Командо припинив куховарити.
— Я вагітна. Третій місяць… Усе ще можна змінити.
Командо мовчав.
— Ти кого хочеш? — таким голосом не говорив навіть у ліжку.
— Я ще не почала хотіти.
— Нам треба пацана й дочку. Двох пацанів і двох дочок. Трьох хлопчиків і трьох дівчаток…
— Не вліземо в джип.
— Купимо мікроавтобуса.
Зірка перекліпала швидкі сльози.
— Маєш ялинкові прикраси? — запитала якомога байдужіше.
— Ні. Хотів купити завтра.
— Купуй. Ми прикрасимо наш кротон. Він зелений і живий. Тільки треба від Макса пантрувати, бо дожере листя.
Після вечері Командо не дав Зірці взятися до посуду, на руках обережно вмостив на подушках.
Мовчали, переймаючись теплом одне одного. За вікном, нічим не стримувана на висоті їхнього двадцять другого поверху, кружляла завірюха, жбурляла в шибки снігом, лякала Макса на підвіконні й здорожчувала хатній затишок. — Із тобою все гаразд?
— Лікар сказав, навіть підозріло гаразд, як для першого тяжу в моєму віці.
— Після відвідин Маріванни ти смутна й невесела. Щось у старої?
— Я за Травку боюся.
— Чому?
— Травка плаче. Дичавіє в самоті. Гірше розмовляє…
— Її квартиру треба продати і купити поруч нас, може, й у нашому будинку. Тобі спокійніше.
Заживемо вкупі.
Зірці знову в очах засвербіло. Так добре не може бути, бо так не буває. Має щось статися. Чи не розбити улюблену чашку, аби відвести?