– Елізабето! – вигукнув він.
Дівчина сиділа з лицем як у мучениці.
– Я не знаю вас! – крикнула вона, притисши руку до чола. – О, я не знаю вас!
Дентон ще посидів з хвилину, мов приголомшений. Потім голосно застогнав і схопився з місця.
Він зняв руки до скляної покрівлі вулиці, неначе на знак протесту, повернувся і кинувсь наосліп уперед, перескакуючи з одної платформи на одну, доки не загубився серед натовпу. Компаньйонка якийсь час стежила за ним очима, тоді озирнулася на зацікавлені обличчя навколо.
– Скажіть, – звернулася до неї Елізабета, схопивши її за руку, надто схвильована, щоб помітити цікавість публіки. – Хто це такий був? Що це за чоловік?
Компаньйонка підвела брови.
– Мабуть, якийсь напівбожевільний, – сказала вона голосно й виразно. – Перше я його ніколи не бачила.
– Ніколи?
– Ніколи, любочко. Не турбуйте себе такими дурницями.
Незабаром після того славнозвісний гіпнотизер у жовто-зеленому вбранні приймав у себе нового пацієнта. Блідий, схвильований юнак, ходив туди й сюди по його кабінеті.
– Я хочу забути! – кричав він. – Мені треба забути!
Гіпнотизер стежив за ним спокійним поглядом, уважно вивчаючи його лице, одежу, поводження.
– Забути щось – виходить, щось загубити, – хоч радість, хоч горе. Проте, це ваша справа. Ціна в мене велика.
– Коли б я тільки міг забути....
– Навіяти вам забуття досить легко. Адже ви сами цього хочете. Мені траплялися далеко важчі випадки. Та от ще зовсім недавно. Я сам мало сподівався успіху. Треба було примусити забути проти волі тієї особи, що я гіпнотизував. Так само любовна історія, як і у вас. Тільки то була дівчина. Отже будьте певні.
Юнак підійшов і сів перед гіпнотизером. Тепер він був спокійнішій, але почувалось, що він стримувався.
– Я розповім вам усе, – почав він, дивлячись гіпнотизерові у вічі. – Звичайно, вам треба знати, в чому річ. Була така дівчина. На ймення – Елізабета Меріс. То от...
Він спинився. В очах гіпнотизерових майнув подив, коли Дентон назвав ім’я дівчини, і це не заховалось від його. В одну мить він усе зрозумів. Він скочив на ноги, нахилився над гіпнотизером, що сидів поруч, і вп’явся рукою в жовто-зелене плече. З хвилину він не знаходив потрібних слів.
– Віддайте мені її! – сказав він нарешті. – Віддайте мені її!
– Що ви хочете сказати? – ледве зводячи дух, вимовив гіпнотизер.
– Віддайте мені її!
– Кого її?
– Елізабету Меріс... дівчину...
Гіпнотизер підвівся зі стільця і силкувався визволитися. Та Дентон ще міцніше стиснув йому плече.
– Пустіть, кажу вам! – крикнув гіпнотизер і штовхнув його в груди рукою.
За хвилину обоє вони зчепились і почали незграбно боротися. Ні той, ні той не знали правил боротьби, бо вона давно вийшла з моди: боролися лише йдучи в заклад, або на виставах. Дентон був не тільки молодший, а й дужчий. Якийсь час вони борсалися по кімнаті, потім гіпнотизер упав на підлогу і вдарився головою об стілець. Дентон теж упав, навалившись на свого супротивника.
Сам наляканий своєю люттю, Дентон ту ж мить схопився на рівні ноги. А гіпнотизер лежав і не ворушився. На чолі йому набігла біла ґуля і з неї точився вузенький червоний струмочок. Дентон стояв нерішуче і ввесь тремтів.
Він був лагідної вдачі й жахнувся наслідків свого гніву. Пішов був до дверей, але зараз же вернувся назад. «Ні!» – сказав він уголос і наблизився до супротивника. Перемагаючи інстинктову огиду людини, що зроду не бачила ніякого насильства, він став навколішки біля гіпнотизера, послухав його серце й оглянув рану. Тоді спокійно підвівся і озирнувсь навколо. Він зрозумів, що йому треба робити.
Гіпнотизер недовго лежав без пам’яті. Опритомнівши, він побачив, що сидить на підлозі, спираючись плечима на Дентонові коліна, а той мокрою губкою обтирає йому лице. Голова йому дуже боліла.
Спочатку він мовчав, потім показав рукою, що годі вже мочити йому лице.
– Дайте я встану, – сказав він згодом.
– Почекайте трохи, – відповів Дентон.
– Ви напали на мене! Ви негідник!
– Ми самі в кімнаті, – сказав Дентон, – і двері зачинені.
Вони мовчали і думали.
– Коли вам не мочити лоба, – перервав мовчанку Дентон, – набіжить здоровенна ґуля.
