не світить, нехай місяць для мене потускне, нехай зірочки від мене поховаються, квіточки передо мною зав'януть, пташечки не щебечуть, річечка висохне, світ зміниться… мені до сього усього нужди мало, аби б я бачила тебе поусякчас, дивилася у твої карі очиці, слухала, як ти мене зовеш душкою Оксаною, як ти розказуєш, що як мере любиш… от моє й щастя, моє панство, моє царство у тім уз однім! Я ж думала, що й ти так любиш свою Оксану! /ж, бачу, ти раднісінький згубити її, світ зав'язати… Бог вже з тобою. Сказала б я, що після сього не буду я тебе любити: ні, щиро, вірно тебе любитиму до смерті моєї; бо раз чоловік родиться й душу приньме, так раз і любить. Казала б я, що не хочу тебе любити: ні, чи скаже чоловік, що не хоче на світі жити, не хоче собі здоров'я, щастя? Так і я: ти – моя радість, втіха, щастя, увесь світ… як же мені тебе перестати любити? А що правда, що не хочу до тебе виходити, не хочу говорити з тобою… і таки не піду, не піду й не піду; і не вийду до тебе, хоч ти мені бог зна що роби, давай; слова тобі не скажу, поки не побереш за мене рушників по закону…» Та з сим словом устала, вдарила три поклони та вп'ять і лягла, вже з думкою спокійнішою.
Уранці порається з матір'ю, аж ось із волості десятник– рип у хату.