Мишкував на лузі, не цурався й іншої дрібної мисливської здобичі, дохарчовувався у трьох сусідів — Щезника, Сашка дачника та Віті бульдозериста. За це віддано служив, усіляко демонструючи приязнь, готовність захищати годувальні редути до останнього ікла й пазура.
Вільний від обходу їдлоблоків час присвячував фізкультурі та спорту — доганяв усі мотоциклі тарагайки, що курили вулицею, мчав, яко вітер за кожним автом, обгавкуючи його на повні легені, шугав курей, бо подобалося йому, як вони панічно злітають над парканами. Або просто заради мистецтва, штуки для штуки, з шаленою швидкістю, як та махновська кіннота, матлявся вулицею туди сюди, «кришував» свій куток, від баби Каті Бецички до Грицька відставного полковника, сина баби Марусі. Аби всі бачили — ситуація під контролем, но пасаран. Рекс не пив, не палив, не вживав наркоти, мало й нечасто їв, спав на холоді, виснажував себе фізичними вправами. Тож не мав жодного жовтого зуба, загоював рани на собі, як на собаці, мав стійкий імунітет до кліщів, тьху тьху тьху, і відбивав у сусідських гавкунів усіх охочих до вітчизняного сексу хвостатих молодиць.
Щезник упустив захеканого в двір.
— Як зламаєш хвіртку, то полагодиш?
— Ні, — чесно зізнався Рекс, по сільському званий Кучмиком.
— Ну, Реку, дожили ми до весни? — Щезник почухав кудланя за вухом.
— Мені б на зуб щось кинути… — мрійно підсьорбнув слину Рекс.
Закумкав у хаті телефон. Кого зраночку пробиває на спілкування?
— Вас турбують з офісу Лілії Іванівни Крутої.
Ви маєте реєстраційне свідоцтво і ліцензію на діяльність цілителя під номером…
— Маю. Даруйте, з якого офісу?
— Відомого підприємця й мецената Лілії Крутої.
Торговельна марка «Крутая», популярні лікеро-горілчані вироби «Горілка Крутая», «Тернівка Крутая», «Бальзам аматорський Крутий»…
Щезник згадав: якийсь час з телевізора й газет не злазила підприємиця на таке прізвище. Її сорокаградусний крам потіснив класику на горілчаних полицях навіть тут, у селі. «Крутая» грамотно будувала входження в завізний уже український ринок — гірка продавалася за демпінговими цінами, була прийнятна на смак, гарно дизайнована, впадала в око назвою, підкріплювалася чи не щоденним бомбуванням: «Крутіше буває лише «Крутая»! «Бравісімо, «Крутая», крутісімо, браво!», «Круто сядеш — круто вип’єш!», «Від усього «Крутого» немає болю головного!», «Круті хлопці п’ють «Крутую» й крутішають», «Круті дівчата «Крутої» не п’ють, а люблять крутих хлопців, які п’ють лише «Крутую»!», «Круто, браття, круто, круто, браття, жить, з пляшкою «Крутої» не доводиться тужить!»
Згадав і новопосталу горілчану королеву, розпіарену, як кінозірка: чорнява, циганкувата, у крислатому, з верейку, небаченому капелюсі з хутряною облямівкою і такій самій шубі до п’ят.
Ньюкра розводилася про добро й справедливість, про своє сирітське дитинство, показувала телекамерам провінційний сиротинець, який утримувала власним коштом — від вітамінних харчів діткам до ремонту приміщення. «Спасибі, мамо Лілю! Приїжджайте ще!» — скандували хором сирітки на тлі нової гральної кімнати з телевізором.
«Добре, що вже й нові розуміють, що ділитися треба, це вигідно й перспективно для бізнесу», — дотично думалося тоді Щезникові.
— То який стосунок я маю до вашої Крутої?
— Лілія Іванівна має до вас ділову пропозицію.
Чи не могли б ви приїхати на переговори до нашого офісу?
— Прощавайте. І не турбуйте більше.
Синхронно мобільник Командо, який зупинив авто, щоб купити букетик пролісків, заграв Інвенцію та фуґу Баха, що їх встановила Зірка замість «Атас» у виконанні «Любе». Почувся незнайомий, готовий захлинутися голос.