– Чи ти знаєш, сину, за кого подавала рушники Ониська Прокоповичівна? – сказала стара Балабушиха, приїхавши з ярмарку.
– За кого, мамо? – спитав син.
– За Харитона Моссаковського, карапишанського дяка,– сказала мати.
– За Харитона Моссаковського? За того худого, поганого? за ту руду чехоню? – крикнув син.
– За ту чехоню, за ту погану тараню,– сказала мати.
– За дякуса? І вона дала мені гарбуза через ту іржаву, суху чехоню? За того дурня? За того дякуса? – крикнув син.
– Не за дяка-бо! Він сьогодні дяк, а може, завтра буде попом на батьковому місці, бо його громада обрала за священика на вільшаницьку парафію,– сказала мати.
– Одкаснулась од мене, студента, академіста, для того рудого дурня, которий навіть не був в граматиці, не тільки що в філозо-фії? – репетував Балабуха, піднявши руки вгору вище од своєї голови.
– Потривай, сину! Ти не кричи й не сердься,– сказала мати. Поїдь ти в Київ та попроси собі в митрополита Вільшаницю,– парафія велика, поля багато, сінокосу й оком не скинути, сінокіс над самою Россю, ще й левада така здорова, що можна півсотні возів картоплі та капусти вивезти в Богуслав на ярмарок. Ій-богу, сину, не гай часу, їдь до Києва! Нехай тоді Ониська потанцює з своєю чехонею циганської халяндри. Нехай старий Прокопович дає Харитонові свої Чайки, котрі можна в мішок убгати.
– Поїду в Київ! Зараз поїду! Владика дає академістам парафії на вибір – яку хоч вибирай! Оце тобі, Онисько, гарбузи! Дам і тобі гарбуза, що будеш пам'ятати до смерті.
Не довго думавши, таки другого дня Бала-буха поїхав в Київ, пішов до митрополита й подав прошення на Вільшаницю. Тільки що Ба-лабуха вийшов од митрополита, проти його йшов Харитін Моссаковський з вільшаницьким титарем та з двома старими парафіянами. Моссаковський скинув шапку, поздоровкався з Балабухою й низенько йому поклонивсь, Балабуха навіть не глянув на його.
– Чи парафії шукаєте, Марку Павловичу? Боже поможи на все добре! – сказав Моссаковський до Балабухи.
– Нехай уже вам бог помагає, а мені вже поміг; я зайняв вашу Вільшаницю,– сказав гордо Балабуха й пішов собі тихою ходою в консисторію кінчати діло.
В Моссаковського та в вільшаницьких дідів неначе вдарив грім. Вони стояли й дивились слідком за Балабухою.
– Чи цей панич правду каже, чи жартує? – промовив титар.
– Мабуть, бреше на свою обихідку, – промовив один дід.– А хто ж його обирав в Віль-шаниці за священика?
– Чи подався, чи не подався він на Вільшаницю, а ми таки ходім до владики. Що то нам владика скаже! – промовив Моссаковський.
Вони пішли в покої до владики. Моссаковський подав од себе прошення, а титар друге од громади. Владика прочитав, подумав та й каже:
– Опізнились ви. Я вже оддав вільшаницьку парафію другому. Ти вчився в школах? – спитав владика в Моссаковського.
– Ні, ваше високопреосвященство: я вчився вдома в батька та в карапишанського дяка: вивчив часловець, псалтир, вмію читати апостола й євангелію, знаю добре церковний устав, вмію співати на гласи: й на «Господи возвах» і на «Бог господь».
– Коли тебе обрала громада, то я дам тобі меншу парафію, а великі парафії я даю академістам,– сказав митрополит.– Боже вас благослови! Йдіть собі.
– Коли ж ми, святий владико, волимо, щоб у нас за священика був таки син нашого покійного панотця, царство йому небесне. Ми Харитона знаємо з малих літ; він зріс на наших очах. Громадяни звикли до його. Ми знаємо, що він нас не скривдить. Помилуйте й пожалуйте, святий владико! Нехай таки наш Харитін буде в нас за священика,– просив титар.
– Не можна, старий, не можна. Діло зроблено, а зробленого трудно переіначити,– сказав владика.
Громадяни вийшли од владики ні в сих ні в тих, а Моссаковський стояв у прихожій ні живий ні мертвий, його делікатне лице стало біле як крейда. Титар взяв його за руку й вивів надвір.