тільки в нас із татом одні черевики, навіть у Бабуні їх дві пари. Ще я могла би намалювати
йому малюнок. Бог міг би повісити його у себе на стіні в кімнаті й часом на нього дивитися.
Я малюю гуашшю білі квіти на чорному картоні. Тато каже, що в мене добре виходить,
Бабуні також подобається, вона часом стоїть у мене за спиною і дивиться, як я малюю,
журно зітхає, каже: «Малюй, дитино, малюй». «Вам подобається, Бабуню? «Гарно, дитино
моя», — відповідає вона ще сумніше, і я не розумію, чому вона сумує, якщо їй подобається.
Або часом дивиться мої малюнки і плаче. Я там усього понамальовувала: і квіти у горщиках,
такі, як у нас на балконі, і кота крилатого, щоб він міг літати з даху до нас на балкон, бо то
такий кіт, що на даху живе, і нас із Бабунею і з татом. Я питаю, чого вона плаче, може, не
треба було котові крил малювати? Бабуня тоді усміхається, каже, хай будуть у кота крила,
гладить мене по голові, йде на кухню, і спідниця у неї шелестить, як висохла трава.
Тато дуже добре варить каву, а ось супу він зовсім не вміє добре зварити. Часто забуває його
посолити, і тоді Бабуня каже, що суп знову недосолений, а тато каже, що кожен може сам
собі посолити в мисці, головне, щоб було що досолювати. Мені здається, що тато дуже
серйозно ставиться до варіння супу, тому в нього нічого й не виходить. Хоча іноді він
постарається, і в нього все вийде, і він посолить суп якраз у міру, і додасть червоного й
чорного перцю, і вкине лавровий листок. І тоді стукає в батарею — це у нас такий сигнал;
замість того, щоб іти по мене в кімнату, тато стукає в кухні в батерею, декілька разів — це
означає: іди швидко-швидко, бо дуже треба, ось уже негайно треба, приходь. Я заходжу, і
тато каже: «Уже можна їсти суп», — обличчя в нього аж світиться, тому я знаю, що суп йому
вдався. І потім ми їмо суп, я їм із маленької піалки із синіми квітами, вона мені дуже
подобається, і запитую тата, чому цвітна капуста називається цвітною, тато каже, що те, що