Книгу можно купить на ЛитРес.
Всего за 389 руб. Купить полную версию
Всего за 389 руб. Купить полную версию
Шрифт
Фон
1922
«Ще губи кам’яні…»
Ще губи кам’яні
дахів високих
пожадливо бузу татарську ссуть1,
ще безматень2 у вульні3 велетенськім
не зворухнувся:
грузно спить,—
а вже
набряклими повіками за містом
моргає хтось
і пальцями нервово
по ринві стукотить.
Бульвари.
Сніг таранкуватий —
як стародавній мармур,
а коло прикорнів чорніє:
провалились рани…
І сльози
(не мої – дубів померклих)
моє обличчя й руки кроплять.
Чого ви плачете, незрячі?
Нехай брудною дергою4
вкривається дорога,
нехай замість блакиті
висне повсть,—
та вірте:
скоро, скоро
до нас веселик прилетить,
і ще послухаєм музик,
коли і в хаті найбіднішій,
і в найубогішім кварталі,
і в кожнім місці,
в кожнім серці
заквітнуть сонячні троянди.
Ґринджолами
мовчазно
кожух проїхав.
1923
«Я полюбив тебе на п’яту…»
Я полюбив тебе на п’яту,
голодну весну: всю – до дна.
Благословив і путь прокляту,
залиту пурпуром вина.
Орлицею на бій летіла
ти, добросерда, а не зла.
Я бачив кров на юних крилах
і рану посеред чола…
І знов горбатіла Голгота1
там, де всміхалися лани,
вилазив ворог на ворота,
кричав: розпни її, розпни!
І гіркоту цієї муки
пили ми з повного відра
і, мовчки поєднавши руки,
були як брат і як сестра.
1924
«На горі розцвітає яблуня…»
На горі розцвітає яблуня,
розцвітає білим шатром.
Вітер їй: – Стережись! на
зваблювання,
на чари твої – буруном!
А вже небо в квітчастих паволоках:
хмарна галич біду пасе.
Ой, ярує вітер в червоних таволгах1:
як зірветься – ввесь цвіт знесе!
1919
«Горять священні орифлами…»
Горять священні орифлами1
революційної весни.
Ми ждем і вірим коло брами.
Горять священні орифлами,
і сонце в грудях і над нами,
і сонцем заквітчались сни.
Горять священні орифлами
революційної весни.
1924
«Мене хвилює синій обрій…»
Мене хвилює синій обрій
і вітер весняний, рвачкий,
що всі думки мої недобрі
розмає, як пухкі хмарки.
І синявою молодою
сповняється ущерть душа…
Он журавлі понад грядою
назустріч з вирію спішать.
Не треба дум, вагань не треба:
трудний до сонця переліт, —
та в голих, у безлистих вербах
вже грає вітер на весь світ!
1925
«Долі своєї я не кляну…»
Долі своєї я не кляну:
бути луною, будить луну.
Віршником був я рунних полів —
гнівом на дуків дух мій горів.
Пісня – посестра, степ – побратим, —
вольная воля трьом нам усім.
Двічі я зрадив ніжну сестру.
Потім побачив: без неї умру…
Втретє ми стрілись на чужині,
як запалали перші огні,
і положили святий зарік —
не розлучатись навік.
Брате мій, сестро, любі мої,
вітер жене нас у дивні краї.
З вітром ми щирі: вітер – наш друг, —
хто цей розірве четверокруг?
Я і посестра, вітер і степ —
ніжність і воля, сила і креп1.
Бути луною, будить луну, —
долі своєї я не кляну.
1925
«Я світ увесь сприймаю оком…»
Я світ увесь сприймаю оком,
бо лінію і цвіт люблю,
бо рала промінні глибоко
урізались в мою ріллю.
Люблю слова ще повнодзвонні,
як мед пахучі та п’янкі,
слова, що в глибині бездонній
пролежали глухі віки.
Епітет серед них – як напасть:
уродиться, де й не чекав,
і тільки ямби та анапест
потроху бережуть устав.
Я славлю злотокосу осінь,
де смуток мій – немов рубін,
у перстень вправлений; ще й досі
не випав з мого серця він.
Дивлюся й слухаю: прозоро
співає струмінь битія,
і віриться, що скоро-скоро
так само заспіваю я.
1925
Шехерезада
I
Я п’ю прив’ялу тишу саду,
як стигне пізній холодок,
і слухаю Шехерезаду,
що знає тисячу казок.
До мене простягла долоні:
«Я жду давно тебе, – прийди!»
А на блакитній оболоні
зринає срібний молодик.
За садом царина і поле.
Гей, скільки йде туди стежок!
Не переслухаю ніколи
Шехерезадиних казок!
Шрифт
Фон