– А що будемо робити? – спитав титар, обертаючись до дідів.
– А те будемо робити, що не пустимо того Балабухи на парафію, от що! – сказали діди.
В Моссаковського трохи одлягло од серця. Надія вернулась до його,– надія достати парафію й не втратити Онисі.
Вони сіли на вози й поїхали назад в Віль-шаницю оповістити громаді за цю подію.
– Не буде так, як владика хоче! Не пустимо Балабухи на парафію. Нехай буде в нас за священика таки Харитін, та й годі! – гомоніла громада, зібравшись коло церкви.– Пошлемо знов вдруге прощення до владики, а як не дозволить, пошлемо втретє, а таки нехай буде так, як громада хоче. Десь видрався якийсь Балабуха, не показав очей в Віль-шаницю, не поговорив з громадою, а преться до нас на парафію. Не пустимо Балабухи!
Тим часом, як вільшаницька громада гримала, та ремствувала та лагодилась знов посилати титаря до владики, щасливий Балабуха вернувся в Хильки.
– Що, сину, зіпхнув Ониську з парафії?– перша спитала в Балабухи мати.
– Зіпхнув! Так і покотилась, як її гарбузи з Хильківської гори, аж курява піднялась,– сказав Балабуха.
– От тепер нехай знає, як класти в віз та в кишені студентам гарбузи! – сказала мати.– А ти, сину, не гай часу, та вбирайся до Терлецьких, та ще й сватів бери. Терлецькі скупі, хоч і багаті. Треба вибрати в свати доброго крутія, щоб викрутив в їх зайву сотню карбованців.
– Кого ж би то попросити в свати? – спитав Балабуха.
– Бери, сину, дядька, отця Мельхнседека та прихопи ще на пристяжку й тітку. Тітка цікава на язик, та й дядько добрий торохтій: щось таки та виторохтять. Та нехай добре припруть Терлецького.
Балабуха забрав дядька торохтія й цокотуху тітку, прибрався й причепурився й поїхав до Терлецьких.
Терлецькі, побачивши, що Балабуха приїхав не сам, а з дядьком та з тіткою, зараз догадались, що він приїхав з сватами.
В домі почалась незвичайна біганина. Бігала важка Терлецька, бігала Олеся, бігав сам Терлецький, бігала Килина, навіть баба в пекарні заметилась тією пошестю й вертілась, як муха в окропі. Балабуха оповістив, що він зайняв Вільшаницю, Терлецький поздоровляв його, цілувався з ним по десять раз, цілувався з сватом отцем Мельхиседеком і навіть з цікавою його жінкою. Олеся зашнурувалась як тільки можна тісніше, так що їй було важко дихати, начіпляла червоних стрічок на талію, на шию, на голову і все крутилась по хаті перед Балабухою. Вона знала, що Балабуха не жвавий в розмові, й попросила його в садок, де сподівалась почути при поетичній обставі те слово, котрого вона вже ждала двадцять три роки з половиною.
– Чи бачили мої квітки? – спитала вона в Балабухи.
– Ні, не бачив,– сказав Балабуха.
– Ходім, я вам покажу мої квітки! – сказала Олеся сміливо й причепливо й трохи не потягла його за руку.
Балабуха з великою напругою підвівся з стільця й пішов слідком за Олесею в садок.
Квітник в садку був і справді гарний. Клумби були повні левкоїв та айстр, але вже під осінь позаростали трохи бур'яном.
– Дивіться, які чудові левкої,– сказала Олеся, нагнувшись над квітками й зриваючи гілку левкоя.
– А справді, гарні та пахучі,– сказав і собі Балабуха й нагнувся над грядкою.
Олеся вирвала квітку й, не розхиляючись, нюхала її. Балабуха й собі встромив руку в гущавину, але, поглядаючи скоса на Олесин повний стан, захопив в жменю бур'ян і почав і собі нюхати.
– Ви нюхаєте щирицю! – крикнула Олеся, вириваючи з його рук бур'янину, й зареготалась на увесь садок.– Ось потривайте, я нарву вам букет.
Вона нарвала чудових айстр і подала Балабусі. Балабуха навіщось нюхав їх, хоч вони зовсім не пахли.
– Ходім, побачите наш сад, – гукнула Олеся й побігла доріжкою по садку до Росі.
Балабуха кинувся й собі бігти, але почу-тив, що його ноги можуть тільки ходити, а не бігати, й ледве догнав Олесю.