— Не знаю.
— Шукати — стане дорожче.
— Згодна. Маємо там опинитися за сорок хвилин, не пізніше.
Газгольдерну вподобало містечко приватних котеджів. Ще сталінських. Містечко Спеціалістів. Спеціалістів чого?
Кулик щедро розплатилася. Ось номер четвертий, отож їй — наступний. Хвіртка зачинена, уздріла домофон, натиснула пупку.
— Кулик.
— Бачу, — клацнули замки.
Відеокамера стеження? Нічогенько. Вимощеною стежкою добулася до приземкуватого будинку з червоної цегли, потемнілої з часом. Двері прочинилися. У тьмяному передпокої — нікого.
Дерев’яні панелі до півстіни, троє дверей з вітражами, дерев’яні круті сходи на другий поверх.
— Я тут, — гукнула у простір.
— Скидайте пальто, шафа праворуч, проходьте прямо, — голос нізвідки.
Повагалася, чи роззуватися.
— Не треба, на всіх капців не настачиш.
Після передпокою велика кімната вдарила світлом у вічі. У шкіряних фотелях сиділи дві жінки. Жодної з них не знала.
— Сідайте там, — та, що одесную, мала голос із домофону.
Сухорлява, маслакувата, пласкогруда, довго телеса. Обличчя видовжене, риси грубо тесані сокирою, волосся гладке, забране назад у мізерну дульку. Косметики — й сліду, важке підборіддя, маленькі запалі очі, бліді губи широкого рота.
Сильні руки з коротко підстриженими нігтями.
Перебраний у жіноче дядько. І голос — з інтонаціями погейкувань та команд.
Мовчки розглядалися.
— Прізвище, ім’я, по батькові?
— Кулик Тетяна Іванівна.
Жінка ліворуч глипнула на дядько-жінку. Та відійшла до пульта камер стеження.