— Де мій син? Він з тобою?
— Яка бистра.
— Ти тепер Агрипина Бевзь?
Телефон зайшовся реготом, йой, не можу, ой, тримайте, ґвалт, помру.
— Сама здогадалася? — відсміялася слухавка. — Нам би з тобою зустрітися і посамітувати. На високому рівні. Конфіденційно. Вчора було зарано, завтра може стати запізно, а сьогодні — якраз. Поки ти не накоїла дурниць, до яких схильна. О’кей?
— Чого ти хочеш?
— Чого хочу, того доб’юся. Ще не переконалася? Слухай уважно: нікому нічого про свої здогади і нашу розмову. Сподіваюся, ти з Зіркою не ділишся?
— Вони нічого не знають, — злякалася Кулик. — Вони впевнені у твоїй смерті. Присягаюся.
— Чим?
— Життям.
— Слушно. Диви, якщо збрехала…
— Кажу правду.
— Записуй адресу, чекаю за годину.
— Як… він?
— Побачиш. На відео. Не здумай нікого привести. Діти живуть окремо. Твій син сподівається на здоровий глузд мами. Гуд бай.
Кулик тремтливо намацала номер.
— Зірко, я… Я сьогодні не прийду. Іншим разом. Не хвилюйтеся. Вітання чоловікові.
— Ти мені більше й більше подобаєшся, — зняла ґумові рукавиці Раїска. — Працюватиму на тебе. Дорого не заправлю. Як у тебе зароблятиму, зможу двоє робіт покинути та засісти за писання роману «Острий хандроз».
— Раїсо, справа серйозна. Ось, — Кулик черкнула кілька слів, уклала папірець до конверта, заклеїла, підписала. — Чекай на мій дзвінок, нікуди не відходь від телефону. Якщо не подзвоню до… до десятої, зателефонуєш за цим мобільним телефоном, віддаси йому конверта.
— Прокуратура, — прочитала Райка. — Ого! А брехала, що американська шпигунка.
Вулиця Газгольдерна. Скільки живе, навіть не чула. Цікаво глянути б на автора назви. Наступним його креативом має стати вулиця імені Нафтопроводу Одеса — Броди, чи Двигуна внутрішнього згоряння, або Метеоризму. Вулиця Метеоризму кишківника — піднесено й вишукано.
— Де це? — поспитав і таксист.