Книгу можно купить на ЛитРес.
Всего за 389 руб. Купить полную версию
Всего за 389 руб. Купить полную версию
Шрифт
Фон
1922
II
Стогнала ніч. Вже гострі глиці
проколювали більма дня,
і синьо-золоті грімниці
дражнили відгульня-коня.
Розбурхалася хмар армада, —
а ти, опалена, в огні,
ти, вся любов і вічна зрада,
летіла охляп на коні.
Під копитом тріщали ребра,
впинались очі в образи, —
а ти розпліскувала цебра
передсвітанної грози.
Із бур, о молода гонице,
ти пролила своє дання —
і світом гомін і стрілиці
дзвінкокопитого коня.
1923
III
Помережав вечір кучерявий
льодяними гратами вікно.
Жовтожарні там горять заграви,
голубе кипить вино.
А за ґратами останню мичку
допрядає скалоокий день.
Бачу усміх твій крізь сніжну мжичку,
чую голос вітряних пісень.
Доки ти манитимеш з надземних,
зачарованих тобою берегів?
Я не хочу потороч таємних
і важких, морочних снів.
Поведи мене в простори сніговії,
де метелиця розгониста гуля
і смерком дрімає й леденіє
під пухнатими заметами рілля.
1924
IV
Я побачив тебе з трамваю.
Ти все та ж: голуба й ясна, —
тільки я, тільки я не розмаю
снігового сна.
Ти прийшла у вербляницю1: «Здрастуй!
Про мене – хай верби цвітуть:
не топтатиму синього рясту,
у глуху виїжджаючи путь».
Ожило у душі незабутнє…
Золотіє бань вінок,
і співає в далеке майбутнє
трамвайний дзвінок.
1924
Прощання з Поділлям
Прощайте, товтри круглогруді,
і ти, гніздо Кармелюка,
де й досі бойові погуди —
мов червениці чумака,
і ви, яри крутоберегі,
де стільки раз лилася кров…
Прощайте, скомнії, береки1:
побачимось не скоро знов.
Минуть роки, і кров зашерхне,
і висхне Збруч, мутна ріка,
і тільки пісня не померкне,
як гнів і ніж Кармелюка.
1923
«І знов, як перший чоловік…»
І знов, як перший чоловік,
усім тваринам дав я ймення:
я зорі сестрами нарік,
а місяць – побратим у мене.
І всяку душу я живу
нарік, натхненний, по вподобі,
а сам на самоті живу:
моя душа – безводна Гобі.
В свічаді зоряного сна
я бачу добрі й злі години…
У кого серце віщуна,
тому не обіймать людини.
1922
«Лани – як хустка в басамани…»
М. Хвильовому
Лани – як хустка в басамани1,
а з підмéтів2 низьких долин
заносить духом конопляним,
і вигорілим тхне полин.
Самотній, з журавлем, колодязь
над полем журиться давно.
Вмочає сонце в сонну потязь
золототкане полотно.
Як віл, іде поволі днина.
Застигла колова шулік.
Коли ж задзвонить тут машина,
засяє електричний вік?
1923
«Вона жива і нежива…»
Вона жива і нежива
лежить у полі нерухомо.
Не зранять сонячні слова
передосінньої утоми.
Над баштанами сонні оси,
замовкли коники в стерні,
і ледве чуть, як в гущині
тече червоноките просо.
І дві копи – плече в плече —
над нею тужать, злотомитрі,
а літо бабине в повітрі
комусь на смерть кошулю1 тче.
За магалóю2 мріє млин,
немов приколотий метелик.
Не чути вітру з верховин:
ласкава тиша сон свій стеле.
1922
«Наставила шовкових кросен…»
Наставила шовкових кросен1
і павутинням обвела:
густий кармін2 і синя мла,—
над ними – ясноока осінь.
З гарману3 сонце золоте
скотилось на пухку солому,
а сум вертається додому,
мій сум, що восени росте.
У вирій потягли гагари,
і тужить десь вечірній дзвін:
за ними серце навздогін,
віддаючи останні дари.
Не дожене: мов та бджола,
воно блукає манівцями…
О серце, оповите снами,
чому ти не дзвінка стріла?
1923
«Серпневий прохолонув вар…»
Серпневий прохолонув вар1.
Напрявши гарусної2 пряжі,
мережа кучеряві мажі3
вечірнім золотом гаптар4.
Ще зелено в блідій поливі,
як на осінніх косах верб,
а вже кладе хтось тіні гливі
на тонко викреслений серп.
Померкло горяне горно.
Вдягає ніч жалобне рам’я.
О, хто це ранить утлу пам’ять?
День одгорів. Давно.
1923
«Зоріти ніч і бути з вами…»
Зоріти ніч і бути з вами,
холодно-росяні поля,
і слухать, як гуде з нестями
і стугонить вночі земля…
Як в темряві усе завмерло!
Хрусткий на серці стигне лід,
і з неба падають, мов перли,
огненні сльози Персеїд1.
Шрифт
Фон