Навіть Макс сторопів. На що вже егоїст, чемпіон світу з егоїзму. Ти чемпік світу, моє срібне золотце, мій мурмурчик діамантовий, мій товстунчик ненажерливий, ходи до мами. Бідної нещасної «брошенки»… Весь жаргон — від російських слів. Якщо чоловік мене не «бросіл», а покинув, то я — покинутка? Майже покритка. Що ви дивитеся на мене, месьє Вольтер? Не схва люєте? Всі чоловіки однакові. Хоч він Франсуа Марі, хоч — Командо.
Франсуа Марі тонкогубо посміхнувся і ще більше вдав, що він — гіпсове погруддячко на полиці над комп’ютером. То й нехай… «Перепрошую, шановна мадам Командо, — раптом чемно мовило погруддя. — Бачу, від вісім надцятого століття мало що змінилося. Навряд ви захочете зважити на моє старече рипіння…
Проте, коли я додумався до того, про що скажу вам, ані стариганом, ані, то більше, гіпсовим бюстом ще не був. Ви вельми нагадуєте мені того реґента коледжу, що став уласником англійського часоміра з репетицією, а досі такого дива ніколи не бачив. Чесний перипатетик був ошелешений рухом годинникових стрілок, а надто — боєм.
Філософ миттєво визначив, що дзиґарик має душу, відповідальну за точність показуваного часу й порівняв цю душу з янголами, що рухають небесні сфери. Навіть захистив цю тезу перед своїм класом. Його учень розколупав годинника й не побачив ніц духовного — самі тобі коліщатка й пружинки. Резюме: замість хоробро ярликувати те, чого достоту не розумієте, розколупайте хронометра на ймення людська душа і ступінь по ступеню дослідіть причини й наслідки.
Бон шанс».
Класик має рацію. Я — дурнувата. Моя реакція — від незабутого дівування, коли не зважаєш ні на кого поруч. Старий приятель ворог Олег Ткач сказав би: цинкуй за базаром, старенька, якщо не хочеш спіймати облизня.
Командо з кухні миритися не йшов.
Чому це в усіх жіночих журналах радять дмухати на чоловіків, як на піну з пива? Не будь розумніша, не ходи неприбрана, заглядай у рота, хвали нахвалюй, танцюй перед ним підтанцьовуй, бо він не любить того, сього, ще й онтого.
А читали ви, людоньки добрі, бодай в одному журналі, хоча б найдрібнішим шрифтом, цицеро називається, пораду чоловікам, як вони мають плекати жінок? Отож бо.
Котові догоджаєш, підлещуєшся, потураєш. Бо любиш. От і відповідь. Командо мене врятував, я йому вдячна. Я його люблю. Гм… Образила. Він хотів на краще.
Командо на кухні чистив, краяв, підсмажував, помішував. Зірка від дверей дивилася йому в спину, він її присутність відчув.
— Я дурна. Ще не вмію сваритися, не знаю, як миритися… Максиме, попитай татка, чи він нас почув?
Командо по павзі обернувся. Під його поглядом Зірка започувалася, як під теплим душем з морозу, аж сирітками взялася.
— Максиме, перекажи мамі, що вона не знає, чи мене любить. Порівняй, як вона ставиться до тебе.
Зірка засміялася.
— Я вже.
— Що?
— Порівняла. Твоє прізвище не Рентґен?
— Дві секунди. Треба піти подивитися, чи не вбив когось ялинкою?
— Я вже. Її долі немає. Хтось, певно, дуже зрадів. Я сьогодні була в лікаря.
— Заслабла?
— Ні.