Сила інерції невблаганна. Хоч як зрухнулись основи старої цивілізації під час найбільшого із струсів, яких їй трапилося зазнати, а все ж усього світу визволенням війна не вдарувала. Тільки на сході Европи впали підпори справічного неладу, що намагався скидатись на лад, і залягли перші підвалини майбутніх сполучених штатів пролетаріату, але такої можливости Велз не передбачив і шляхів російської революції не ухвалив. Він зостався по той бік класових боїв, у лавах ліберальної науково-технічної інтелігенції, що повернулась поволі до звичних своїх справ, – лишився вести далі щоденника її настроїв, її болячок, турбот, уповань. За десять років цієї праці його хроніка збільшилася на сім розділів. Їх назви: «Джоана і Пітер» (1918), «Таємні закутки серця» (1922), «Сон» (1924), «Батько Христини-Альберти» (1925), «Світ Вільяма Кліссолда» (1926), «Тимчасом» (Meanwhile, 1928) і «Містер Блетсворсі на острові Ремпол» (1928). Стрижнем, навколо якого розгортаються події, змальовані в романах «Джоана і Пітер», «Сон» і «Містер Блетсворсі», є світова війна в британській її частини; інші чотири романи відбивають заколот у думках і настроях, характерний для післявоєнного англійського суспільства. Коли можна одним словом віддати той душевний стан, який залишила в спадщину війна англійським інтелігентам, то цим словом, вичавленим з новітніх розділів Велзового літопису, може бути слово: тривога. Але Велз додержує вірности прекраснодушному оптимізмові до кінця і останню свою книжку, «Містера Блетсворсі на острові Ремпол», присвячує пам’яті безсмертного Кандіда.
31. V. 1930 p.
М. Калинович.
ПОВІСТЬ ПРО ДНІ МАЙБУТНІ
І. Ліки проти кохання.
Шановний містер Морріс був англієць і жив за королеви Вікторії Доброї{1}. Був він чоловік заможний і дуже розсудливий, читав «Times»{2}, ходив до церкви, і коли звернуло йому на середні літа, на обличчі в його застиг вираз спокійної самовдоволеної зневаги до всіх, хто був не такий, як він. Він належав до тих людей, що з незмінною регулярністю роблять тільки звичайне, пристойне і розумне, вдягався він теж пристойно, потрапляючи саме посередині між шиком та недбальством, жертвував лише на розумно-доброчинні діла, – мудрий компроміс між похвальбою і скнарством, – і неухильно стежив навіть за тим, щоб волосся в нього було підстрижене ні коротше, ні довше, ніж годиться.
Усе, що належить і личить мати порядній людині його стану, він мав, а чого не пристало мати порядній людині його стану, – того він не мав.
Серед належного і пристойного добра, яким володів містер Морріс, були в нього жінка і діти. Звичайно, і жінку мав він таку, як належить, і дітей саме стільки і саме таких, як годиться. І скільки міг прозирнути містер Морріс, ні в кого з них не було надто палкої уяви, ані зайвої жвавости. Вони вдягалися цілком коректно, без особливого шику і без нічого екстравагантного. Жили вони в гарному будинку, збудованому з претензією на стиль часів королеви Анни{3}, як це велося за королеви Вікторії, з прикрасами, витинькованими під дерево і розмальованими шоколадною фарбою, з панелями під різний дуб, з теракотовою терасою, подібною до мурованої, і зі справжнім церковним вікном над парадними дверима. Сини містера Морріса ходили до пристойної, поважної школи, і для них обрано почесні професії. Дівчат, не зважаючи на деякі їх химерні протести, повіддавано за статечних і цілком певних старкуватих молодих людей з блискучим майбутнім. І коли, нарешті, прийшов належний час, містер Морріс пристойно помер. На його могилі поставили нагробок з мармуру, поважний і величний, без будь-якого безглуздого або похвального напису, – за звичаєм тієї доби.
Після смерти містерові Моррісу довелося зазнати багато всяких змін, як воно завжди буває в таких випадках, і задовго до того часу, коли починаються події, змальовані в нашій повісті, навіть кістки містера Морріса обернулися в порох і розвіялись на всі чотири сторони світу. Його сини і внуки, правнуки і праправнуки так само перетворилися в порох і попіл, і теж розвіялись. За життя свого містер Морріс, звісно, не зміг би й уявити собі, що настане час, коли і його праправнуків сини розвіються за вітром на всі чотири сторони світу. Коли б хто спробував був натякнути йому про це, він би дуже обурився. Він належав до тих шановних людей, що ані трохи не цікавляться майбутнім людства. Сказати правду, мав він чималий сумнів, чи взагалі існуватиме таке майбутнє для людей після того, як він помре.
Йому здавалося зовсім неможливим, щоб по його смерті могло щось там трапитися. Сама думка про те була йому зовсім нецікава. А все ж це майбутнє таки настало, і після того, як умер і зотлів містера Морріса праправнук, і про нього забули, після того, як будинок з претензією на стиль розпався на порох, подібно до інших претензій, і «Times» ізник зо світу, і шовковий циліндр зробився кумедним антиком, і навіть величний, хоч і скромний містера Моррісів нагробок перепалили на вапно, і все, що містер Морріс уважав за реальне і важне, пов’яло й відмерло, – після всього цього світ не перестав існувати, і люди жили в ньому такі ж нетерплячі і безтурботні щодо майбутнього, а певніше – до всього іншого, крім самих себе та своєї власности, – яким був колись і містер Морріс.
І хоч як це дивно, і хоч як розгнівався б містер Морріс, коли б йому хтось напророкував таке, одначе по цілому світі намножилося на той час безліч людей, повних життя і сили, в чиїх жилах текла містера Моррісова кров. Отак прийде й час, коли життя, що кипить тепер у читачеві цієї повісти, теж розвіється далеко по всіх світах і помішається з тисячами інших подібних джерел існування, що їх неможливо ні уявити собі, ні простежити в глибині минулого.
Серед нащадків містера Морріса був один такий самий розсудливий і розважний, як і його предок. Він був такий же кремезний і присадкуватий, як та старожитня людина з дев’ятнадцятого століття, від якої перейшло йому й ім’я Морріс, перероблене тепер на Меріс. Обличчя його теж мало напівзневажливий вираз. Мерісові так само таланило в житті, і що краще йому велося, то запекліше ненавидів він усякі винаходи, і не більше за свого предка Морріса сушив собі голову думками про майбутнє і про нижчі класи. Звичайно, «Times’a» він не читав, та й навряд чи знав, що така газета колись існувала, бо всі газети під ту пору давно вже позникали в прірві часу. Але фонограф, що переказував йому світові новини під час його вранішнього туалету, був неначе живим голосом воскреслого Бловіца{4}. Той фонограф формою своєю і розміром скидався на німецького годинника. На чільній його поверхні, внизу, містилися електричний барометр, такий же хронометр та календар, і крім того автоматичний покажчик призначених побачень, а там, де в німецькому годиннику буває циферблат, зяяв отвір рупора. Коли були якісь новини, з рупора спочатку вилітало наче індиче квоктання: «гуль-гуль-гуль», а тоді він переказував новини так гучно, як, скажімо, може бути гучною труба. Повним, густим, горловим голосом він розповідав Мерісові, тим часом як той одягався, про нічні пригоди з повітряними омнібусами, що літали кругом світу, про прибуття значних осіб до фешенебельних курортів у Тибеті, про вчорашні збори великих монопольних компаній. Коли Мерісові не подобались якісь повідомлення, йому досить було тільки натиснути кнопку, і фонограф, трохи ніби захлинувшись, починав говорити про інше.