– То мочіть далі, – похмуро згодився гіпнотизер.
Знову обидва помовчали.
– Вам, треба б було жити за кам’яної доби, – пробурчав поранений. – Насильство! Бійка!
– Так, але за кам’яної доби ніхто не смів ставати між чоловіком і жінкою.
Гіпнотизер знову заглибився в думки.
– Що ж ви збираєтесь робити? – спитав він після паузи.
– Поки ви були непритомні, я знайшов серед ваших записів адресу Елізабети Меріс. Я не знав цієї адреси перше. Я протелефонував, і дівчина незабаром має бути тут. Тоді...
– Вона прийде зі своєю компаньйонкою.
– То й добре.
– Що ж далі?... Я не розумію. Що ви надумали?
– Я шукав також і якої зброї. Аж дивно, як мало тепер її в нас, а надто коли зважити, що за кам’яної доби людина майже нічого крім зброї не мала. Я знайшов нарешті оцю лампу, пообривав з неї дріт та всякі інші штуки, і от вона – гляньте!
Він підніс лампу над гіпнотизеровою головою.
– Оцим я легко можу розчерепити вам голову. І я це й зроблю, якщо ви відмовитесь зробити те, що я вам скажу.
– «Насильством нічого не вилікуєш», – сказав гіпнотизер. То була цитата з «Книжки афоризмів сучасника про мораль».
– Так, але це небажана хворість.
– Гаразд. А далі?
– Ви скажете компаньйонці, що хочете навіяти дівчині, щоб вона дала згоду одружитися з отією огидною гулястою тварюкою з рудим волоссям і з очима як у тхора. Я певен, що саме так стоїть справа.
– Це правда.
– Отже, вдаючи, що ви саме це їй навіюєте, ви повернете дівчині пам’ять про мене.
– Це перечить нашій професійній етиці.
– То гляньте на мою зброю! Я життя свого не пожалую, щоб не втратити цієї дівчини. Мені байдуже до всіх ваших примх. Як не вийде на моє, ви й хвилини не проживете. Зброя, правда, поганенька, і вам мабуть буде боляче вмирати. А все ж я вас уб’ю. Не буду сперечатися, тепер це річ незвичайна, найголовніше тому, що в житті зовсім мало зосталось речей, заради яких варто було б убивати.
– Компаньйонка побачить вас зразу, тільки ввійде до кімнати.
– Я сховаюся в отій ніші, за вашими плечима.
Гіпнотизер подумав.
– Ви – юнак зважливий, – сказав він, – і тільки напівцивілізований. Я намагався виконати свій професійний обов’язок щодо клієнта, та, бачу, що ви вирішили в цьому ділі не поступатись...
– Не здумайте хитрувати!
– Я не збираюся накласти головою через якісь дрібниці.
– А потім?
– Гіпнотизери чи лікарі найбільше в світі ненавидять скандали. До того ж я не дикун. Ви розлютили мене, не перечу, але через два-три дні в мене не лишиться й сліду злости.
– Дякую.
– Тепер, коли ми з вами порозумілися, вам більше нема чого сидіти на підлозі.
II. Занедбане село.
Кажуть, що за одно століття, з 1800 по 1900 рік, світ відмінився більше, ніж за попередні п’ятсот років. Той вік – дев’ятнадцятий вік – був світанком нової доби в історії людства, доби величезних міст, коли кінчався старий лад сільського життя.
На початку дев’ятнадцятого віку більша частина людей ще не відірвалася зовсім від землі і провадила те саме життя, що й дотодішні незліченні покоління. Люди сиділи по невеличких містах та селах і працювали коло землі або робили працю, безпосередньо зв’язану з сільським господарством. Вони мало подорожували і жили близько місця своєї праці, бо тоді ще не було швидких способів пересування. Тим нечисленним особам, яким випадало подорожувати, доводилося або йти пішки, або помалу плисти вітрильниками, або тюпати кіньми, нездатними вбігти більш, як шістдесят миль за день. Тільки уявити собі – шістдесят миль за цілий день! Тут і там за тих млявих часів якесь місто, – наприклад, гавань або адміністративний центр, – зростало більше за своїх сусідів, та все ж легко можна було перелічити по пальцях усі міста в цілому світі з людністю понад сто тисяч осіб. Так було на початку дев’ятнадцятого століття. Наприкінці ж його розвиток залізниць, телеграфу, парових суден і складних хліборобських машин геть відмінив увесь старий лад життя, відмінив без найменшої надії повернути його назад. По більших містах якось відразу з’явились великі крамниці, всілякі розваги, незчисленні вигоди повсякденного життя. Ледве з’явившись, вони почали конкурувати з простішим побутом сільськогосподарчих центрів і з непереможною силою потягли до себе їхню людність. Рівнобіжно з удосконаленням машин попит на робочі руки зменшився, сільські ринки робились непотрібні, і великі центри швидко зростали коштом села.