Чого ти прибігла в пасіку гвалтувати? Що там трапилось?
– Балабуха одбив Вільшаницю од Моссаковського. Видавай тепер дочку за дяка!
– А дочка що каже?
– А дочка здуріла! Піди ще ти побалакай з нею. Там цілується з тим дурним дяком, і сором а нема дівці.
– Гм... гм... круту кашу заварили... Треба щось робити, – промовив Прокопович, прямуючи з жінкою до хати.
Тим часом Моссаковський розказав Онисі, що вільшаницька громада не прийняла на парафію Балабухи і що владика таки оддав йому Вільшаницю, як того бажала громада. Онися знала, що в такім разі її старі батьки зараз прохолонуть і заспівають іншої.
Прокопович з жінкою увійшов у світлицю. Моссаковський привітався, поклонився низенько. Прокоповичка сіла на канапі, надулась, дивилась на стіну й мовчала. Прокопович, одначе, був ласкавіший до Моссаковського й, не обертаючись до жінки, звелів Онисі принести горілки та закуски.
– Та наріж, Онисю, тієї паляниці, що лежить у хижці з самого верху,– сказала Прокоповичка сердито.
Онися осміхнулась. Зверху лежала черства паляниця. Онися нарізала свіжої пухкої паляниці з останнього печива й винесла пляшку з горілкою.
Випили по чарці. Моссаковський мовчав. Прокоповичка мовчала і все дивилась на стіну. Прокопович пробував розмовляти, але спросоння тільки позіхав на ввесь рот. Він глянув на жінку,– жінка сиділа, насупившись, і не думала рота розтуляти.
– Чого це ти, паніматко, так пильно дивишся на стіну? Чи мухи лічиш, чи що? – спитав Прокопович у жінки.
Прокоповичка зирнула на чоловіка сердитими очима й почала вже дивитись на грубу, неначе там була намальована якась дуже гарна картина.
В хаті знов стало тихо. Прокопович знов позіхнув і перехрестив рота. Всі мовчали. Прокопович почав гніватись на жінку.
– Отже ти, паніматко, закохалась в грубі. Дивишся та дивишся на неї й очей не зводиш,– знов зачіпав жінку Прокопович.
– Говори вже ти,– мені нема чого говорити,– сердито обізвалась Прокоповичка, не зводячи очей з груби.
Онися сміялась не устами, а очима. Моссаковський дивився на діл.
– Випиймо ще по чарці. Може, з чарки добудемо розмови, – сказав Прокопович до Моссаковського, наливаючи по другій.
Випили по другій, й язики справді зараз розв'язались. Прокопович став розпитувати Моссаковського про Вільшаницю, але здалеки. Він неначе совістився питати за те, що Балабуха одбив од Моссаковського вільшаницьку парафію. В його думці висло трудне питання, й він обминав його навкруги.
– Як же ви, Харитоне, думаєте тепер розпорядитись собою? – спитав Прокопович у Моссаковського.
– Мені треба скоріше женитись, щоб часом знов хтось не одбив у мене Вільшаниці,– сказав Моссаковський.
Прокоповичка звела очі з груби на двері.
– Як же так! А Балабуха де дівся? – спитав Прокопович.
– Балабуха мусив виїхати з Вільшаниці, бо його громада не приняла на парафію. Владика таки оддав мені вільшаницьку парафію,– одповів Моссаковський.
Прокоповичка перевела очі з дверей і вирячила їх на 'Моссаковського. Онисині очі неначе реготались.
– Таки оддав вам парафію? – аж крикнув Прокопович, скочивши з місця.
– Оддав. Громада настояла на своєму. Тепер мені треба поспішати, щоб парафія знов не втекла з рук,– сказав Моссаковський.
– Голубчику, Харитоне! Поздоровляю вас од щирого серця! – крикнув Прокопович і кинувся обнімати її цілувати Моссаковського.
Прокоповичка й собі знялась з канапи й кинулась прожогом обнімати та цілувати Моссаковського. Всі стали веселі, говорючі, всі говорили, й ніхто нікого не слухав. Прокоповичка забігала по хаті, вскочила в кімнату й знов убігла в світлицю. Онися сміялась, затулившись рукавом.
– А що, паніматко! Коли полічила всі мухи на стіні, то став могорич.