— Птеродактиль — це летючий динозавр із доісторичного життя.
— А-а, бачила на відео про Юрський період. Не такий уже й причмелений твій Пікайзен… Мені б парочку таких пташок завести — миле діло.
Конкурентам час від часу показувати. Птеродактиль на поштівках з днем народження. Тіпа — намйок. Самі все принесли б… Ще й умовляли б узяти… Знайди мені адреси й телефони всіх охоронних агентств міста, буду ставити захист.
— Від малпів та обізян?
— Від птеродактилів.
Британська амбасада не надурила. А Маріванна до останнього дня не йняла віри. А ось тримає ґлянсову довгасту книжечку авіаквитка до Лондона.
— Не хвилюйтеся, — вмовляла Зірка. — Я на ці дні переїду до вас, Шерифа гулятиму й годуватиму. Бо він же Макса боїться. Гулятимеш зі мною, ге, Шеро?
— Залюбки, — солідно гримнув Шериф. — А Макс противний, як усі коти.
— Ліпше подумайте, що ви нам із Лондона привезете, якусь англійську м’ясо кісточку. Ось дивіться, тут я поклала квитка, тут медичне страхування, тут паспорт, оце гроші, це — торба з ліками. З вами полетить людина з посольства, я з ним говорила, симпатичний хлоп, відповідальний, усі питання до нього, він непогано володіє мовою.
Ми вас проведемо до Борисполя, а тоді зустрінемо.
Ви запам’ятали, як вітати королеву?
— Гелло.
— Більше вам нічого й не треба. — І ти тут шануйся, бережи себе, я прагну здорового онука… — Маріванна тихо засльозилася.
До квартири зайшов худорлявий юнак у бездоганному костюмі.
— Знайомтеся, це Алан, якому я вас і здаю з рук у руки. Її Величності — вітання.
Як їхала до летовища, як вантажилася з возиком до «боїнга», як летіла, Маріванна пам’ятала кепсько, бо по українському зосереджувалася лише на тому, аби поменше клопоту завдати своїм супутникам. Не зчулася, як мила усміхнена стюардеса оголосила кількома мовами, що аеропорт Гітроу радий вітати прибульців.
Серед натовпу вище над інший стримів плакатик на кийку з написом КYIV. «Це для нас», — Алан викотив возика з терміналу. Перше, що вразило Маріванну — пахощі. Давно не була на батьківщині ані на вокзалі, ані в аеропорті, та пам’ятала, що громадські місця так не пахнуть. Алан щебетав із зустрічальником, радів, навідався ж додому. Маріванна роззиралася. Вирувало різномовне різноголосся, індійські родини (татусі в завиваних чалмах, мами в сарі) випасали виводки індусят. Чорні, жовті, шоколадні всіх відтінків обличчя, накрохмалені поліціянти в ребристих кашкетах… І запах, свіжий, смачний, квітковий вихлюпувався з кожної крамнички. Маріванна благально подивилася на Алана. Той зрозумів, підкотив возика до білосніжних дверей із написом «ледізрум».
— Упораєтеся, чи покликати когось на допомогу?
— Сама.
За дверима Маріванна зачудувалася, кахляно дзеркальний рай виблискував і ароматів фіялками. Хіба туди можна це саме? Забурмотіла злита вода, пахощі посилилися, з кабінки вийшла леді, автоматично всміхнулася Маріванні, вмила руки, вийшла. «Що вони тут їдять, коли так пахнуть?»
Маріванна побачила на одній з котрихось дверей зображення інвалідного візка, вкотилася. Простора кабінка обладнана поруччями на стінах, під’їзним пандусом, під кожним нікельованим краном окрім напису вказувала на його призначення дохідлива картинка.
У «мерседесі» перед водієм підморгувала панель керування. «Це комп’ютер», — перехопив погляд Алан. «І в нас уже так само», — мовила патріотично Маріванна.