Він відпустив яскраво-червоного від сорому парубійка. Здається, дошкулило.
– Ти ось дитину додому, до батька-матері відведи. Наступного разу я можу й не встигнути.
– Відведу… – молодик тужно буравив землю поглядом. – Дякую, майстре Андреа.
Чаклун мовчки кивнув. Відвернувся. І побачив.
На тім березі Ляпуні, над водою, стояла дівчинка. Років восьми-дев’яти. Білява. У жовтій сукенці. Донька архіваріуса?! Ні, Намюр казав, їй шість виповнилося. Ця старша. І обличчя… глянсове, гладеньке, лялькове. Біля очей – зморщечки. А очиці уважні, гострі…
Вічний Мандрівцю! Як він примудрився все це розгледіти?! Хай річка й неширока…
Дівчинка насупилася, різко мотнула головою – і віддалилася. Тепер Андреа не бачив ніяких подробиць. Тільки одне: крихітна постать прудко віддалялася до узлісся. Текла, вигиналася, ковзала гадюкою. Рухи в дівчинки були стрімкі, як у сокола, що атакує. Личко ляльки. Надприродна гнучкість. На пам’ять чаклун ніколи не скаржився, але зараз дивувався: кого нагадало йому дивовижне дитя?!
Гілка «ведмежої журавлини» гойдалася, позначаючи місце, де крихітка пірнула в ліс. Живе вона там, чи що? Лісникова донька?!
Молодик ніяково порушив мовчанку:
– Ну, ми пішли. Я відведу Тіля додому.
– А я знаю, хто ти! – раптом випалив малий, що мовчав досі. – Ти до дідуся Леона в гості приїхав. Ось я дідові скажу – він дядькові Клаусу шкіру видубить!
Малюк гмикнув і невпевнено поправив сам себе:
– Або відлупцює…
Мускулюс посміхнувся вже по-справжньому, жартома дав хлопчиськові потиличника та пішов далі. Коли порівнявся з мостом, спіткнувся, пригнічений кепською думкою. Що, коли хлопець дійсно хотів завести кудись онука Леонарда Швелера?! І дочку архіваріуса він завів?! Нісенітниця! Навіщо це йому?! Лізуть усілякі дурниці в голову… Швидше б линяти дівки почали. І скінчили. Отоді зітхнемо спокійно…
Андреа знизав плечима й знову рушив далі.
Коли міст лишився за спиною, він зміркував, кого нагадала йому дівчинка в жовтій сукні.
– Світлого сонечка, чистої мани! Заходьте, майстре чаклун, у мене не замкнено…
Чужу ману Мускулюс зачув звіддаля. Ледь на пагорбку за вербами постали дерев’яний будиночок і купка повіток, обнесені високим тином, так відразу й зачув. Хатинка мала вигляд справжнього відьомського кубла: мох-бородань на стінах, обаполи та віконниці густо порізані рунами, на дверях – візерунок із яскравих пер. Мабуть, шепіток-«липучка» тримає. Таким замовлянням господиня може міняти візерунок хоч із міської площі. У повітрі танув залишковий запах фільтруму «Лиходвериця VI», знятого хвилину тому. Це щоб не вломився абихто, злякався на порозі. Господарка шанувала чаклунську етику. Малефіку «лиходвериця» – що комар чхнув, але правила пристойності вимагають…
Конец ознакомительного фрагмента.