— Це Олійник Василь, ти… ви мене пам’ятаєте?
— Чоловік Лідії Олійник?
— Колишній. Слава Богу, впізнав, а то я думаю, не впізнає, а тут таке діло…
— Чого б це я тебе забув. Ти мені ще збирався риболовлю показати, де жерех бере, як порося.
Як ся маєш, старий друже? Спадкоємцем ще не розжився, як збирався?
— Не про це… слухай, не знаю, як і сказати…
— Ротом кажи.
— Ти зараз де?
— На роботі, — Командо зрушив з місця.
— Виручай мене, брате, бо ґиґну. Я мерців боюся ще змалечку. А вона — там…
— Ти де?
— У Лідки вдома.
— Тобто?
— Та чорти занесли, а тут таке діло… Пам’ятаєш, як їхати? Виручай, брате, більше нікому…
Прошу тебе… Я тобі кіньми одроблю.
Темний джип припарканився біля колишньої оселі Лідії Олійник у передмісті Києва. Командо виліз, постукав у знайому хвіртку, діткнув її.
Хвіртка відхилилася. На звук не озвався собака, тільки пустка буди та товстий дріт через двір.
Командо роззирнувся. Занапащенням війнуло з колишнього чепуристого обійстя. Не мукав хлів, не рохкав саж, не греблися кури. Пройшов мощеною стежкою до будинку, на веранді піддалися незамкнені двері. — Є хтось? — гукнув Командо.
— Слава Богу, ти приїхав! — вихопився з кімнати Василь Олійник, колишній чоловік колишньої господині. — З живих тільки я.
Василь нервово курив «приму», припалюючи цигарки одну від одної.
— Вона — там, — показав на кухню. — Іди сам.
Я боюся.